НАСПРАВДІ, пояснюючи 24 серпня гальмування темпів «спецоперації» міністр оборони Шойгу заявив, що це викликано «свідомим рішенням по мінімізації втрат серед мирного населення». Дивний спосіб «мінімізації».

Цікаво, під яку ж «мету спецоперації» підпадають позбавлення мирних українців тепла і світла? «Денацифікація»? «Демілітаризація»? «Звільнення жителів Донбасу»? «Захист від геноциду російськомовних»? «Запобігання наближенню НАТО до кордонів Росії»?

Крім «законності» цілей у вигляді електростанцій, пропаганда «підверстала» ще кілька пояснень:

• «Електрифікація України – цілком радянський спадок, якого вона так хоче позбутися. Київ хотів «декомунізації», він її отримав».
• «Незалежна нічого не втрачає, адже за її часів не було побудовано жодної електростанції».
• «Зеленський обіцяв Європі постачати електроенергію в обмін на газ. Отже нема чого обіцяти».
• «Війська НАТО також обстрілювали електростанції під час югославського конфлікту. Значить, і нам можна».

Окремої уваги заслуговує «ноу-хау». У Росії вигадали собі групу підтримки з України, яка нібито шле своєрідні «листи до редакції» зі словами підтримки позбавлення себе тепла і світла: «ми потерпимо, ви нас лише звільніть від нацистів».

Те, що у російської пропаганди криза жанру, відомо давно. Нічого нового вона винайти не може. Навіть у цих «листах в редакцію» відчувається вторинність. Завдання обґрунтувати необхідність терористичних актів проти мирного населення України поставлене і пропаганда його виконує, але інакше ніж за сталінсько-брєжневськими кальками вона не вміє.

НАТО звільнило Харківщину

12 вересня приводів для «перемоги» російська армія пропаганді не створила. Власне, вона не робила цього протягом останніх місяців, коли Шойгу сором’язливо прикривав безсилля формулюваннями про «мінімізацію втрат».

Але факт залишається фактом: жодного плану «Б», якщо в Україні щось піде не так, у пропаганди не було. Тому останні три дні в неї не припиняється дика істерика.

У зв’язку з відсутністю переможних наступів, їх довелося терміново компенсувати «переможними оборонами». Бажано з «героїчною смертю на позиціях».

НАСПРАВДІ, пропагандистів навіть шкода. Вони так самозакохано і самовпевнено готувалися описувати рух своєї «непереможної і легендарної армії» по Україні, Польщі, Німеччині, «а там ще трохи і Прованс». І тут раптом героїчна оборона: Лиману, Ізюму, Козачої Лопані…

За радянськими військово-політичними методичками наступним актом професійної драми російської пропаганди має бути щось на кшталт: «ворог несе важкі втрати, рухається вперед, де на нього очікує неминучий безславний кінець».  

«Рязанський цукор» проти «негра в Ізюмі»?

Під ворогом розуміються виключно вояки з країн НАТО. Адже «друга армія світу» за визначенням не може відступати та здавати міста «українським бойовикам-наркоманам».

У проросійських пабліках з’явилась величезна кількість постів під загальною назвою «негр в Ізюмі» – зі свідченнями нібито очевидців, які особисто бачили темношкірих, озброєних до зубів іноземних найманців. А «в Козачій Лопані тепер звучить виключно англійська мова».

НАСПРАВДІ, розмахування кулаками після програної бійки – хід не новий. Наратив «західна зброя лише затягує конфлікт в Україні» плавно переріс у «НАТО прийшло, а так би ми українцям наваляли».

Проте, навіть в самому «воєнкорівському» середовищі немає єдності щодо ставлення до іноземців, які воюють за Україну.

Перевагу західної зброї над російською в Москві мало-помалу визнають. Інакше так вперто не «знищували» б HIMARS, який крім успіхів на полі бою довів свою потужність, вигравши у Росії й інформаційну війну.

А ось те, що російські «диво-богатирі» можуть чимось поступитися іноземним – до цього «воєнкори» звикають важко. «Якщо ми будемо боятися імпортних найманців, то як тоді воюватимемо з регулярною натовською армією, яка в нас прописана ймовірним противником?».

Небажання визнавати, що з українцями не справляються, а програють лише іноземцям призвело до того, що в Росії пропонують вже відкрити очі і визнати, що «чим швидше ми зрозуміємо, що проти Альянсу безглуздо проводити спеціальну військову операцію, а треба вести війну, тим краще».

Тобто маршрут у напрямку «…а там ще трохи і Прованс» не здається таким вже й фантастичним. Навіть на тлі харківського ганьбища. У середньому ешелоні російської влади після останніх провалів на фронті почали у відкриту казати про необхідність загальної мобілізації.

Член комітету Держдуми з безпеки, кримський зрадник Михайло Шеремет 12 вересня заявив, що «для повної перемоги Росії в Україні потрібна загальна мобілізація».Того ж дня  голова комісії Ради Федерації із захисту державного суверенітету РФ Андрій Клімов висловив протилежну думку. Більш того, він зазначив, що зараз частіше подібні питання ставлять саме іноземні журналісти, і припускає, що вони працюють на замовлення.

На Східному економічному форумі, що відбувся на початку вересня, Путін спеціально підкреслював, що про мобілізацію в країні ніхто не говорить. Тобто рішення поки не прийнято.

Але як бачимо, мобілізаційний дим по Росії потроху йде. А його без вогню, як відомо, не буває. Тим більш, що досвід у його «розведенні» за допомогою «рязанського цукру» в путінській Росії великий.

Російські вчителі «дожили до понеділка»

Для «роздмухування» антиукраїнського «вічного вогню» пропаганда періодично вдається до старих історій про «хлопчика в трусиках», якого Москва кличе на допомогу, коли їй потрібно включити режим «дегуманізація». 

Востаннє, нагадаємо, ці «трусики» намагалися натягнути на захоплену Запорізьку АЕС.

12 вересня вони з’явилися знову під кодовою назвою «общался с женщиной с Изюма».

Разом із тим, розганяється тема з «масовими репресіями» проти росіян на деокупованих територіях.

Окремо слід сказати про російських вчителів. У радянському кінематографі головним фільмом про них вважається «Доживемо до понеділка». 12 вересня, понеділок, у російських вчителів в деокупованій Харківщині не задався.

Вони прибули в окупований український Куп’янськ викладати українським дітям за російською шкільною програмою. Що з цього б вийшло – відомо.

Ще літом у російських регіонах, особливо з низькими зарплатами, оголосили набір вчителів для роботи на окупованих територіях. І робити це вони мали за 8600 рублів (близько 142 доларів) на день. 

Коли почався балаклійський контрнаступ, ті, що «своих не бросаем», так накивали п’ятами з Куп’янська, що просто покинули розгублених заробітчан-вчителів.

НАСПРАВДІ, віце-прем’єрка України Ірина Верещук заявила, що їх судитимуть за ст. 438 ККУ (порушення законів та звичаїв війни). Вчителям з РФ загрожує від 8 до 12 років.

«Вони скоїли злочин проти нашої держави. Ми багато разів попереджали росіян, які приїхали на територію України для здійснення забороненої законом діяльності». Верещук зазначила, що російських вчителів не розглядатимуть як полонених для обміну.

Ось ще один повчальний приклад того, що чекає «будівничих русского мира» в Україні – там, де на них не чекають. І таких прикладів буде дедалі більше.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело