Нині мало хто знає, що з німецькими військами, які 1943 року відступали з Харкова, добровільно пішли тисячі й тисячі харків’ян, яким життя поза комуністичним режимом видалось безпечнішим, ніж перспектива знову стати радянським громадянином. Біженці згодом опинились на Заході, головно в США. Серед було чимало науковців та митців. Микола Француженко теж народився радянським громадянином, але закінчив свій земний шлях у США переконаним українським націоналістом, видатним діячем нашої діаспори та знаним журналістом і письменником. Щоправда, його дорога у вільний світ була іншою — через Харківський медичний інститут до Червоної армії 1941 року і через німецький полон до дивізії “Галичина” року 1944; по закінченні радянсько-німецької війни — британські табори для військовополонених в Італії, багаторічна праця на Радіо “Свобода” та “Голос Америки”, якому саме Микола Француженко надав слобідського акценту, надаючи ефір українським письменникам-емігрантам, колишнім харків’янам. Микола Француженко також був активним діячем Української Православної Церкви в США і зберіг живу пам’ять про першого українського Патріарха Мстислава й передав його документи до Харкова.
Руйнацією старовинних та новітніх кладовищ ліквідувалась історична пам’ять українського народу. В результаті було остаточно втрачене місце поховання Миколи Скрипника, хоча автори фільму доводять, що могила його існувала ще в 70-ті рр. ХХ століття. Ніхто в Харкові не дбає про належне вшанування жертв сталінського геноциду — на вул. Академіка Павлова є забуте масове поховання 1937 року.
Анатолій Парфіненко — останній незрячий кобзар Слобожанщини – знайшов свій останній притулок на далекій околиці Харкова, і автори фільму ледве знайшли його могилу. Про цю унікальну людину розповідає його учень — кобзар Кость Черемський.
На сімнадцятому міському кладовищі майже загубилась могила самобутнього харківського поета, “українського Байрона”, як називали його за життя, Івана Мироненка. В абсолютно занедбаному стані є могила видатного українського краєзнавця Володимира Смоленського, похованого на третьому міському кладовищі.
На дуже далекій околиці Харкова, на Роганському кладовищі похований видатний український художник Юрій Галич, який належав до блискучої когорти харківських митців, котрі наприкінці 1980-х рр. війшли з підпілля й здивували своєю творчістю України та закордон.
Харківські мазанки — це бренд Харкова. Вони увічнені і в творах професійних художників, наприклад класика Петра Левченка, і творах художників-аматорів. В залізобетонній забудові та в приватному секторі сучасного Харкові донині збереглись традиційні мазанки.
Про історію харківських мазанок, про їх дослідника Стефана Таранушенка, про звичаєвість та народний побут Слобожанщини розповідає директор етнографічного музею “Слобожанські скарби” ім. Гната Хоткевича Михайло Красиков.
У фільмі зняті найкращі зразки харківських мазанок, які ще збереглися на Іванівці та Лисій горі. На Холодній горі зберігся унікальний куточок старовинного Харкова з кількох мазанок. На Новоселівці є практично неушкоджена автентична класична мазанка. Автори фільму пропонують бодай зареєструвати харківські мазанки як пам’ятки архітектури місцевого значення.
Михайло Красиков свого часу організував фотомистецьку виставку про харківські мазанки, яка мала великий успіх. Зникнуть харківські мазанки — Харків втратить своє українське обличчя.
Журавлівка — найстарший козацький історичний район Харкова. Він буквально оповитий легендами. Дві з них — про міфічного козака Харка та засновника слобожанського шляхетського роду Квіток — Андрія звучать у фільмі.
Де-не-де на Журавлівці проглядаються глинисті виступи — типові ознаки слобожанського краєвиду, які можна помітити і на Білгородщині, Курщині та Воронежчині. Головною вулицею козацької Журавлівки, колишньою старою московською дорогою, і сьогодні можна доїхати до тих нині російських, але споконвічних українських етнічних територій.
Козак Харко та Андрій Квітка колись оселились на Журавлівці біля Білгородської козацької криниці. Але її остаточно знищили вже на початку ХХІ століття. Десять років перед тим українське товариство Харкова намагалось перетворити Білгородську козацьку криницю в пам'ятне місце. Громадська діячка та письменниця Валентина Овод розповідає про ті події, а також про їх ініціатора — краєзнавця Івана Саратова.
Історичне середовище козацької Журавлівки вже практично втрачене. Але автори фільму плекають надію на відновлення Білгородської козацької криниці.
Григорій Сковорода був частим і бажаним гостем на Куп’янщині. Коли йдеться про його перебування там, часто-густо згадують село Гусинку, але дуже рідко — Моначинівку. У моначінівській школі обладнаний літературний музей Григорія Сковороди, а біля школи зберігся дуб, який згідно з легендою, посадив сам мандрівний філософ. Там же був панський будинок Розальйон-Сошальських, але він знищений. Така ж доля очікувала на сковородинівський дуб, але його вдалось зберегти.
Через Куп’янщину Григорій Сковорода мандрував до колись слобідського полкового міста Острогозька та українського міста Таганрог. Нині шлях для сковородинознавців та шанувальників Григорія Сковороди туди закритий: нині Острогозьк та Таганрог, а також Білгород, де свого часу побував мандрівний філософ, на території Російської Федерації — країни-агресора.
Практично ніхто не знає, що у своїх мандрах Слобідською Україною Григорій Сковорода не обминув і Донбасу, побувавши в Бахмуті. Свято-Троїцький собор, де молився мандрівний філософ, а також побував його знаменитий сучасник Омелян Пугачьов, був остаточно знищений вже в 1960-х роках. Ніхто не знає, що у бахмутському краєзнавчому музеї зберігається меморіальна дошка, яка нагадує про Свято-Троїцький собор та Григорія Сковороду.
Село Стариця Вовчанського району Харківскої області — та місцевість, де Григорій Сковорода прожив два роки, пізнаючи через себе самого Бога. Вперше зйомки відбулися в місцевості, яка відіграла велику роль в житті мандрівного філософа і де немає жодної згадки про нього.
Мандруючи, Григорій Сковорода чомусь завжди обминав Полтаву, але ніколи не втрачав можливості побувати в Охтирці. Він був свідком будівництва знаменитого барокового Покровського собору, обов’язково прагнув побувати на “горі Ахтирь” в Троїцькому Охтирському монастирі. Саме там Григорій Сковорода пережив знаменну подію свого життя, коли відчув, що любить Бога не по-рабськи, а як свого найщирішого друга.
В Лебедині дивом зберігся будинок, в якому жив Григорій Сковорода, а згодом гостював Тарас Шевченко. Нині він перебудований під крамницю “Детский мір”. Місцевий краєзнавець та письменник Борис Ткаченко розповідає про перебування Григорія Сковороди на Лебединщині та Харківщині. В Лебединському художньому музеї зберігаються картини кінця ХVIII ст., які міг бачити український мандрівний філософ, а в Лебединському краєзнавчому музеї є експозиція, присвячена фундатору світового футуризму Давиду Бурлюку, уродженцю цих місць. Вперше зйомки відбулися в селі Рябушки, де гостював Григорій Сковорода і яке є батьківщиною Давида Бурлюка.
Покровський Сіннянський монастир в селі Писарівка Золочівського району Харківської області, де свого часу ігуменом був троюрідний брат Григорія Сковороди Іустин Звіряка, закритий у 1780-х рр. Мандрівний філософ дуже любив бувати в цьому монастирі, де написав кілька творів. Нині на місці монастиря — новозбудований храм та самодіяльний музей народної архітектури та побуту.
В першій серії трисерійного документального фільму ви рушите стежками Григорія Сковороди, але тими, якими дуже рідко, або взагалі не водять екскурсантів. А відтак мандрівка почнеться з відомого села Бабаї та його околиць.
