До 2-гої пол. XX ст. материнство як феномен могло бути фрагментованим виключно по лінії розділу біологічного та соціального материнства (одна жінка могла доводитись дитині біологічною матір’ю, інша – соціальною). З винайденням практики сурогатного або замінного материнства явище материнства зазнало фрагментації вже на самому біологічному рівні (одна жінка може бути для дитини генетичною матір’ю, інша – гестаційною, тобто тією, яка виношує). Гестаційна матір не передає дитині генетичного спадку, але ж біологічний вимір зовсім не зводиться до генів. Оскільки виношування впливає на характеристики організму дитини та на її розвиток, то зовсім не можна вважати гестаційну матір такою собі «тимчасовою» матір’ю у відношенні до дитини. Дитя назавжди в своєму організмі нестиме «слід» гестаційної матері. Таким чином гестаційна матір є біологічною спів-матір’ю поряд з генетичною.

Нещодавнє відкриття позахромосомної спадковості проклало шлях для ще однієї фрагментації біологічного материнства – на рівні самої спадковості. Сьогодні відомо, що спадкова інформація міститься не лише в хромосомах (що знаходяться у ядрі клітини та несуть у собі гени), а й у мітохондріях – інших складових клітини. Щоб розділити між двома жінками спадковість, яку отримає дитина, потрібно ядро з яйцеклітини одної жінки перемістити в яйцеклітину іншої жінки (попередньо позбавлену свого ядра) – тоді ядро нестиме спадкову генетичну інформацію одної жінки, а мітохондрії – спадкову інформацію іншої.

Отже, на сьогодні одна дитина може мати аж чотирьох матерів: двох матерів, які дали їй спадковість (одна жінка – генетичну, інша – мітохондріальну), одну матір гестаційну (ту, яка виносила) та одну соціальну (ту, яка виховує). Така штучна фрагментація материнства знецінює і підмінює це явище. Материнство – цілісний феномен, який полягає у зачатті, виношуванні, народженні та виховуванні дитини однією жінкою. Якщо у деяких випадках неможливо уникнути розділення біологічного та соціального материнства, то все ж розділення біологічного материнства самого у собі можна і потрібно абсолютно уникати як заради блага дітей, так і заради блага жінок.

На збільшенні кількості матерів до чотирьох, однак, фрагментація феномену материнства не зупинилась. Знецінення та викривлення материнства вийшло на ще інший рівень з пропозицією ектогенезу – «вирощування» дітей у штучній утробі. Дехто вважає, що фрагментація материнства тут не відбувається (за умови, що є одна спадкова матір, а не дві), так як штучна утроба не є матір’ю, а є просто тимчасовим неживим місцем перебування дитини, тобто інкубатором. Однак фрагментація все-таки відбувається. Так, дитина, «вирощена» в штучній утробі, матиме одну біологічну матір, на відміну від дитини, приведеної у світ в результаті практики гестаційного сурогатного материнства, але ця біологічна матір не буде повноцінною біологічною матір’ю, а лише генетичною. Місце гестаційної матері займе інкубатор, який хоч і неживий, а впливатиме на розвиток дитини. Впливатиме своїм беземоційним, безпочуттєвим, нереляційним і неживим впливом. Це той випадок, коли відсутність впливу живої людини є негативним впливом, а не «нічим». Чи можна переоцінити цей негативний вплив? Людина на початкових етапах свого розвитку, як і інші живі організми, є особливо вразлива та слабка. Усім зрозуміло, що новонароджена дитина є залежною від дорослих людей та цілковито потребує тісного контакту з ними для свого розвитку, а скільки більше ненароджена дитина є залежною від контакту з людиною? При ектогенезі, натомість, вразлива і слабка людська особа позбавлена безпосереднього вісцерального зв’язку з людиною – матір’ю, в якій має надзвичайну потребу.

Людина протягом усього свого життя потребує людського стосунку, добрих емоцій та почуттів з боку інших людей. Період від зачаття до народження зовсім не є винятком, навпаки. У свій найуразливіший період існування людина потребує людського стосунку з матір’ю не менше, ніж потребує поживних речовин та середовища для зросту. Помістити дитину у штучну утробу означає знехтувати її емоційними та почуттєвими потребами або ж означає не визнавати наявності таких потреб. Це означає також знехтувати здоровим психологічним розвитком дитини або знову ж таки означає не визнавати, що дитина психологічно розвивається в період до народження. Знехтувати потребами людини на початкових етапах її розвитку – жорстоко, а не визнавати її потреби –  науково необґрунтовано. У сучасній психології є чимало фахових досліджень про важливість пренатального періоду для здорового психічного розвитку людини.

