с. Вероніка ГАЛАТАН, ЧСВВ

Сестра Вероніка Галатан, ЧСВВ, належить до Провінції Пресвятої Трійці сестер Чину Святого Василія Великого в Україні. Закінчила факультет соціальної педагогіки і психології Запорізького національного університету. Провадила служіння в Хорватії, Україні, Італії, Греції. 2021 року призначена вікарією віцепровінції Святого Василія і Макрини сестер-василіянок у Хорватії. З кінця лютого 2022 року працювала волонтеркою Червоного Хреста у Хорватії, допомагаючи з перекладом та надаючи психологічний і духовний супровід українським біженцям у центрі «Плитвице» поблизу Загреба. Протягом цих пів року зустрічалася з багатьма українцями, що прибули до Хорватії, зокрема до Загреба, Крижевців, Слатини та інших міст, відвідала біженців – неповносправних осіб у реабілітаційному центрі «Станчич».

Сестра признається, що викласти свої враження на папері було нелегко, але водночас усвідомлює важливість цього: «Писала декілька днів, знову і знову перечитуючи написане, бо в ньому так багато сердець. На жаль, нерідко в повідомленнях медіа звернена увага на біженців-провокаторів, а за бортом залишаються люди, які мають велике серце і просту потребу в спілкуванні, пізнаванні, діленні, прийнятті їх такими, якими вони є. Зрештою, це Господь подарував такий період, це Його досвід доторку до мого серця, до сердець інших людей. Не хочеться Господа ховати. Нехай Він буде видимий навіть у цих свідченнях».

З Божого провидіння торік мене як сестру Чину Святого Василія Великого було призначено на служіння до Хорватії. Ні я, ні мої настоятелі не могли навіть подумати, що в короткому часі це призначення відіграє важливу роль як у моєму житті, так і в житті тих, кого Господь подарує.

«Сестричко, чи знаєш ти, що в Україні почалася війна?» – почула я від свого брата, який настирливо телефонував мені вранці 24 лютого 2022 року. Почувши цю звістку далеко від дому, мені хотілося щонайшвидше повернутися в Україну, щоби бути разом зі своїми співсестрами, рідними, друзями. Важко давався кожен день, бо інформація із соціальних мереж роздирала душу…

«Вероніко, як так: люди намагаються виїхати з України, а ти хочеш повернутися?» – запитала архимандриня, коли я висловила бажання повернутися в Україну. – Я не знаю, чому Господь покерував так, що ми призначили тебе у Хорватію ще до війни. Питай Бога, що Він хоче, щоб ти зараз там зробила».

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну до Хорватії почали прибувати люди із зони бойових дій. Переважно жінки та діти, які везли зі собою ще й домашніх улюбленців. Завдяки підтримці матері-архимандрині Марчелі, я таки вийшла зі своїх «плачів» і зареєструвалася в Червоному Хресті, долучившись до групи волонтерів, щоби допомагати в прийнятті біженців з України.

Допомога біженцям передбачала кілька етапів: поселення та забезпечення необхідними побутовими речами, надання необхідної інформації щодо легалізації, пошуку роботи, навчання дітей. Ось тут і стало в пригоді моє знання хорватської мови. Я почала перекладати в поліції, установах соціального захисту, лікарнях, центрах, монастирях, родинах, де були поселені українці.

Кожен день був дотиком до історій важких і болючих. У більшості випадків – слухання того, хто розповідав, плакав, бунтував, сердився, ненавидів і не переставав любити… Я намагалася відчути момент, коли варто було наблизитися, а коли віддалитися. Розуміла, що їхній біль занадто великий, а я занадто мала, щоби їх від нього зцілити. Тож вирішила з ними просто бути.

 

Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.

Джерело