Дмитро Ольховик – житель Харкова. До війни працював кухарем у відомій в місті мережі ресторанів швидкого харчування.

Війна застала нас порізно

Заклад, де я працюю, – в центрі Харкова, біля станції метро «Архітектора Бекетова». Це недалеко торгового центру «Нікольський», одного з найбільших в місті. Його будували дуже довго – більше ніж 20 років. Зі змінами проєктів та забудовників. І ось минулого року, в травні, «Нікопольський» нарешті урочисто відкрили. А 9 березня росіяни його обстріляли. Обвалився скляний дах, побилися вітрини. Споруда потребує серйозної реконструкції. І це лише маленький приклад руйнувань, які накоїли росіяни в нашому місті.

Харків – сучасне проукраїнське місто, тут навчається і працює багато молоді.  За останні роки життя місцевих жителів стало набагато якіснішим. Люди почали більше заробляти, могли відкладати на автомобілі, житло. Почали краще вдягатися, для багатьох стали доступні брендові речі. У кафе, ресторанах завжди було людно.  Змінилося в кращий бік і саме місто, його інфраструктура. Реконструйовано багато будівель, доріг, оновлено міські парки, площі з фонтанами. З’явилося багато новобудов, цілих житлових комплексів.  Ми гордилися своїм містом.

Я живу сам, окремо від батьків. Маю кімнату в комунальній квартирі в Слобідському районі, поблизу заводу імені Малишева. Батьки живуть у квартирі в іншому кінці міста, бабця – в центрі. Сестра Аня торік переселилася до свого хлопця. Війна застала усіх нас порізно. 

Я розумів, що повномасштабне вторгнення росії неминуче. Читав новини на російських сайтах, дивився їхні телеканали. Бачив, що риторика росіян стосовно нас стала значно агресивніша, ніж раніше. Але коли 24 лютого прокинувся від звуків пострілів, все одно не міг повірити, що це таки сталося.

В перші дні було страшно через брак інформації – ніхто не давав чітких вказівок, як діяти. Сидиш в хаті, зі всіх сторін чуєш вибухи, якісь «хлопки», і не розумієш – треба бігти кудись чи краще пересидіти в хаті. Ми з колегами списалися в чаті, вирішили на роботу не виходити.

З сусідами облаштували підвал в нашому будинку. Провели електрику, принесли з дому мати, подушки, покривала. Організували запас води і їжі.

Зрозумів, що мій план ненадійний

Постійно перебувати у підвалі було неможливо. По-перше, холодно, а по-друге, від незручного положення тіла почала боліти спина. Я придумав свій план.

Вирішив спати вдома, але бути «в повній готовності»: практично ніколи не знімав  куртки і черевиків. Біля дверей поклав два рюкзаки з документами і речами першої необхідності. І як тільки чув якісь свисти, постріли, зривався і біг у підвал.

Але одного разу зрозумів, що мій план дуже ненадійний. Я сидів в квартирі, читав новини і раптом почув гул літака. За секунду він пролетів над нашим будинком і неподалік скинув бомбу. За той час я встиг хіба вхопитися за дверну ручку в кімнаті… Тоді, напевно, на мене напав найбільший за той період страх. Страх від безвиходдя: як би ти не готувався, можеш просто не встигнути..

Десь за тиждень налагодили систему оповіщення про повітряну тривогу. Дізнався також про телеграм-канали, в яких повідомляли про небезпеку. Стало простіше: є сповіщення – ідеш у підвал, відмінили тривогу – повертаєшся додому, відігріваєшся. Тривоги були по кілька разів на добу, тривали по дві-три години.

Перші два тижні війни були так насичені різними подіями, емоціями і переживаннями, що здається, наче вони тривали два місяці. 26 лютого в Харків зайшли ворожі танки. Влада міста оголосила комендантську годину на три доби, місто зачищали від росіян. На вулицях було чути автоматні черги, вистріли з танків. Добре, що в нашому будинку товсті стіни і непогана звукоізоляція. У підвалі були діти, батьки відволікали їх мультиками на телефонах.

Брата однокласниці вбило осколками

На жаль, після того, як наші ЗСУ відбили Харків, безпечніше не стало. Рашисти почали активні авіаудари. Брата моєї однокласниці вбило осколками, коли він ішов по вулиці. Снаряд влучив у будинок, в другий поверх.

Але люди не могли цілодобово сидіти у підвалах – треба ж і в магазин вийти, хворих чи літніх родичів провідати. В мене не раз таке було – стою в черзі, вже три години на морозі. І от переді мною всього кілька людей. Аж тут бахнуло десь зовсім поруч. Хтось ризикує, стоїть далі, а я біжу додому. Береженого Бог береже.  

Не думаю, що хтось із мешканців голодував. В умовах надзвичайної ситуації наші люди дуже співчутливі і щирі. Допомагають одні одним, як можуть. Ділилися теплими речами, нагрівачами. Хто мав достатньо запасів продуктів, виносив з дому і роздавав іншим. Біда, яка прийшла в нашу країну, усіх об’єднала. 

