Історична довідка: «Боротьба УПА на теренах Яворівщини в історичному аспекті учасників та очевидців»

Начальник Яворівської ВА Ярослав Коминський продовжує свою рубрику розповіді учасників та очевидців Повстанської боротьби. Сьогодні дізнаємось чергову історію від Степана Хомина під псевдонімом повстанець “Лозовий”, який боровся з більшовиками окупантами із села Бунова. У своїй історії член ОУН, воїн УПА Степан Хомин ділиться про події 1942-1957 років на території Яворівщини. “ТО БУВ ПАКЕТ ВІД ГЕНЕРАЛА ШУХЕВИЧА”: “За Польщі в нас в селі були бандюги, сильні злодії. В трийцять восьмому році нас сильно обікрали, забрали всьо, що могли. Фірою під’їхали, а в той час наші чи так спали сильно, чи що – і з комори всьо винесли, що закопали. полотно, одежу, кожухи, чоботи. Мільдували в полію, поліція приходила, але вона з тими бандюгами була знайома, так що вона нічого не знайшла. Наші їздили по ворожбитах, випитували людей і менше-більше взнали, де то всьо є: на Ярламівській Волі. Бо той, що крав – Микола Волощак – мав там сестру. Його рідний брат Дмитро потім був в партизанах і загинув, він був поважна людина, а той був злодюга. За німців нас, молодих хлопців, організовували до “Просвіти”. Був в нас такий Гривач Василь і Тизьо Захарко, потім вони обоє разом попали, то вони з нами займалися. Давали нам різні книжки: про повстання українске у вісімнайцятому році, як там тоді воювали. Вони весь час мене притягували до себе, бо два мої стрики – Хомин Василь і Хомин Микола, пішли вісімнайцятому році воювати за Україну і оба пропали на фронті. Їм то було цікаво, і вони мене про тих стриків все розпитували, але я кажу, що я про них багато не знаю, то тітка всьо знає. Тоді, за німців, я вже чогось сам тягнувся до нашої Організації. Був в нас такий Матвіїв Самко, він весь час нас, хлопців, гуртував. Завше скликав всіх і розказував, що треба робити. Казав, що наші батьки колись воювали, і тепер нам треба теж мати свою армію, а в нас ще нічого немає. Він нас став підготувати до майбутнього війська, брав нас після школи, ішли ми в таку дебру і там ми вишколювалися фізично: робили різні спортові вправи, бігали. Було нас в тій групі десь з десять хлопців: був Кобилецький Йосиф, з Волі Сидор Іван, Величко, називався, по-моєму, Микола, був з двайцять сьомого року, ще був Білик Іван, з села ще був Кладьо Іван. Багато з них вже нема: пропали, по тюрмах сиділи. Після того вишколу, то було, як німці вже втікли, а москалі ще не прийшли, мене послали на Хоросницю, на ту, коло станції. Післали, бо я знав там всі стежки, всі доріжки. Кажуть – люди приходять, люди відходять, треба, щоб хтось знав, куди їх переводити. Десь на початку серпня сорок четвертого року, як вже тут були москалі, по селах ішла “червона мітла”. І всі кругом стали втікати, одні сюди, другі туди. В нас та “мітла” перейшла тихо, бо то коло стаци, вони не дуже так шукали, вони більше ішли селами і лісами. Перейшла вже та “червона мітла”, дають знати нам із Бунова, що Юрія Липу забили, замордували. Каже до мене Струмінський-“Сірко”: “Треба нам йти подивитися, нам все одно треба туди в село”. І ми зібралися і пішли, якраз після обіду, десь година пʼята-шоста, бо ночами москалі робили засідки. Пішло нас троє: “Сірко”, “Штоля” і я. Я ішов попереду, підходжу до смерека, що ріс на краю села, чекаю на них. Від смерека підходимо туди до священика, далі тими вандолами підходимо ми в кінець. Вже темніє, вже стемніло, всьо добре. “Ну, – кажу, – слава Богу, що ми щасливо прийшли». Тепер ідемо ми. Всі маємо зброю. Я з наганом, “Сірко” і Прочко мали автомати пепеші”, а “Штоля” ходив з емпієм. Приходимо ми, бачимо, під церквою стоїть жінка, в чорному одягнена і сперта на трумно. То трумно стояло коло церкви, церква має таке піддашшя, то під ним. То навіть не було трумно, а іно такий ящик збитий. Ми подивилися, постояли, помолились. Та, що схилилася над тілом Липи, була його жінка. 