В бабаївських лісах під Харковом є тільки один вияв народної любові до Григорія Сковороди — невеличкий саморобний монументик, якого немає в переліках та реєстрах історичних пам’яток. В самих Бабаях доруйновується будинок, де мешкав видатний український мандрівний філософ. Нинішня мешканка того будинку Любов Галушкіна розповідає про безрезультатні багаторічні спроби привернути увагу до порятунку реліквії. В селі Безруки Деркачівського району Харківської області, де Григорій Сковорода зробив першу спробу перенести свої думки на папір, немає жодної згадки про його перебування там.
На батьківщині Григорія Сковороди — на Полтавщині, в Чорнухах бережуть кожну крихітку, пов’язану з мандрівним філософом, відновлено садибу, де він народився. На Горловій горі неподалік Чорнух встановлено пам’ятну стелу мандрівному філософу. В Чорнухах розпочав свою скульптурну “сковородіану” Іван Кавалерідзе.
Григорій Сковорода бував в Лохвиці, де навчав грамоті в козацькій школі сотника Мартоса та співав у хорі собору Різдва Пресвятої Богородиці. Саме в Лохвиці Іван Кавалерідзе встановив 1922 року перший в Україні пам’ятник великому українському мандрівному філософу, який з Лохвиці зазвичай повертав на Охтирку.
Якщо на ділянці українсько-російського кордону в Харківській області поки тиша і спокій, то в Луганській області "русский мир" дав смердючі метастази: її частково й тимчасово окупувала Росія. Там — війна. Погранці, з яких вперто творили державних службовців, зі зброєю в руках боронять Україну на лінії розмежування, зокрема в Трьохізбенці, і чекають лише наказу, щоб шугнути окупантів геть і відновити державний кордон.
Майор Олександр Трохимець, один із захисників Луганського прикордонного загону в 2014 році, розповідає про ту героїчну оборону. Погранці "Алабай", "Глобус" та "Італієць" говорять про бойові будні зими 2016 року на Трьохізбенці і свою рішучість повернути окуповані теріторії Луганської області.
У фільмі звучить улюблена погранцями пісня В’ячеслава Купрієнка у виконанні автора.
Немислимі Збройні сили України без танчиків. Вони вкрай необхідні завжди — в атаці, в обороні, при зачистці. Вони б’ють "ополчєнцев" так, щоб вони ніколи не сумували, б’ють "прямой наводкой" та б’ють "із-за угла". Вони вичищають звільнену донецьку землю від сепарських мін. Про це розповідають танкісти Костя, "Маляр", та "Профі".
Командир взводу "Сава" та й всі інші пишаються своїм легендарним комбатом "Кащеєм", тобто підполковником Дмитром Кащенком. Вони називають його "батьком". Саме "Кащей" визволяв Піски і деблокував Донецький аеропорт.
В бою за ДАП "Кащей" втратив свого найкращого друга — випускника Харківського інституту танкових військ, капітана Олександра Лавренка, який героїчно загинув разом з екіпажем — навідником Олександром Вохромеєвим та механіком-водієм Андрієм Кулягіним, знищивши більше сотні сепаратистів та кілька одиниць російської бойової техніки. Підполковник Дмитро Кащенко розповідає про подвиг свого побратима.
З початком російсько-української війни потребу духовно окормлювати Східний фронт задовольнили винятково українські Церкви. Пліч-о-пліч з українськими вояками в стрій стали українські священики — православні і католики. Про сакраментальне на українському Східному фронті розповідають о. Онуфрій Репецький ЧСВВ, о. Дмитро Нікітенко (УПЦ КП).
Як приступають до сповіді та служать Святу Літургію в окопах та на передньому краї, з чим звертаються до капелана вояки і які обов’язки капелани мають поза проповіддю Слова Божого — глядач побачить у цьому фільмі.
Українськи храми у прифронтових Краматорську, Кременній, Званівці та Чубарівці стали справжніми фортецями Духу, а військовий священик о. Іван Сивак молиться на кількох стаціях найдовшої в світі Хресної дороги, фундатором якої він є — від Маріуполя до Станиці Луганської вздовж всієї лінії Східного фронту. Вперше зафільмовано ікону Матері Божої, яку знайшли на згарищі в селі Піски вцілілою.
