“НАША МЕТА”, з 9-16 травня 1959 р.
(У другі роковини смерти о. Андрія Труха, ЧСВВ.)
Нью-Йорк, 9-го травня 1961 р.

9-го травня 1959 року помер у Ґримсбі, Онтаріо, Канада, о. Андрій Йосафат Григорій Трух, ЧСВВ, автор монументального твору “ЖИТТЯ СВЯТИХ”. Помер — не діждавшись закінчення свого життєвого труду і праці, себто свого улюбленого твору про життя Божих Угодників, над яким працював понад 10 років. Невмолима смерть перетяла нитку його життя в тому моменті, коли він передав до друкарні 4-ий том “ЖИТТЯ СВЯТИХ”, і приготовлявся до редакції останнього тому про життя УКРАЇНСЬКИХ Святих та Божих Угодників.

Покійний о. Андрій Гр. Трух — це один із найвизначніших василіян нашого сторіччя, і як такий заслугує на вичерпний життєпис, його особа цікава під неодним оглядом, а поле його праці було таке широке й різновидне, що майбутній життєписець матиме вдячне й корисне завдання в накресленні життя, діяльности й характеристики цього невтомного борця за Боже царство між українським народом. Лишаючи майбутньому історикові життя й діяльности о. А. Труха накреслення докладного і всестороннього життєпису, ми обмежимося тільки до найважніших даних про життя, діяльність і творчість автора “Життя Святих”, зокрема ж хочемо подати характеристичні прикмети духа і дії о. А. Труха. Цей невеликий життєпис Автора “ЖИТТЯ СВЯТИХ” нехай буде незабудькою на Його могилу від того, шо захоплювався письменницькою діяльністю Автора “ЖИТТЯ” СВЯТИХ”, мав нагоду продовжувати діло о. А. Труха в редагуванні “СВІТЛА” та нераз завдячував багато вказівкам, радам, плянам, заохотам і критичним заввагам Покійного щодо редакторської, письменницької й видавничої діяльности в сучасному положенні українського народу на еміграції. Нехай цей нарис життя о. А. Труха буде вдячним спогадом про незабутнього Покійника, а для читачів і любителів “ЖИТТЯ СВЯТИХ” нехай стане живою пригадкою на боговгодне життя й жертвенну працю Покійника для слави Божої і добра людських душ!

Молодечі літа о. Андрія

Про життя о. Андрія Труха можна б писати багато, бо він залишив по собі спомини з власного життя. Ці спомини помішував о. Андрій у “СВІТЛІ” під загальним наголовком: “НА ФРОНТІ” — Спомини з власного життя”. Зачав він їх публікувати в 1944 р. з нагоди 50-тиріччя свого життя. Писав ці спомини не так для власного звеличання, як радше “для розваги й поуки” читачів “СВІТЛА”. І справді, ці спомини є рідкісним зразком мемуаристики. У канву власного життя, різних життєвих випадків, пригод і актів, о. Андрій умів вплести свої релігійно-церковні рефлексії, філософсько-моральні міркування й поучення та заправити їх щирим українським гумором. То й читається оте його “НА ФРОНТІ” наче яку сензаційну й пригодницьку повість.

О. Андрій прийшов на світ 18-го лютня 1894 року як найстарший син Василя Труха та Ганни з роду Яцків, у селі Гіркім стрийського повіту, в Галичині. На св. Тайні Хрещення одержав наймення Григорій. У своїх споминах о. Трух згадує, що його прихід на світ, зглядно охрещення було нагодою “до виміни гострих нот між батьком і матір’ю. А сталось це через — ім’я!” Дід о. Труха називався Григорій — себто з батьківського боку, — і тому батько о. Труха бажав, щоб його найстарший син-первенець носив імення свого діда Григорія. Та мати о. Труха настоювала на тому, щоб її малий синок називався йменням її батька, що називався Андрій! Ось це мале “родинне непорозуміння” в домі подружжя Трухів скінчилося тим, що переміг таки батько, бо парох села Гірного, о. Василь Залозецький, признав правду батькові о. Труха і охрестив його первенця йменням Григорій. Охрестили о. Труха 19-го лютня, себто другого дня після його народження.

Ця історія імени о. Труха остільки цікава, що о. Трух, вступивши до василіянського Чину, прибрав собі на монаше ймення ось цього св. Андрія, за яким то йменням так побивалася його мати Ганна. Так син виповнив бажання своєї матусі, яка проте цього не діждала, бо померла під час світової війни, коли її Грицько носив ще вояцьку шинелю, а не рясу ченця-василіянина.

Батько Григорія Труха крім праці в господарстві, працював теж на залізниці і тому мешкав із родиною в залізничому будинку біля рідного господарства. Звідси малий Грицько ходив через три роки до народньої школи в Гірному. Коди ж мав перейти до четвертої кляси, його батька перевели на роботу до Нового Загір’я біля Сянока. Туди теж переїхав і малий Грицько та четверту клясу робив уже в Сяноці. Тут також юнак Грицько Трух зробив вступний іспит до гімназії, але напередодні шкільного року батько Грицька повернувся знову до Гірного. Грицькові довелося складати новий вступний іспит до гімназії в Стрию. Іспит Грицько здав з успіхом, бо як пише о. Трух у своїх споминах: “Хоч я був і Гриць, то не писав дурниць”. Деякі труднощі мав Грицько з рахунками, але врятувала його справді Соломонова розв’язка, яку він дав учителеві від рахунків. На запит: “скільки буде сім разів сім”, Грицько без вагання відповів: “Якщо сім помножимо через сім — то стане всім”…

Григорій Трух поступив до гімназії в Стрию у вересні 1906 року. Про свої перші три роки в гімназії висловлюється о. Трух у своїх споминах, що він держався тоді засади: “Наперед не виривайся, ззаду не лишайся, середини тримайся”. Учителі й директор гімназії були вдоволені поступами в науці молодого Григорія та врятували його так перед поворотом назад у село. Бо хоч батько Григорія планував таки забрати найстаршого сина з гімназії до помочі в господарстві, але директор гімназії Долинський перемовив батька Григорія, покликуючись якраз на дуже добрі успіхи в науці студента Григорія. І Григорій Трух остав у стрийській гімназії аж до матури, що її здав із відзначенням у червні 1914 року.

Тиждень після іспиту зрілости молодий Григорій Трух бере участь у великому українському здвизі 28-го червня 1914 р. у Львові, з нагоди 100-их роковин народження Тараса Шевченка. Під час того здвигу прийшла вістка, що в Сараєві вбили престолонаслідника Австро-Угорської Імперії кн. Фердинанда; це вбивство стало безпосередньою притокою до вибуху першої світової війни. Її вибух був теж подією великого значення для матуриста Грицька Труха, бо перешкодив його плянованому вступленню до духовної семінарії. Григорій Трух в останніх клясах у гімназії почув у своїй душі Божий поклик до духовного стану, його мрією було стати священиком і працювати над вихованням доростаючої, студіюючої молоді. Правдоподібно на таке рішення вплинув своєю особою, прикладом і повагою катехит Григорія Труха зі стрийської гімназії о. Юліян Дзерович.

Коли 28-го липня 1914 р. Австрія виповіла війну Сербії, проголосила в Галичині загальну мобілізацію. Молодий Грицько Трух — мав тоді 20 років життя — добровільно зголосився в Стрию до військової служби в австрійському війську, але тоді його не прийняли, бо ще не мав скінченого 21-го року життя. Зате прийняли його в ряди Українських Січових Стрільців, що саме тоді почали творитися у Львові та в інших важніших містах галицької України. Було це в серпні 1914 р. У самому Стрию зголосилось щось около 10 тисяч добровольців до УСС. Проте з цього числа тільки одна третина була прийнята й заприсяжена. Між тим добровольцями був теж Григорій Трух. Після складення військової присяги дня 3-го вересня 1914 р. в Стрию, Григорій Трух переїхав з цілим відділом Українських Січових Стрільців на військовий вишкіл до Ґоронди й Страбичева біля Мукачева в Карпатській Україні. З того часу починаєтеся новий період у житті о. Труха. Із “фронту” шкільної лавки попадає він на справжній “фронт”, де йому доводилось вибути повних 6 років молодого життя.

Із яким одушевленням зачинав Григорій Трух свій твердий вояцький шлях, хай засвідчить пісня про “Червону Калину”, якої він був співавтором. У тій пісні замкнена ідеологія Українських Січових Стрільців, ідеологія визволення “братів українців з московських кайдан”, ідеологія “розвеселення славної України”, ідеологія “збереження стрілецької слави”, одним словом ідеологія змагання за самостійну, незалежну й соборну Україну, — ідеологія, що її виписали Українські Січові Стрільці на своїх прапорах від перших початків свого існування. Вони — Українські Січові Стрільці — вирушали “у кривавий тан” не в обороні австрійської, габсбурзької монархії, а перш усього на те, щоб “визволяти братів українців з московських кайдан…”

Яким способом Грицько Трух став співавтором “Червоної Калини”, про це оповідає він сам у своїх споминах: “Коли одного дня місяця серпня, 1914 року, ми мали збірку на площі Бурси в Стрию, я почув, як мій сусід у ряді, Іваницький, підспівував собі гарну пісню, що мені дуже сподобалася, її він навчився від артистів львівського театру “Української Бесіди”. На мою просьбу він переспівав мені кілька разів одну строфку тієї пісні і я навчився її на пам’ять. Це були слова: “Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася…”. Оці слова так дуже підходили до тодішнього нашого положення і так живо висказували всю нашу стрілецьку ідею, що я повторяв собі ту чарівну строфку раз-у-раз, а як наступного дня ми вийшли знову на вправи, я сів перед Бурсою коло столика і склав іще три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну “Червону Калину”…

Ці три строфи укладу Григорія Труха — це всім відомі рядки “Червоної Калини”, в яких кажеться: “Машерують наші добровольці у кривавий тан, визволяти братів українців з московських кайдан. А ми наших братів українців визволимо, а ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо!” Навівши всі три строфки складеної ним “Червоної Калини”, о. А. Трух розказує у своїх споминах, як він учив своїх побратимів-стрільців співати цілу “Червону Калину”. “Тієї “Червоної Калини”, що так була захопила моє серце, і що її від мене перебрали як дорогоцінний скарб мої побратими — стрільці в Стрию, ми вже не забули, ніколи не переставали співати. Ми її співали в Стрию, ми співали її в Карпатській Україні, ми взяли її з собою в похід на Велику Україну. З літами її почали співати в Галичині й по всій українській землі… Сьогодні нема певне в світі ні одної української громади, де не співали б тієї славної стрілецької “Червоної Калини”…

На Божому фронті

Вояком був Григорій Трух через 6 років (1914-1920). Цей період його життя був багатий у різні пригоди. Їх описав пізніше о. Андрій у своїх споминах, друкованих у “СВІТЛІ”. Разом із сотнею полковника Дмитра Вітовського, до якої належав Григорій Трух, довелося йому перейти всю епопею й одисею Українських Січових Стрільців. Григорій Трух брав участь у боях за Болехів і Бережани (1915 р.). Під Болеховом був ранений, а під Потуторами вдалося йому з невеликою горсткою Українських Січових Стрільців проломити вороже окруження, перебитися через воєнну лінію й уникнути московського полону. Січова Стрілецька братія любила Грицька Труха за його веселу вдачу, палку любов до рідної землі та за героїчного духа. Не зважаючи на його молодий вік команда Українських Січових Стрільців зробила Григорія Труха старшиною (поручником). Під командою Дмитра Вітовського Григорій Трух брав безпосередню участь у перенятті українцями влади у Львові вночі на 1-го листопада 1918 р., опісля ж обороняв Львів від наступу ворогів. У цій обороні він попав до польського полону, що його відбував у в’язниці, ославлених Бриґідках та в таборі на Домб’ю.

