https://www.youtube.com/watch?v=WYuCqzykv58
Нині мало хто знає, що з німецькими військами, які 1943 року відступали з Харкова, добровільно пішли тисячі й тисячі харків’ян, яким життя поза комуністичним режимом видалось безпечнішим, ніж перспектива знову стати радянським громадянином. Біженці згодом опинились на Заході, головно в США. Серед було чимало науковців та митців. Микола Француженко теж народився радянським громадянином, але закінчив свій земний шлях у США переконаним українським націоналістом, видатним діячем нашої діаспори та знаним журналістом і письменником. Щоправда, його дорога у вільний світ була іншою — через Харківський медичний інститут до Червоної армії 1941 року і через німецький полон до дивізії “Галичина” року 1944; по закінченні радянсько-німецької війни — британські табори для військовополонених в Італії, багаторічна праця на Радіо “Свобода” та “Голос Америки”, якому саме Микола Француженко надав слобідського акценту, надаючи ефір українським письменникам-емігрантам, колишнім харків’янам. Микола Француженко також був активним діячем Української Православної Церкви в США і зберіг живу пам’ять про першого українського Патріарха Мстислава й передав його документи до Харкова.
Руйнацією старовинних та новітніх кладовищ ліквідувалась історична пам’ять українського народу. В результаті було остаточно втрачене місце поховання Миколи Скрипника, хоча автори фільму доводять, що могила його існувала ще в 70-ті рр. ХХ століття.
Ніхто в Харкові не дбає про належне вшанування жертв сталінського геноциду — на вул. Академіка Павлова є забуте масове поховання 1937 року.
Анатолій Парфіненко — останній незрячий кобзар Слобожанщини – знайшов свій останній притулок на далекій околиці Харкова, і автори фільму ледве знайшли його могилу. Про цю унікальну людину розповідає його учень — кобзар Кость Черемський.
На сімнадцятому міському кладовищі майже загубилась могила самобутнього харківського поета, “українського Байрона”, як називали його за життя, Івана Мироненка. В абсолютно занедбаному стані є могила видатного українського краєзнавця Володимира Смоленського, похованого на третьому міському кладовищі.
На дуже далекій околиці Харкова, на Роганському кладовищі похований видатний український художник Юрій Галич, який належав до блискучої когорти харківських митців, котрі наприкінці 1980-х рр. війшли з підпілля й здивували своєю творчістю України та закордон.
Харківські мазанки — це бренд Харкова. Вони увічнені і в творах професійних художників, наприклад класика Петра Левченка, і творах художників-аматорів. В залізобетонній забудові та в приватному секторі сучасного Харкові донині збереглись традиційні мазанки.
Про історію харківських мазанок, про їх дослідника Стефана Таранушенка, про звичаєвість та народний побут Слобожанщини розповідає директор етнографічного музею “Слобожанські скарби” ім. Гната Хоткевича Михайло Красиков.
У фільмі зняті найкращі зразки харківських мазанок, які ще збереглися на Іванівці та Лисій горі. На Холодній горі зберігся унікальний куточок старовинного Харкова з кількох мазанок. На Новоселівці є практично неушкоджена автентична класична мазанка. Автори фільму пропонують бодай зареєструвати харківські мазанки як пам’ятки архітектури місцевого значення.
Михайло Красиков свого часу організував фотомистецьку виставку про харківські мазанки, яка мала великий успіх. Зникнуть харківські мазанки — Харків втратить своє українське обличчя.
Журавлівка — найстарший козацький історичний район Харкова. Він буквально оповитий легендами. Дві з них — про міфічного козака Харка та засновника слобожанського шляхетського роду Квіток — Андрія звучать у фільмі.
Де-не-де на Журавлівці проглядаються глинисті виступи — типові ознаки слобожанського краєвиду, які можна помітити і на Білгородщині, Курщині та Воронежчині. Головною вулицею козацької Журавлівки, колишньою старою московською дорогою, і сьогодні можна доїхати до тих нині російських, але споконвічних українських етнічних територій.
Козак Харко та Андрій Квітка колись оселились на Журавлівці біля Білгородської козацької криниці. Але її остаточно знищили вже на початку ХХІ століття. Десять років перед тим українське товариство Харкова намагалось перетворити Білгородську козацьку криницю в пам'ятне місце. Громадська діячка та письменниця Валентина Овод розповідає про ті події, а також про їх ініціатора — краєзнавця Івана Саратова.
Історичне середовище козацької Журавлівки вже практично втрачене. Але автори фільму плекають надію на відновлення Білгородської козацької криниці.
Визнаний за життя класик української радянської літератури Олесь Гончар вважав Харків рідним містом. Тут він навчався, звідси він пішов на фронт, тут він сидів в тюрмі. Здавалося б, в Харкові чимало завулків, пов’язаних з його іменем. Але їх майже не залишилось.
Ми пройдемо Харковом доріжками героїв романів Олеся Гончара, пошукаємо Толкачівку – місце студентської молодості класика, а в процесі пошуків пригадаємо Сталіна і Паулюса. За столом університетської бібліотеки, за яким нібито працював Олесь Гончар, а також в харківському клубі письменників про класика розкажуть близькі до нього люди – Володимир Калашник, Володимир Брюгген та Анатолій Перерва.
Невідомо з яких причин про харківську вулицю Полтавський шлях згадують тільки з негативом — як брудну, гамірну та малоцікаву. Ми ж хочемо співати дифірамби Полтавському шляху, де колись відбулась найнезвичайна акція протесту в Харкові, де дивом зберглись легендарні будинки.
Ми хочемо проспівати дифірамби знаменитим мешканцям Полтавського шляху — письменнику, музиканту-бандуристу і революціонеру Гнату Хоткевичу та його донці — громадській діячці Галині Хоткевич; літературознавцю і видавцю Івану Лизанівському та художнику світової слави Василю Єрмілову.
Полтавський шлях — вулиця Харкова, яка споконвіку показувала харків’янам, та і всій Україні шлях історичного поступу: на схід вона закінчується глухим кутом, а на захід, якщо нею їхати, весь час нікуди не звертаючи, можна через Полтаву, Київ та Львів дістатись до Атлантичного океану.
Втім, і поруч Полтавського шляху, поки не рушили до Європи, є на що звернути увагу. Споруда цирку Муссурі — театру музичної комедії та залишки Харківського Тюремного замку, де сидів знаменитий кардинал Йосиф Сліпий, до європейської доби України навряд чи збережуться.
Саме в харківському районі Іванівка народився місцевий пролетаріат. За радянських часів цей факт зробили предметом особливої гордості, але все, що применшувало ту гордість, старанно замовчували та нищили.
Але за бажання на Іванівці можна знайти згадки про письменника Аркадія Любченка та офіцера-історика Євгена Альбовського, посміятися над курйозами щеплення пролетарської гордості й побачити кінець ватно-пролетарського періоду.
Харківський район Сортировка, тобто залізнична станція Харків-Сортувальний — навіть не завулок, а задвірок, околиця великого міста. Але промислова Сортировка водночас — Ельдорадо для пошуковців-краєзнавців, бо ж ніхто ніколи нею не цікавився.
Вигадана за радянських часів історія про пересадку Пушкіна на Сортировці мусила задовільнити зростаючі культурні потреби місцевого пролетаріату. Проте навіть поверхове зацікавлення справжньою історією переконало: ця околиця Харкова достатньо багата на пам’ятки та визначних особистостей, які жили тут. Про них, зокрема про чарівного художника Михайла Беркоса, бажано знати всім.
Жоден з харківських історичних районів не має такої легендарної слави як Холодна Гора. Десятки письменників оспівували Холодну Гору в своїх творах, десятки митців жили на Холодній Горі, а тих знаменитостей, хто просто перебував на Холодній Горі, не перелічити.
Попередні покоління дбайливо знищували все, що пов’язане з історичним минулим Холодної Гори, але її історія продовжує жити у дивом збережених пам’ятках і числених легендах-переказах. Проте вони теж забуваються, а на пам’ятках немає меморіальних дошок.
Чергова серія “Харківських завулків” нагадає деякі призабуті холодногірські легенди та приверне увагу до пам’яток, яким не судилося увійти до довідників та енциклопедій, хоча вони того варті.
