Хоч «Укрпошта» цього року видала чимало патріотичних красивих листівок, рідко хто нині вітає ними зі святами. Ми перемістились у зручні месенджери, де наше привітання може отримати миттєву відповідь від адресата, а багато хто просто обмежується розсилкою вітальних картинок, мемів або анімованих вітальних гіфок.

У докомп’ютерні часи на свята надсилали листівки. І багато людей збирало їх у колекції з різними зображеннями, а хтось просто зберігав як пам’ять.

Особливою згадкою для тих, хто сидів у радянських концтаборах, є маленькі, різних форматів, вручну намальовані листівки. Кожна із них – неповторна, бо малювалася лише в одному екземплярі. Потай від табірних наглядачів і стукачів, з мінімальною кількістю кольорових олівців, але з максимальним бажанням красою згадати рідні домівки, привітати друзів і рідних.

Ці рукотворні листівки особливі. Вони несуть тепло щирої та чистої любові та поваги. Його відчуваєш навіть через 70 років від часу привітання. Ще багато живих бабусь і дідусів, які між своїми листами/документами тремтячими пальцями можуть дістати кілька таких листівок. Але цей пласт мальованої культури лишається досі майже невідомим.

Пізніше, з другої половини 50-х, в’язні таборів могли замовити через пошту звичайні листівки, як у всіх. Але радянське штампування було під радянські свята з їх символікою і гаслами. Лиш вітання «З Днем народження!» серед них було актуальним. Власне, в радянський період відзначення саме дня народження набрало широкої популярності. До того люди мало його відзначали, перевагу мали релігійні свята. В СРСР відзначати день народження стало модно з кількох причин: можна зібрати родину і друзів, бо релігійні свята були під забороною, офіційне заохочення влади, начальства: так людей відвертали від релігійних традицій, запроваджуючи нові – могорич на роботу на честь дня народження чи святкування на роботі з колегами.

У 60-70 роки, українські політичні в’язні все ж вітали рідних офіційними листівками, які виписували з книгарень разом із книжками, або їм спеціально надсилали родичі. Ці листівки теж були особливі. В’язні намагалися знайти для себе картки з пейзажами природи, вулицями знайомих і різних міст, улюблених письменників – Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком та іншими.

Незважаючи на труднощі виживання в умовах табору, українці всіляко зберігали традиції відзначення Різдва, Великодня та інших релігійних свят. Зі своїх скупих пайок або з посилок з дому, відкладали й переховували найцінніше з продуктів, щоб потім можна було мати «на свято» частування з друзями. Придумували власні страви з доступних їм продуктів. Запасалися навіть атрибутами свята – писанками, вербовими чи хвойними гілочками, пшеницею чи перловкою для куті тощо.

Напередодні ретельно прибирали свої місця помешкання, одягалися в найкраще, що мали, святково прикрашали імпровізований стіл для вечері, молилися і тихенько співали релігійні пісні. І обов’язково запрошували розділити з ними святкову трапезу всіх мешканців таборового барака чи в’язничої камери, навіть якщо там були представники іншої віри. Цікаво, що українці відзначали Різдво двічі – і православне, і католицьке. Традиція кликати на свято до себе друзів-католиків згодом поверталася від них запрошенням спільно відзначити Різдво і за григоріанським календарем – 25 грудня. Анна Караванська-Байляк згадувала: «Біля святкового столу спільно з нами сідали також польки. У тюрмі творили ми свій внутрішній кодекс поведінки, звичай. Одним із його суттєвих фрагментів було те, що в по-латинському датоване Різдво польки просили нас у гості. А в наше – ми їх запрошували до себе. Вони не приховували захоплення багатством нашої традиції».

«Майже у кожному спогаді колишніх невільниць знайдемо згадку про різноманітні прояви творчого начала: жінки співали народні пісні, вишивали, ліпили фігурки з глевкого хліба, малювали, складали вірші та авторські пісні, майстрували різні дрібнички з підручних матеріалів тощо», – зазначає історикиня Оксана Кісь у своїй праці «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти».

Атрибутом свята були й рукотворні листівки в’язнів ГУЛАГу, якими  вітали один одного та родину за межами табору. Вони зумисне робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малюнки створювали найчастіше кольоровими олівцями,  тушшю, чорнилом, пером або паличкою, аквареллю та гуашшю, на деяких є аплікації з засушених квітів чи картону, оздоблення витинанками. На зображеннях ніколи немає колючого дроту, сторожових веж чи інших ознак неволі.

Не всі могли чи хотіли в умовах каторжної неволі малювати. Це робили ті, хто мав хист до творчості, або просто відверталися від важкої буденності таким заняттям. Найчастіше, листівки створювали дівчата. Їх для привітання дарували іншим в’язням або обмінювали на щось із продуктів чи допомогу в праці. Одна невільниця згадувала, що завдяки своєму таланту малювати такі листівки вона вижила, бо була дуже слабкою і виконувати робочу норму не мала сили, і за це мала малу пайку їжі від якої можна було просто померти з голоду. А за листівки подруги по черзі ділилися з нею своїми теж малими пайками. 

У малюнках на листівках переважно квіти й пейзажі з України, рідні хатинки, які збереглися у спогадах. Але є й зображення дівчат та хлопців, трапляються жартівливі зображення і побажання. Важливими є вітальні тексти, які писали в’язні. У них побажання скорішого повернення додому, слова ніжності та любові до рідних і друзів, особливо шанобливі й важливі слова – батькам. Розглядайте кожну деталь малюнку, зверніть увагу на слова і мову, на місце і дату відправлення. За кожним цим рядочком – жива історія людських взаємин.

Джерело

Друк / PDF