Якраз у таборі інтернованих на Домб’ю Григорій Трух зустрінувся з групою ув’язнених оо. Василіян. Ця зустріч стала для нього початком його покликання до Василіянського Чину. Незабаром після увільнення з полону Григорій Трух вступає до новіціяту оо. Василіян у Крехові, 1-го травня 1920 р. Того дня Григорій Трух “змінив фронт”, себто з фронту борців за волю України перейшов на фронт борців за Боже царство серед українського народу. Він замінив свою вояцьку шинелю — уніформ Українського Січового Стрільця на рясу ченця-Василіянина. На чернечих облечинах прийняв імення св. Андрія Первозванного, себто те ймення, що йому бажала дати його матуся на св. Тайні Хрещення.

Відбувши під кермою о. Миколи Лиска монашу пробу (новіціят), Андрій Григорій Трух складає перші чернечі обіти дня 13-го грудня 1921-го року, себто в сам день св. Апостола Андрія Первозванного. Опісля почав він студії реторики, філософії та св. богослов’я. Деякий час (точніше 7 місяців) перебував Андрій Григорій Трух у Римі, де ходив на університет св. богослов’я (т. зв. Ґреґоріянум), однак ніяк не міг привикнути до гарячого римського підсоння і тому настоятелі відкликали його назад до Галичини. Було це літом 1924 року. Перед своїм виїздом із Риму богослов Андрій Трух мав нагоду бути на єпископській висвяті Преосв. Костянтина Богачевського, єпископа-екзарха для українців-католиків у ЗДА. Преосвященного Кир Костянтина пізнав був Андрій Трух’ іще тоді, коли разом із ним перебував за дротами, в польському полоні на Домб’ю біля Кракова. Вже з тих часів о. Андрій Трух мав велике поважання до особи єп. Костянтина і дуже часто опісля ставив невгнуту поставу, енергію, ревність і працьовитість єп. Костянтина Богачевського на зразок усім священикам і монахам.

14-го лютня 1925 року Андрій Трух склав свої торжественні обіти у Василіанському Чині, себто монашу професію, а 25-го липня 1926 прийняв св. Тайну Священства. Із прийняттям св. Тайни Священства о. Андрій Трух — придержуючись своєї “військової термінології” — перейшов із стадії духовного вишколу до активної боротьби на “Божому фронті”. І для о. Труха це не була тільки високопарна термінологія чи якесь порівняння-метафора. Через ціле своє життя в духовному стані о. Андрій глядів на себе і на своє духовне життя, як на героїчний подвиг Божого воїна в боротьбі за поширення й оборону божого царства на землі. Цей героїчний підхід і боєва концепція духовного життя є найбільш характеристичними прикметами духа, ментальности і священиче-чернечої діяльности о. Андрія. Він був, і завжди почував себе Божим воїном, що має стояти “на Божому фронті”, у перших рядах, зі зброєю в руках, без страху перед труднощами, небезпеками, нападами ворогів та різними невигодами фронтового життя. Мабуть найбільше не любив о. Андрій духовного безділля, релігійної байдужности і трусливости в Божій службі.

Перших 7 років свого священиче-чернечого життя і діяльности (1926-1933) перевів о. Андрій у різних манастирях Галичини. З усіх ділянок священиче-чернечої діяльности найбільше любив о. Андрій місіонарську працю. Він залюбки давав місії для народу та реколекції для молоді. Його проповіді були палкі і вогненні. О. Андрій сам горів св. запалом і любов’ю до Бога і тому бажав усіх запалити до ревносте в Божій службі. Мав о. Андрій успіхи у своїх місіях та взагалі у своїй священичій діяльності, бо не тільки вмів гарно проповідати, але теж сам це все переживав і сам тим жив. Він змагався в своїй душі за християнські чесноти, хотів бути живим зразком боговгодного життя всім тим, що їх проповіддю Божого слова мав вести до Бога.