У багатьох країнах світу, включно з Україною, ненароджена дитина протягом певного часу внутрішньоутробного розвитку взагалі є безправною і трактованою як об’єкт. Ектогенез, окрім всього, дозволяє ще більше маніпулювати життям і здоров’ям ненародженої дитини. Ще у 1932 році британський письменник Олдос Гакслі у своєму романі «Прекрасний новий світ», абсолютно фантастичному на час його написання та значно реалістичнішому сьогодні, описує маніпуляції з дітьми у штучних утробах задля того, щоб забезпечувати дискримінаційний розподіл новонароджених на касти: згідно з романом, одні призначені бути управителями, а інші – чистильниками каналізацій чи виконувачами іншої «брудної» роботи. Щоб гарантувати такий кастовий поділ, «вирощуваним» у штучних утробах дітям подають різну кількість кисню, штучно визначаючи таким чином їхні розумові здібності, а отже, і їхню майбутню діяльність. Це все відбувається на тлі заборони природно народжувати дітей. Звісно, до сценарію Гакслівського «Прекрасного нового світу» ще не дійшло, однак слушним є наголосити, що ектогенез несе з собою ризик жахливих маніпуляцій дітьми заради різних прагматичних цілей окремих людей чи суспільства на загал.

Ектогенез оправдують можливістю мати дитину тим жінкам, які не здатні до виношування. Але ж серйозною моральною засторогою є те, що дитина не може бути об’єктом чийогось права «мати» чи «не мати», «виношувати» чи «не виношувати». Дитина – це окремий суб’єкт. Так, вразливий і слабкий, залежний від інших людей та у стані розвитку своїх можливостей, але ж суб’єкт, а не об’єкт. Суб’єктність залежить не від сили чи самодостатності, а від природи. Дитина – індивід людської природи, людина, особа. І то на будь-якому етапі свого розвитку. Тож щоб оправдувати ектогенез, замало є цікавитися інтересами жінки, потрібно ще подбати про інтереси іншої людини – дитини.

Ектогенез також оправдують можливістю швидко забезпечити зріст населення у тих країнах, які потерпають від нестачі дітородження. Сьогодні в Україні, яка через війну та масову міграцію стикнулася з різким браком населення (що є проблемою для економічного розвитку), нам легко зрозуміти державну потребу швидкого збільшення кількості дітей. Але ж, по-перше, добра мета (збільшення дітородження) не оправдовує поганих засобів (маніпуляції дітьми через ектогенез). По-друге, держава повинна дбати про збільшення дітородження не через штучне «вирощування» дітей в бездушних інкубаторах, а через підтримку сімей та природного дітородження. І ще одне: зовсім нелогічно дозволяти аборти і водночас прагнути збільшити населення. Одне другому суперечить. Україна – серед лідируючих країн в Європі по кількості абортів. Отож оправдання ектогенезу в українських реаліях чи в реаліях будь-яких інших держав, які легалізували аборт, є ознакою непослідовності. Водночас вартує вкотре сказати, що діти є суб’єктами та цінністю самі у собі, тож не можуть розглядатися як «засоби» для досягнення економічного зросту. Дітородження є благом, яке не залежить від потреби чи непотреби держави у забезпеченні певної кількості населення. Однак беззаперечною правдою є те, що діти, окрім того, що є цінністю самі у собі, є воднораз найціннішим «ресурсом» держави.

Ще одним оправданням ектогенезу є позбавлення жінки тягаря виношування. Сучасний світ, в якому людство всіляко намагається мінімізувати людське страждання, прагнення позбавити жіноцтво болів дітородження є зрозумілим. Але ектогенез, позбавляючи жінку дискомфорту виношування та родових болів, водночас з необхідністю позбавляє її унікального досвіду та привілею материнства, зводячи функцію жінки до донорства гамети. Досвід виношування, в якому налагоджується неповторний зв’язок матері і дитини, чуються перші рухи дитини та відчувається ні з чим незрівнянна спорідненість між жінкою та немовлям, є настільки особливим та винятковим, що вартує певних невигод. Виношування у лоні потрібне не лише дитині задля її доброго психічного розвитку, але й самій жінці, яка має нагоду в особливий спосіб пережити свою унікальну потрібність іншій людині, яка зростає і живиться в її тілі. Жінка насправді реалізовує себе у материнстві, а не знищує.

У сучасному світі, який всіляко знецінює материнство та стирає відмінності між жінками та чоловіками на догоду «аморфній людськості» (теорія гендеру), легалізація ектогенезу вигідна саме тим, які є прибічниками такого знецінення та ідеології однаковості чоловіків і жінок. Ектогенез руйнує уявлення про унікальність материнства і зводить роль жінки у дітородженні до ролі чоловіка – виключно до зачаття. Ектогенез руйнує також пренатальний період розвитку дитини, зводячи його лише до фізичного росту. Але дитина, як і будь-яка інша людина, є духовно-душевно-тілесною єдністю, а не лише тілом, яке потребує рости. Ектогенез руйнує відносини між матір’ю та дитиною, позбавляючи їх вісцерального виміру. Зрештою, ектогенез уможливлює множинні маніпуляції життям і здоров’ям ненароджених дітей задля побудови «прекрасного нового світу». А у цьому «прекрасному світі», як прогнозував Олдос Гакслі, такі слова як «батько» та «мати» взагалі вважатимуться нецензурними.

Марія Ярема

доктор біоетики
кафедра богослов’я УКУ

Джерело