Події Іловайська Вячеслав Печененко пам’ятає, ніби вони були вчора.
Розповідає, що була домовленість, що 29 серпня на світанку українські воїни мали виходити з Іловайську. Росіяни узгодили «зелений» коридор. Але не дотримали свого слова. І коли наші захисники сформували колону, росіяни почали її обстрілювати з мінометів.

«Ми йшли з піднятою зброєю, нікого не чіпали. Проїхали одне село, інше, блок-пости російські, було спокійно. Коли колона витягнулася уздовж скошених полів, виявилося, що в полях були підготовлені позиції росіян і вони почали нас розстрілювати наче в тирі. Почалося пекло. Це була якась жахлива гра у вибивного. Тільки ми програвали у цій грі, втрачаючи своїх побратимів».

Вячеславу Печененку та частині його побратимів з добробату та військових, яких вони забрали дорогою, на легкових автомобілях, вдалося полями залишити місце обстрілу. Але село, куди вони заїхали, теж було в оточенні. Приймати бій − був не варіант, адже сили не рівні. Здаватися в полон не хотіли. Тому спробували вийти через болото, яке виднілося в селі, за людськими хатами й городами.

"Із нашого добробату зі мною було 12 людей, та коли ми вирішили йти, інші військові теж доєдналися, загалом нас було 64 людини, у тому числі й поранені.
До темна ми перечекали у болотах, за селом. Як скінчився обстріл з важкої зброї, росіяни зайшли в село. Робили зачистку, ми чули чимало поодиноких пострілів, як потім розказували свідки тих подій – росіяни добивали наших поранених побратимів, які лишалися без можливості пересуватися і мали би стати полоненими…
Вже вночі ми, болотами, вийшли до кукурудзяного поля, в мене був телефон та павербанк, я зміг додзвонитися у штаб. Нам повідомили, що маємо рухатись в Комсомольське і випустили звідти три зелені ракети, аби вказати напрямок руху.
На п'яту ранку ми дісталися місця, там були наші Нацгвардійці.
На все життя запам'ятав, як всю ніч ми одного з поранених несли на руках. Хлопець був танкістом зі Збройних Сил України. А на ранок лікарі, вже в Комсомольську, не змогли надати йому необхідну медичну допомогу. Ми, нажаль, його втратили.

Один з незнайомих мені чоловік, колишній ДАЇшкик з Києва, тепер, доречі, мій товариш, знайшов нам десь на місці два КаМАЗа. Туди усіх бійців, що вийшли зі мною з Ілловайська, і всадили та змогли виїхати далі, на більш безпечну територію."

З батальйону "Дніпро-1" в боях за Ілловайськ загинуло 15 воїнів, близько 30 були поранені.
На сьогодні кожен із загиблих знайдений та захоронений. Усіх, хто потрапив у полон – повернули.

Із дня виходу українських військ з Іловайська пройшло 8 років. Те, що називали «зеленим коридором», всупереч домовленостям із російським Генштабом, перетворилося на дорогу смерті, на якій розстріляли українських військових і добровольців. Сотні загинули. Десятки зникли безвісти.

"Багато змінилося за ці роки, та незмінним лишається те, що життя кожного українця для нас – важливе. Кожен квадратний метр нашої землі – має бути нашим, українським" – додає В'ячеслав Петрович.

*Згідно з даними Національного військово-історичного музею та Офісу генпрокурора, за весь час Іловайської операції (6 серпня − 31 серпня) загинуло 368 українських військових (понад 250 − при виході з коридору). Понад 400 бійців було поранено, близько 300 — потрапили в полон. Ще 18 досі вважаються зниклими безвісти.