3 того горя вона була, як сама не своя, ми не хотіли її турбувати. Майже весь час вона плакала і приповідала, казала: “Та що ж ти кому зробив, та ти людям тільки добро робив, та ти ж лікував, та за що ж тебе замордували. – Каже, – та вони ж ще казали, що тебе вернуть, тебе не вернули, а так взяли замучили. Що ж кати з тобою зробили”. Перший хрест на могилу Юрія Липи зробив Ірочко Гринько, що потім загинув, здається, на границі. Він разом з нами був тоді коло домовини Липи, під церквою. Ми поставили його на могилу, а потім москалі його викинули. А тоді ми ще один зробили і поставили. В сорок п’ятому році навесні, влітку, одні партизани приходили, готувалися, мали переходити за границю. Бо сотні вже тоді розпустили, не було місця де їм ховатися, всюди облави за облавами. Звітам від Шухевича ми дістали пошту, я то всьо приносив, які відділи мали переходити і хто мав переходити. Був наказ Шухевича підібрати хлопців свідомих, котрі грамоту мають. А інші прості – нехай якось легалізуються, можуть мільдуватися. Бо нам стільки не потрібно, вони будуть сидіти, через них будуть арештовувати людей. Котрі свідомі, котрі мають школи, бо там були адвокати, вчителі і інші, тим треба гуртуватися і переходити через границю, групам по пʼятнайцять, по шістайцять чоловік. Одну таку групу в Хоросниці “Сірко” відправив. Приїхав один зі Самбора, молодий хлопака, такий, як я, і їх перевозив з дівчиною-звʼязковою, від села до села. Завів їх до Мукачева, а там на них другі чекали і перевели їх дальше за границю. Восени, в сорок п’ятому році, каже до мене “Тичина”, шо треба десь тут зробити свою криївку, щоби можна було ховатися, як треба буде. Бо в нас ніде своєї таємної криївки не було. Ту криївку робимо ми в нас вдома. В хаті, де глуха стіна, без вікна, від пєца і до кута робимо подвійну стіну. Прибиваємо до торцевої стіни брусок, і там від пʼєца теж і до них прибиваємо з дощок-сороківки другу стіну. Так сиділося в хаті, а як дали знати, що москалі, то відразу на вишку, раз-раз і ми вже в криївці, тихо сидимо і всьо. Зчаста ми там переховувалися. Одного разу, то було тоді восени сорок п’ятого року, видно, хтось нас замільдував. Прийшли до нас енкаведисти і ястребки тай давай ритися, шукати. Мама каже до них: “Що ж ви робите, що ж ви в скринях ристеся, там лахи є, чого ви викидусте”. То ястребки рили, а москалі-енкаведисти сиділи в хаті. Ми за той час сидимо за стінкою: “Тичина”, я, “Крупа”, Самко, “Хмара”. Той “Хмара” був районовим з Краківця, я забув, як він писався. Ну і кажемо вже всьо, зараз нас викриють. Кожен вже на поготівлю. А “Тичина” зброї не має, ні нічого. Вже всьо, вже всьо. Але, слава Богу, якось так відійшли і пішли. Не відсували ні скрині, ні нічого того, що було при стіні. 3 нашої криївки могла через шпарку солома вилізти, або що. Але шпари між дошками були заліплені глиною і побілені. Якби пограничний зайшов, то би відразу знайшов нас. В сорок шостому році, десь в квітні, за селом стрілянина почалася. Що за стрілянина? А то енкаведисти приїхали з Краківця до Бунова, а потім вертали тою самою дорогою назад. Наши хлопці, десь шість чоловік всього, то було, здається, під командою і Грицька Василька, хотіли їх побити. Але як вони стріляли, по листю чи як – москалі всі втікли. Моментально ще з Любинь чи звідки там вони подзвонили в Краківець, і звітам приїхало повно москалів. Підходить зима з сорок сьомого на сорок восьмий збираємося, кажемо, що далі робити, вже нема таких звʼязків, вже мало є звʼязків. Ще вліті, як я ніс від “Сірка” штафету, його вбили. Ішла облава, він вийшов з лісу. Був він з ліса не