НАСПРАВДІ, питання: «як так сталося, що на другому році війни спокійно організувати різноманітні «патріотичні хороводи» можна де завгодно, крім Росії?» поки залишимо в розряді дипломатично-риторичних.

Але, принаймні, це вже розвінчує міф про «неонацистську сутність Європи», який (через підтримку України) щосили просуває пропаганда. А Росія просто вчергове цинічно використала західне цивілізаційне надбання – свободу зібрань. Хоча, звісно, європейські міста, влада яких забороняла «безсмертні полки» та інші «переможні» заходи, негайно оголошувалися «посібниками нацизму».

Проте особливе роздратування у Москві викликала, звісно, пропозиція президента України Володимира Зеленського встановити 8 травня Днем пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, а 9 травня оголосити Днем Європи.

Головний посил пропаганди був очікуваним: «Від київського неонацистського режиму було й годі чогось іншого очікувати».

Проте, це той самий маніпулятивний випадок, як і зі «скасуванням в Україні канонічного православ’я».

Звісно, в Україні не скасовано відзначення Дня перемоги (це навіть випливає з його назви) над нацистською Німеччиною. Просто тепер ця дата відзначатиметься за європейським, а не московським часом. (Різниця дат пов’язана з різницею московського і середньоєвропейського часу, коли проводилося підписання Акту про капітуляцію Німеччини).

Але тепер цей, колись суто технічний момент, став по-справжньому символічним. І призвів до вже законодавчого розриву «переможної скрєпи». 

За вступ до ЄС виступають майже 90% мешканців України. Бо саме Європа допомагає Україні вирватися зі смертельних обіймів «русского мира». Між «можемо повторити» та «ніколи знову» вибір українців очевидний.

Статистика рашистів співставна з нацистською

А напередодні Росія вчергове зробила все, щоб не залишити Україні іншого вибору. Окупанти обстріляли іранськими «шахедами» місто-герой Київ, а «русскими ракетами» місто-герой Одесу.

НАСПРАВДІ, це дуже по-путінськи. Спочатку «скрєпно» згадувати про героїчну оборону Одеси та її визволення, навіть, розглядати її як місце переговорів з Україною. При цьому (не питаючи одеситів) оголосити, що це «російське місто» і за день до чергової сакральної дати обстріляти його «русскими ракетами». В цьому весь рашизм.

Так само і з Києвом. Спочатку вихвалятися бронюванням столичних ресторанів на 27 лютого 2022 року, а 8 травня 2023-го цинічно, вночі (щоб менше мирних киян могли врятуватися у бомбосховищах) вдарити по ньому з повітря.

Взагалі в ніч на 8 травня Росія нанесла по Україні один з найбільш масштабних ударів від початку повномасштабного вторгнення. Рашисти бомбили не тільки Київ та Одесу, а й Чернігівську, Житомирську, Кіровоградську, Миколаївську, Сумську, Херсонську області. Напередодні вже 9 травня ракетної атаки зазнали Запоріжжя, Дніпро та Харків.

З цього приводу варто згадати, що під час Другої світової війни понад 700 українських міст та 28 000 сіл були зруйновані, спалені 320 000 господарств, 2 млн українців депортовані до Німеччини, 45% усіх матеріальних втрат СРСР припадає на Україну.

Ця інфографіка наочно показує як нацисти знелюдніли українські міста. Рашистські цифри руйнувань України вже цілком співставні.

Хто виніс «основний тягар війни»?

Ще у грудні 2010 року Путін заявив, що Росія перемогла б у Другій світовій війні навіть без допомоги України. 8 травня 2023 року він взагалі не став вітати український народ.

З цього приводу досить цікава роль, яку зараз відводить Москва навіть не Україні, а сучасній Німеччині. До лютого 2022 року ця країна вважалася «магістральною» у відносинах РФ з Європою. Для цього робилося все: від влаштовування колишніх канцлерів на «жирні» посади у російських держкорпораціях до  будівництва «північних потоків».

24 лютого все змінилося. Вже менш ніж за рік (25 січня) посольство РФ в Берліні розповсюдило заяву в якій йшлося про те, що «вибір Берліна щодо постачання танків Києву означає остаточну відмову від визнання історичної відповідальності перед народом Росії».

НАСПРАВДІ, це ще один спосіб маніпулятивно «приватизувати» спадщину тієї війни. Але цього разу вже страждань, яких зазнало населення СРСР від німецької агресії.

Москва навіть не припускає того, що у Берліна може бути «історична відповідальність» і перед українським народом. 

За час Другої світової серед усіх загиблих військовослужбовців та мирних жителів у СРСР – близько 24-26% від числа всіх українців та 12-13% від числа всіх росіян. У складі Червоної армії загинули 5,7% усіх росіян та 4,9% усіх українців. Виходить що підстав казати про жертовність в українців точно не менше. 

Багато українців були вояками армій західних союзників Антигітлерівської коаліції. Так, у складі американського контингенту на європейському континенті у 1944-1945 роках було близько 40 тисяч американських українців, – зазначив доктор історичних наук Юрій Шаповал.

«Не варто забувати, що війна почалася 1 вересня 1939 року, – наголосив він. – Радянська пропаганда говорить лише про 1941-1945 роки, цілих два роки викинуто з історії. Українці воювали на боці союзників в Тихому океані, Африці, польській армії Андерса».

То ж маніпулятивний наратив «основний тягар війни виніс на собі російський народ», м’яко кажучи, потребує доопрацювання. Принаймні, статистичного.

Навіщо РФ надає перемозі релігійної обрядовості

І наостанок: 8 травня в Росії, здається, була започаткована нова переможна традиція. Йдеться про доставку частини вічного вогню з  різноманітних відомих меморіалів воїнської слави.

НАСПРАВДІ, Москва косплеїть єрусалимський благодатний вогонь. Таким чином культ «перемоги» вже обставляють релігійною обрядовістю.

Але погана новина в тому, що пов’яжуть цих «кремлівських «пастирів» на чолі з Путіним значно раніше.

Більшість українців (94%) за результатами соцопитування Центру Разумкова та Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, опублікованого 8 травня, вважає Путіна сучасним Гітлером.

92% респондентів вірять у перемогу України у війні проти Росії. 

Віра українців значно сильніша за псевдорелігійну обрядовість росіян. Тому залишається тільки наблизити той час, коли Путін (як Гітлер у своєму останньому бункері за годину до весілля на Єві Браун) скиглив, диктуючи свій заповіт: «Неправда, що я хотів війни 1939 року. Її жадали та спровокували саме державні діячі інших країн…».

Усе це було. І знову буде. І ворог буде розбитий. І перемога буде за нами: Україною і цивілізованим світом. Хоча б для того, щоб ця кривава історія більше не повторювалася.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело