НАСПРАВДІ, від початку війни з Україною російські не тільки пропагандисти, а й високопосадовці (той же Медведєв) неодноразово виступали із завуальованими або прямими погрозами ядерної ескалації. Особисто Путін у грудні міркував про можливість зміни ядерної доктрини та внесення до неї превентивного удару. Саме до нього й закликає тепер Караганов.

Відзначимо, подібну статтю у Москві запустили в етер не просто так, а напередодні саміту НАТО, щоб спробувати посіяти страх подальшої підтримки України серед європейських країн.

Сіяти страх – це принцип тероризму. В даному разі міжнародного. Власне, війна в Україні, з її цілями (які зараз не може сформулювати, навіть, Путін) та постійні ракетні обстріли мирного населення вже перетворилася на класичний зразок міжнародного державного тероризму.

А прокремлівська політологія (до якої належить Караганов) визнає, що вже й таким чином вона не може перемогти Україну. Тому й пропонує влаштувати чергову «маленьку переможну війну». Але тепер ядерну. І одразу в Європі. З надією, що світ спочатку жахнеться, але любов до життя візьме гору і відплати не буде, а згодом усе якось налагодиться.

Караганівська пропозиція міні-ядерної війни – це додатковий і дуже вагомий доказ на користь того, що ядерне роззброєння Росії має стати одним з першочергових завдань після перемоги над нею. 

Кремль розвінчує кримський фейк Лукашенка

Перші кроки на шляху до ядерного удару по «умовній Познані», на думку Караганова, вже зроблено – це розміщення російської тактичної ядерної зброї в Білорусі. Те, що білоруси стали фактично ядерними заручниками Путіна, московського політолога, звісно, не обходить.

А тим часом самопроголошений «володар кнопки» Лукашенко 14 червня наразився на розвінчання власного фейку – вже з боку Кремля. Все через заяву про те, що Росія та Україна нібито «обговорювали питання оренди Криму на переговорах у Стамбулі у 2022 році».

НАСПРАВДІ, «Це не так. Крим – невід’ємна частина Російської Федерації, і вона не може бути ніким орендована», – заявив путінський речник Пєсков. 

Залишимо тезу про «Крим – як невід’ємну частину РФ» до не далеких за часом «кроків доброї волі». 

А зараз у багатьох виникло цілком слушне питання: якщо Пєсков спростовує заяву Лукашенка, який нещодавно зустрічався з Путіним, то кому з них вірити? Відповідь проста: нікому.

Не варто нагадувати, що Україна наполягає на повній деокупації своєї території, включно з Кримом, і про жодні «оренди», звісно, ніколи не йшлося.

Цікаво, що 18 травня на засіданні Ради Парламентської асамблеї ОДКБ Лукашенко також заявив, що Росія під час стамбульських переговорів нібито була готова укласти мирний договір з Україною на невигідних для себе умовах: «На стіл поклали проєкт договору. Якби Росія зараз його читала, вона б збожеволіла. Він абсолютно був невигідний Москві. Але вона погодилася».

Тож, з якого повітря Лукашенко останнім часом бере різноманітні «договірні питання між Росією та Україною», сказати важко. Можливо, претендент на частку російського ядерного «общака» вже дійсно відчуває себе великим геополітичним гравцем і хоче показати свою значущість. Тому й вкидає у простір свої «договірні» марення. Але ще раніше, нагадаємо, пропагандистка Симоньян запропонувала «провести референдуми на «спірних територіях», знаний «русскомирець» Затулін – воліє припинити вогонь через абсолютну неспроможність досягти цілей «СВО», ексзаступник голови МЗС РФ Карасін заявив про «пошук досягнення цілей СВО не на полі бою».

Ці та інші вкиди свідчать лише про одне: в Росії відчайдушно шукають, як і українську рибку з’їсти, і в тюрму за це не сісти. І відповідно, моніторять реакцію на варіанти «кроків доброї волі». Позиція України та Заходу на все це розмаїття одна: багато кроків не треба. Достатньо лише одного – за кордони станом на 1991 рік.

Кадиров шукає свою праву руку на старих картах

А тим часом в самій Росії 14 червня Кадиров шукав свою праву руку на прізвище Делімханов. Хроніка цього кумедного детективу вмістилася в 19 хвилин першої половини дня: 12:04 – Кадиров заявив, що «не може вийти на зв’язок з Делімхановим» на тлі повідомлень про його поранення; 12:22 – У Держдумі повідомили, що «депутат Делімханов, який перебуває в зоні СВО, живий і здоровий»; 12:23 командир спецпідрозділу «Ахмат» Алаудінов повідомив, що «Делімханов живий і перебуває в Чечні».

Пообідні на сцену «пошукової операції» вийшов сам Кадиров і сказав, що це все фейк і опублікував фото, де вони разом із Делімхановим «продовжують працювати над перерозподілом сил та засобів наших підрозділів».

НАСПРАВДІ, на «план Кадирова» з нібито «викриттям українських фейків» повівся сам Пєсков, який заявив, що у Кремлі «з великою тривогою сприйняли інформацію про можливе поранення Делімханова».

Цікаво й те, що оригінальну новину про те, що Делімханова поранено, телеканал МО РФ «Звезда» редагував тричі. Спочатку із посиланням на пресслужбу Держдуми (Делімханов – її депутат), пізніше чомусь на пресслужбу ЛДПР (він входить до «Єдиної Росії»), згодом на парламентську журналістку Мадіну Шавлохову.

Чи не занадто хитромудрий план вигадав Кадиров, щоб «викрити українські фейки»? Тим паче, що зникнення відомого TikTok-воїна українські ЗМІ, на відміну від російських, особливо не зацікавило.

Натомість багато хто прискіпливо придивився до «розвінчувального» фото з картою, на тлі якої Кадиров сидить разом із героєм пригоди та іншими своїми поплічниками.

З’ясувалося, що лінія фронту на карті відповідає ситуації літа минулого (2022) року, коли російські окупанти ще контролювали значні території Харківщини і півночі Донеччини.

Тому недолуге розвінчання Кадировим викликало ще більше запитань. 

Хто кого надурив у пошуках Делімханова

І наостанок про інший контекст «пошукової спецоперації» зі з’ясування місцеперебування Делімханова.

Вже згаданий командир спецзагону «Ахмат» Апті Алаудінов у пошуковому запалі написав нібито іронічний пост: «повністю знімаю всі підрозділи дислоковані у Мар’їнському напрямку, виїжджаю на місця події з Делімхановим».

НАСПРАВДІ, питання «Що з Мар’їнським напрямком?» переадресуємо Герасимову, чи хто там реально зараз командує усім окупаційним угрупованням.

Цікаво інше: подібними нібито грайливими вкидами Алаудінова, Кадиров дає зрозуміти, що він був, є, і залишається власником свого «війська». І може будь-якої миті забрати його з позицій. 

І це, відзначимо, демонстративно – після наказу Путіна перевести всі «добровольчі підрозділи» до складу ЗС РФ. 

Так само демонстративно 14 червня відмовився виконувати наказ Путіна і Пригожин зі своїм «Вагнером». 

Чи означає це, що президент РФ «фейковим» перепідпорядкуванням також провів власну інформаційну спецоперацію? Щоб обдурити кого? Невже «воєнкорів»? Залишається тільки один реальний персонаж цієї історії. На прізвище Шойгу.  

Той став жертвою одночасно путінської, кадирівської та пригожинської інформаційних спецоперацій. Підлеглий Шойгу, командир бригади ЗС РФ, підполковник Вінівітін, якого брали у полон «вагнерівці», заявив, що це Пригожин вирішив помститися Кадирову та «надав координати кортежу Делімханова українцям».

Якщо останній живий і здоровий, сидить біля карти, і все це, як переконує Кадиров, був розіграш, то виходить, що МО РФ даремно звинуватило Пригожина.

Вся ця історія з обдурюванням один одного доводить лише одне: путінська «СВО» через нищівні поразки перетворилася на декілька (поки що інформаційних) операцій його поплічників. Далі почнуться збройні.

Кадирівщина через Бєлгородську область вже поповзла по всьому путінському «Вагнерстану». Колись ці стихії зустрінуться. Можливо в Москві. Можливо вже в якій-небудь іншій столиці, яку ядерний політолог Караганов свого часу пропонував перенести до Сибіру. Мабуть, щоб з «умовної Познані» ніхто не дістав. 

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело