Знову відкрийте велику цінність близькості, дружби, простої радості в повсякденному житті, цінність ділитися, говорити та спілкуватися.

Я пишу ці рядки, дорогі друзі отця Боско та його дорогоцінної харизми, переглядаючи чернетку Салезіянського Бюлетеня на цей місяць вересень.

Цього місяця, з нагоди початку навчального року в школах, в ораторіях, мені приємно бачити, що послання в цьому бюлетені мають такий місіонерський присмак (і тому ми говоримо про Філіппіни та Папуа-Нову Гвінею), а також простоту «салезіянської місії» з місцевим колоритом дому Салуццо.

Читання бюлетеня змушує мене цінувати те, що є дуже нашим, дуже салезіянським, і що, я впевнений, подобається багатьом із вас: я маю на увазі велику цінність близькості, дружби, простої радості в повсякденному житті, цінність ділитися, говорити та спілкуватися. Великий дар мати друзів, знати, що ти не самотній. Відчуття того, що нас люблять, що так багато хороших людей у ​​нашому житті.

І, думаючи про все це, я згадав щире й дуже відверте свідчення молодої жінки, яка написала отцю Луїджі Марія Епікоко, і яке він опублікував у своїй книзі «Світло на дні». Це свідчення є антиподом того, що ми намагаємося будувати щодня в кожному салезіянському домі. Ця молода жінка в певному сенсі відчуває, що немає успіху чи задоволення, якщо відсутні найлюдяніші зустрічі, прекрасні людські стосунки, і цей навчальний рік, який ми починаємо, повертає нас до всього цього.

Ця молода жінка пише про себе: «Дорогий отче, я пишу вам, тому що хочу, щоб ви допомогли мені зрозуміти, чи ностальгія, яку я відчуваю останніми місяцями, говорить про те, що я дивна чи щось важливе для мене змінилося. Можливо, вам буде корисно, якщо я розповім трохи про себе. Я вирішила піти з дому, коли мені було всього вісімнадцять. Це був спосіб втекти з середовища, яке здавалося таким вузьким, таким задушливим для моїх мрій. І ось я приїхала до Мілану в пошуках роботи. Сім’я не могла підтримати мене в навчанні. Ось чому я була на них зла. Всі мої подруги загорілися вибором майбутньої спеціальності. У мене не було вибору, тому що ніхто не міг мене підтримати. Я шукала роботу, щоб просто забезпечити собі життя, і роками мріяла про можливість навчання. Мені це вдалося, і я закінчила навчання, але заради цього мусила піти на величезні жертви. У день випускного я не хотіла, щоб моя сім’я була там. Я думала, що фермери з середньою освітою нічого не зрозуміють про моє навчання. Я лише сказала матері, що все пройшло добре, і відчула її сльози, які на мить пробудили в мені почуття провини, якої раніше я ніколи не відчувала. Але це було лише початком. Я реалізувала себе власними силами і ніколи ні на кого не могла і не хотіла покладатися. Навіть на роботі я зробила кар’єру, бо вирішила у такий спосіб самовиразитися.

Я провела роки так. І я не розумію, чому тільки зараз, під час суворого карантину цієї пандемії, в мені вибухнула ностальгія за моєю родиною. Я мрію розповісти їм усе те, чого ніколи не говорила. Я мрію обійняти батька. Вночі я прокидаюся і думаю, чи можна прожити життя, звільнившись від таких важливих стосунків. Навіть закоханість, яку я мала протягом багатьох років, була неповною – я ніколи не дозволяла перетинати межу справжньої закоханості. Але зараз все здається мені зовсім іншим. Тепер, коли я стою перед важливим вибором – залишити дім чи піти до тих, кого я вважаю важливими, я відкриваю очі на велику брехню, всередині якої я жила весь цей час.

Хто ми без стосунків? Можливо, просто нещасні люди, які шукають шляхів для самореалізацїї, усвідомлення самих себе? Тепер я зрозуміла, що насправді все, що я робила, я робила тому, що сподівалася, що хтось скаже мені, ким я є насправді. Але єдиних, хто міг допомогти мені відповісти на це питання, я відкинула, припинивши з ними спілкуватись. Тепер вони перебувають за сотні кілометрів від мене, і моє бажання бути з ними нині є ризиком для їхнього життя. Якби я померла, то хотіла би залишити по собі не мої успіхи і досягнення, а стосунки та пам’ять про тих, кого я любила».

Спільна радість

Я ціную чесність та мужність цієї молодої жінки, яка викликала у мене численні роздуми про нашу сучасну реальність. Її слова змусили мене задуматися про спосіб життя багатьох сімей, де важливість досягнення високих результатів, покращення економічного становища і завантаження днів різними справами важко переоцінити. Але такий спосіб життя вимагає велику ціну – втрату нашого внутрішнього спокою та гармонії, життя поза собою. Існує небезпека жити без центру, тобто «поза центром». І повірте, дорогі друзі, ви не уявляєте, наскільки це особливо помітно в хлопцях і дівчатах наших домівок, наших подвір’їв і наших ораторій.

Другий наступник отця Боско, дон Паоло Альбера, згадує: «отець Боско виховував любов’ю, привабленням, перемаганням і зміною. Він майже повністю огорнув усіх нас атмосферою радості і щастя, з якої були вигнані біль, смуток, меланхолія… Він слухав всіх з особливою увагою, наче те, що вони пояснювали, було дуже важливим».

Найперше задоволення в житті – бути щасливими разом: «Спільна радість подвійна». Девіз вихователя «Мені добре з тобою». Присутність, яка є інтенсивністю життя.

Біограф отця Боско дон Серіа розповідає, що один з каноніків після візиту до Вальдокко заявив: «У вашому домі ви маєте велике багатство, якого ніхто не має в Турині і якого не мають навіть інші релігійні громади. У вас є кімната (офіс отця Боско), до якої кожен, хто входить сповнений скорботи, виходить сяючий радістю». Отець Лемоїн підкреслив олівцем «тисячі нас це засвідчують».

Тому цей новий рік – це нагода подбати про себе і про інших в найголовнішому та найважливішому. Подбати про всю нашу родину.

Джерело