о.Мирон БЕНДИК

Закінчення. Початок у попередньому числі

УГКЦ в Україні чудово відновилася після виходу з підпілля 1989 року. І не тільки відновилася, а й феноменально розвинулася. Вона має своїх вірних на всіх континентах, всебічне сприяння з боку Римської Церкви і може оптимістично дивитися в майбутнє. Реагуючи на конфлікти між православними братами, УГКЦ могла б висловити ритуальну «стурбованість» і знову конфесійно поринути в свої «внутрішньоцерковні» справи не лише українського, а й глобального рівня. При нагоді згадуючи, що, можливо, колись Рим і Царгород об’єднаються, а після них уже й ми – католики та православні в Україні. «Жорна Церкви мелють повільно». Почекаємо…

Епізод 4. Яким є наш спільний шлях? (Qanta еst nobis via?1)

Але мислити так, як сказано вище, означає конфесійно погодитися на власну вторинність, відмовитися від церковної помісності й остаточно – від національної суб’єктності, тобто власної відповідальності за долю своєї Церкви та народу. Конфесійне мислення позначене комплексом уніятської меншовартості: «хтось» колись прийде і наведе лад у Церкві.

Подібно конфесійним, хоча й дзеркально протилежним, є комплекс монархічної вищості у трьох «Римів» (Рима, Царгорода і Москви), стурбованих наполяганням на власній «римській первинності», тобто зверхності. Монархічність Церков не варто плутати з Петровим приматом у Церкві. Кожна монархічна Церква вважає, що тільки вона «найкраще вміє», зокрема адміністративно, навести лад у Церкві. Кожна переконана в цьому сторіччями. Свята наївність…

Прагнучи очолити «екуменічне» об’єднання Церков у глобальному масштабі, монархічні Церкви парадоксально не готові змінити антиекуменічні моделі відносин із українськими конфесіями. Для прикладу, Московська Церква не готова погодитися, щоб УПЦ перестала бути МП, Царгородська Церква – щоб ПЦУ могла мати парафії за межами України, Римська – щоб УГКЦ стала патріаршою.

Жодна з трьох монархічних Церков не готова до сопричастя як із конфесіями Української Церкви, так і до сопричастя з іншими. Кожна розуміє «сопричастя» тільки як підпорядкування собі. Це треба сприйняти як даність. Склалася й досі існує парадоксальна ситуація: українські конфесії – кожна зокрема – канонічні, а всі разом, як Церква Володимирового Хрещення – ні. Тобто конфесійність канонічна, а церковність – ні, монархізм і уніятство канонічні, а помісність та сопричастя – ні.

а) Сопричастя між Церквами київської традиції

Ми не скасуємо конфесійності – спільної травми, завданої Церквам розділенням між ними в минулому. Вона й досі тяжіє над ними та роз’єднує. Проте цю травму можна і треба загоїти. А загоїться вона тільки сопричастям, яке преобразить і уніятські конфесії, і монархічні Церкви у Церкви помісні та відкриє їм шлях до сопричастя між собою.

Для нас це означає, що елементи сопричасні (віровчительні й сакраментальні), які є у відносинах наших конфесій із монархічними Церквами, мають бути збережені, а елементи уніятські (адміністративно ігноруючі своє право [латиною sui iuris] уніятських Церков) усунені. Кожна наша конфесія має зберегти зі «своєю» монархічною Церквою історично сформоване сопричастя. Водночас кожна, ініціювавши сопричастя з іншими конфесіями київської традиції, позбудеться попередньої уніятської залежності від «своєї» монархічної Церкви і почне поступово, прямуючи до власної помісності, долати її наслідки. Цей крок стане першим на нашому спільному православно-католицькому шляху до помісності та сопричастя в Київській Церкві.

Наша помісна мета – встановити сопричастя між УПЦ, ПЦУ і УГКЦ. Ним ми визнаємо себе згідно з історичною правдою Церквами-сестрами однієї Церкви-матері – Київської митрополії. Сестринське сопричастя установимо визнанням існування між нами спорідненості у вірі й благодатності звершуваних нами Святих Таїнств.

Спільну віру ми вже понад тисячоріччя сповідуємо в Символі віри під час Божественної літургії. І саме це потрібно нам визнати. Підставою ж для взаємовизнання благодатності Святих Таїнств є те, що вони вже визнані благодатними у кожній конфесії кожною з відповідних монархічних Церков, Кожна з них також визнала підпорядковану (subordinatum) їй церковну єрархію канонічною.

Сопричасне взаємовизнання єрархій між Українськими Церквами усуне однобокість і частковість їх визнання лише в межах окремих конфесій, практикованого досі монархічними Церквами. Сопричасне взаємовизнання єрархій особливе ще й тим, що воно стане важливим кроком до відродження єдиної в минулому Київської Церкви. Помісність, якої сторіччями не вистачало монархічним Церквам, тут буде досягнута реально: кожна наша конфесія уперше в своїй історії прийме своє суверенне рішення про сестринське сопричастя з іншою конфесією спільної традиції. Не за неї вирішуватимуть, а вона рішенням про сопричастя вирішить також свій помісний статус. Це рішення і вчинить її помісною Церквою.

Сопричастя між тепер уже Українськими Церквами усуне конфесійні протистояння, прозелітичні перетягання з юрисдикції в юрисдикцію, сварки за «канонічні території». Сопричастя помісних юрисдикцій, зберігаючи кожну з них, водночас передбачає їх взаємопроникнення (грецькою – перихоресис). Таким воно залишиться і в єдиній помісній Київській Церкві-матері, яка як спасительна реальність і далі перебуває в (латиною – subsistit in) кожній з її українських Церков-доньок. Факт існування Київської Церкви потребує сучасного осмислення й актуалізації.

Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.

Джерело