Моя бабця живе в центральній частині Харкова. В березні за 200-300 метрів від її будинку прилетів снаряд. Ворог, мабуть, цілився у приміщення міської ради, але влучив трохи лівіше. Ударною хвилею на кухні у бабусі вибило шибки. Батьки забрали її і поїхали до знайомих в село, ближче до Дніпропетровської області. До того вони вдома були, перечікували повітряні тривоги в підвалі. А бабця, як ми дізналися потім, під час сирен сиділа у своїй кімнаті, навіть в коридор не виходила. Нас обманювала, що спускається в ліфтову шахту. Маму ледь серце не вхопило, коли вона про це дізналася.

Двоє співробітників – на окупованих територіях

Співробітниця, вже пенсійного віку, ризикнула і в середині березня поїхала додому в Куп’янськ до чоловіка. На той час місто вже було окуповане росіянами, чоловік виїхати не міг. Як добралася, подзвонила, мовляв, вдома, все добре. А після цього зв’язок з нею пропав на місяць. Ми вже й не знали, що думати. Та недавно подзвонила. Каже, мобільний зв’язок і інтернет в них з’являється дуже рідко. Так само проблема з електрикою – її вмикають по святах на кілька годин, то навіть телефон проблемно зарядити. Є проблема з продуктами –  полиці в магазинах порожні.

Поїхав додому, до батьків, і колега з Луганщини. Його село теж окуповане.  Він спочатку писав, що нормально наче все, торгує в продуктовій крамниці. А недавно просив поради, як вибратися звідти. Каже, ситуація погіршується ще й мобілізувати можуть. Не дай Бог, доведеться воювати проти України. Наші радили йому їхати в Росію, тоді в Білорусь і вже звідти за кордон. Бо ж в Україну з окупованих територій  не випускають.  

Батьки просили залишитися живим

Батьки просили мене виїхати з Харкова. Казали, мушу залишитися живий, щоб в разі чого змогти їм допомогти. Сестра вибралася з міста трохи раніше, разом зі своїм хлопцем.  З початку війни вони ховалися у своїй квартирі, потім перебралися в метро. Я довго не міг наважитися на поїздку, та 3 квітня таки взяв свої рюкзаки і вийшов з хати.

Тим, в кого нема машини, не так просто добратися до вокзалу. Громадський транспорт в місті не їздить, до таксі не додзвонитися. Мені пощастило – біля свого будинку зустрів чоловіка з жінкою, які переселялися до нас з району ХТЗ, де були сильні обстріли. Вони якраз перевозили речі і погодилися мене трохи підвезти. Далі я пішки дійшов до метро, а звідти, поки перечікував обстріли, обдзвонював таксі. Набрав з десяток номерів – і приватних водіїв, і служб таксі, і лише один прийняв дзвінок. Водій спитав, чи маю я хоча б 500 гривень, бо за меншу плату нікуди не поїде. Звичайно, я погодився. 

Дорогою бачив дуже сумну картину – дахи будинків понівечені, вікна вибиті, на дорогах – вирви. А біля вокзалу – маса покинутих машин.

Провідниці не хотіли пускати чоловіків у потяг. Студентів пропускали, а чоловікам старшого віку доводилося їх впрошувати, пояснювати причини, чому дуже треба поїхати. Хто агресивно поводився – проганяли. Бачив, як один молодик огризався, то його просто випровадили з тамбура на вулицю. 

У вагоні було дуже багато людей. Я прилаштувався в коридорі, і вночі, сидячи, міг трохи подрімати. Найважчий момент був на вокзалі у Києві. Ми приїхали туди вночі, у вагонах вимкнули світло, людям заборонили користуватися телефонами – мала бути повна темрява і тиша. Поїзд відтягнули трохи далі перону і там ми простояли півтори години. Ніхто не розумів, чому ми стоїмо і для чого це світломаскування – чи щось сталося, чи може статися.

А потім, вже на під’їзді до Львова, ми знову зупинилися на дві години. То був важкий психологічний момент. Наче ти вже на місці, ще хвильку – і  зможеш вдихнути свіже повітря. Але знову кажуть чекати.

Став на облік у військкоматі

У Львові живе мій знайомий. До себе прийняти мене не міг, бо у своїй квартирі організував нічліг для переселенців, які прямують за кордон. Скерував мене до отців-салезіян в Молодіжний центрі святого Івана Боско.

«Що вмієш робити?» – перше, що запитали мене отці. «Можу готувати їжу», – відповів.  Так і закріпили мене за кухнею. Роблю все, що скажуть працівниці: принесу, почищу, поріжу, приготую. Одного разу 150 млинців насмажив. Мені подобається – тут гарний колектив. Жінки жартують, що треба мене оженити. Обіцяли знайти пару, – Дмитро сміється.

На днях виробив всі довідки і став на облік у військкоматі. Чекаю призову. Я ніколи не служив, поводитися зі зброєю не вмію. Але, думаю, це не проблема. Навчуся.

Історія записана 17.05.2022 року.

Автор: Христина Старецька

Джерело