виходив, вони може би його не помітили. Але він вийшов, думав, що поміж пастухів, поміж худобу якось загубиться, і там на Зуброві його вбили. І після того в нас вже таких звʼязків не було, то він тримав всі звʼязки, там, Свірчі, кругом Городка; багато там він тримав. Він був там кущовим. Прийшов сорок восьмий рік, весна, загинули наші провідники. В полі, просто наших звʼязкових Пасласів була криївка. Тоді, як вони мали загинути, в тій криївці спали Самко, я, “Жук”. Збудилися ми, вилазимо наверх, “Жук” каже: “Щось мені сон такий поганий снився. Щось воно невпорядку, щось воно є”. Він знав, що провідники там в кінці мали мати якусь зустріч, нараду. Але далі каже: “Та Бог з ним, зі сном, то таке”. Вночі, десь година перша чи друга, я вийшов, дивлюся – ракети: раз освітили. Чую – тр-р-р, тр-р-р – стрілянина. І тут вже крик: “Гинемо за Україну! Ще не вмерла Україна!” І так голосно кричали. Я відразу з карабіна вистрілив вверх. Самко каже: “Не стріляй, бо ще сюда прийдуть”. “Жук” знова собі пару стрілів всадив. “Ну і що толку, що тим зробиш?” Самко. “ЖУК” каже: “Може ся погублять”. В той час ми чули той їхній янкіт, той крик – всьо чули. І зразу ми знали, хто то загинув. “Жук” каже: “Всьо. Загинув “Клим”, загинув “Інгул” день перед тим “Жук” разом з ними був на тій нараді. Після того, як впали провідники, ми вже вуха опустили, вже не то. Ну але що ж зробиш. Я ще поховався так до осені. Восени я прийшов до таких Підлужних. Він загинув на фронті, а хто загинув, то енкаведисти туди менше заходили оминали. Вони знали, хто, де, що є, вони мали всі дані. Нас ішло до тої хати всіх четверо: я, Самко, «Жук” і “Левко”, кажемо треба щось перекусити. Перше зайшли до стодоли, Самко каже до мене”Іди подивися до хати. Я в хату – вони в хаті, москалі: “О, кого ми чекали”. Добре, що коло мене нічого не було. Наші бачать, що я довго не виходжу, зрозуміли, що я напевно попався, тай втекли. Там зараз недалеко, через три городи, була криївка, може там сховалися. Вони знали, що я витримаю всьо, замене вони були певні до кінця. Ну, мені зразу руки назад тай всьо. І всьо знали: хто я є, звідки Мали всьо написане, від сексотів, від того Царя, сусіда нашого. Я що нього привозив муку, щоб вони хліб пекли, він потім на очній ставці то говорив. Арештували мене, забрали тай везуть. Арештували також Левормана Тимка, Паслася, Гринька, посадили нас на машину і везуть. В Любинях нам машина застряла. Я кажу: “Я буду втікати, хлопці». Енкаведисти порозходилися, думають, як машину витягнути. Той Тимко став плакати: “Стефаньо, – каже, – вони тебе вб’ють. Вони тебе злаплять сходу і забʼють. Якось-небудь перемучимося”. Я говорю: “Випустити – мене вже не випустять, то вже закон”. Але тут зараз прибігли енкаведисти, окружили машину, вже нікуди не втікнеш. Привезли нас в Краковець. Там вже зі мною що хотіли, то робили. Я вже просив Бога, щоб вони мене добили: “Добийте мене”. Били мене, як хотіли. Били, катували, що я не мав на собі місця живого. Мав я шинелю, російську, офіцерську і шапку УПА. Ту шапку на мені вони порвали на куски і пхають мені: “Їж, на їж”. Моїм слідчим був Горохов. Мали вони такий виточений з дерева кругляк і ним мене так били. Ложили на табуретку, табуретка прикована, ноги мав рівно тримати, а вони так по гортанці і по пʼятах, по гортанці, по пʼятах. Потім обертали до стіни, ноги розпинали, щоб ти зубами тримався стіни. Але де будеш так стояти, береш тай падаєш. А вони “бавх” головою до стіни, стіна віддає. Зуби мені повибивали. Замкнули мене на МГБ. Завели в камеру. Підходить Паслась Гринько, принесли му передачу, бо мені передач не приймали, відкриває мені рот, бо я сам не можу відкрити, всьо в мене збите, і з фляшки заливає мене молоком. Я трошечка посмоктав, попив, і всьо. Всьо побили, всьо в крові, не можу пити. Так мучили мене щось тиждень. Проходить тиждень, везуть мене в Янів, на провокацію. Везуть, так, як би слідство вже закінчили, папери підписували, всьо. “Підпишися”, – дають мені ручку. Я кажу: “А я чо маю ся підписувати”. – “Підпишися”. “Чого я буду ся підписував”. Прочитав я то, кажу: “Я того не підписую”- “Там підпишеш”. Сідаємо на машину, везуть мене машиною. Слідчий сів зі мною. Завезли мене до Яворова, з Яворова до Янова. Під Янів підвозять – “стоп!”, машина заглохла. починають її ремонтувати, а тут прискакують з ліса ніби наші партизани, щось вісім чоловік. Якась стрілянина, ніби зразу коло машини постріляли всіх тих москалів. А я вже є в курсі справи, що то ся діє. А потім приходить, бере мене за руки: “Друже, ставай, друже “Лозовий”. Я тоді стаю, піднімаюся, мене під руки підтримують. “О, всьо, молодець, завтра будеш знову в “Гоміна”. Ви будете дальше разом працювати. Ми Вас відбили, всьо, зараз ідем скоро в криївку”. То був вечір. Я їх не бачу, бо я дальше накритий плащ палаткою. Привели мене до Янова, заводять на якесь подвірʼя. Спускають мене в криївку. Я роздивляюся – курча: знамʼя стоїть, тризуб стоїть, машинка до печатання. Десятизарядка стоїть, і автомат. Стоїть таке прічя зроблене і сидить один. “Ну що, – каже, – били Вас там?” Високий він такий мужчина, симпатичний, вділи у формі УПА, сорочка вишита, гарна. Нічого не говорив, хто він є, не представлявся. Кажу йому: “Та видите, що били”. Сиджу я там в Краківці може з місяць, спочатку в кемері зі усіма, Паслась Григорій мене годував. Він мені казав: “Чоловіче, ти не витримаєш”. Паслась в армії був на фронті, вернувся ранений, але його арештували за дочку, що була звʼязкова. Каже він: “Мене тут так не бʼють, бо я вже старший і ранений, а як тебе мучать, Стефане, ти не видержиш”. Повели мене на суд. Той суд знаходився на вулиці Судовій, воєнний трибунал, “тройка”. Там в суді всіх кидали докупи в одну камеру. І так само чогось кинули до нас того Царя, що мені ставав до очей, тепер мав бути мій свідок. Я говорю: “Хлопці, во той самий, що на мене свідчив”. А був зі мною Будима Федько, десь з-за Львова, здається, з Красного, і Стебельський, і Лещук Іван теж був, він сам з Олеська, директор спиртзаводу. Після суду ми ще троха посиділи на Лонського, і тоді нас відправили в лагери. Попав я не в Мордовію, а в Читу, в лагер есесів і тих, що при поліції були. Їх судили на дванайцять – двайцять років, але то був такий лагер, що там можна було вижити рік, но два роки. То була робота на уранових і молібденових рудниках: Читинська область, Могочівський район, Рудні Ключі. То в тайзі. Опинився я там десь на початку пятдесятого року, ще сніг був, а судили мене восени сорок девʼятого. В п’ятдесят сьомому році я вже приїжджаю в Україну зі всім. Ніде не приписують: ні вдома, ні по цілій Львівській області. Вдалося мені приписатися в Дрогобицькій області, в Розвадові Миколаївського району. Щоб я там працювати на кафельний завод. Там так було, що брали на роботу, як ти є приписаний, а міліція приписувала, як ти мав роботу. В шістдесятому році я оженився, за жінку взяв собі племінницю Йосифа Сліпого, писалася вона Чорна. Ми з нею випадково познайомилися в автобусі, як їхали до Львова, так, як то хлопці і дівчата. Дальше жив в Розвадові, а жінка у Львові. Час від часу я приїжджав до Львова, і тут мені не раз доводилося скакати через вікна, втікати від участкових . Двірники ім про мене доносили. Аж вже пізніше мене приписали в Раві Руський, жінчина подружка там працювала в сільраді. Вже стало легше, я став жити в жінки. Народилося в нас двоє дітей: дочка Зоряна і син Олег.

Джерело: “Повстанська боротьба у розповідях учасників та очевидців. Яворівщина” Євген Луньо

Джерело