Літом 1933 року о. Андрій Трух переїхав до Канади і ЗДА. З приїздом на американський континент починається в житті о. Андрія новий період, період посиленої діяльности не тільки в душпастирсько-місіонарській ділянці, але теж у письменницькій і видавниче-релігійній. Перед о. Андрієм розгорнулося широке поле праці і то тим більше й ширше, чим менше було духовних працівників на тому полі. У “Пропам’ятній Книзі ОО. Василіян у Канаді”, виданій у Торонто (1953 р.) з нагоди 50-річчя праці оо. Василіян у Канаді, сказано про діяльність о. Андрія таке: “о. Андрій Трух своїми місіями перейшов не тільки широку Канаду, але дуже часто бував і в ЗДА. Він без сумніву належить до найкращих місіонарів канадійської вітки Василіанського Чину, а його місіонарський запал багато причинився до оживлення місійно-реколекційної праці між Отцями молодшої генерації”.

Від приїзду на американський континент аж до своєї смерти, себто через 26 років (1933 – 1959), о. Андрій працював майже по всіх манастирях, парохіях і станицях оо. Василіян у Канаді і ЗДА. Він працював у Монтреалі, Вінніпегу, Едмонтоні, Чікаґо, Ванкувері, Мондері, Торонті і Гримсбі. Найдовше перебував і працював у матерньому домі оо. Василіян у Мондері, Алберта, а останні роки перед смертю (6 років) переживав, хворів і працював у Ґримсбі, Онтаріо. Всюди, де з волі настоятелів займався він душпастирсько-місіонарською діяльністю, оживлялося релігійно-церковне життя в парохіях. Неодна нова парохія в широкій Канаді постала завдяки починові й організаторським заходам о. Андрія. Скрізь, де тільки їздив він із духовною обслугою чи місіями-реколекціями, поставали релігійно-церковні організації: Братство Українців Католиків, Апостольство Молитви, Українське Католицьке Юнацтво, Ліґа Українських Католицьких Жінок, Сестрицтво Пресв. Серця Христового ітп. О. Андрій дуже високо доцінював організаційну працю церковних товариств по парохіях, бо без них він передбачував нидіння духовного життя. Як щирий патріот-українець у чернечій рясі він завжди звертав пильну увагу на релігійно-церковну і національну свідомість молодого покоління. Він був великим ворогом асиміляції українців на американському грунті в будь-якому глузді: національному чи церковно-обрядовому. Особливішу вагу прикладав він до внутрішнього, духовного життя українців на американському континенті і тому завжди проповідав про часту участь у св. Тайнах, про Католицьку Акцію, взагалі про плекання справжнього християнського, боговгодного життя.

Багато уваги, праці й жертви посвячував о. Андрій справі покликання до духовного стану, себто справі чернечого, священичого й сестринно-чернечого доросту. Нові й добрі духовні покликання — це була одна з його мрій-ідей! Де міг, там заохочував він молодь до праці й служби Богові й народові. З великим запалом піднявся він належної справи, коли на прохання Преосв. Костянтина Богачевського проповідав по цілій Америці про конечність малої і великої Духовної Семинарії та збирав фонди потрібні на побудову тих установ. У тій праці о. Андрій мав великі успіхи, але теж передчасно знищив своє здоров’я.

О. Андрій ніколи не щадив себе. Він держався засади, що на “Божому фронті” не може бути передишки, застою чи якого-небудь кроку назад. Коли він носив ще кріс, не знав страху перед ворогом і боротьбою, — подібно було теж і на “Божому фронті”. Тут о. Андрій завжди рвався в найбільш загрожені позиції, де треба було найбільше працювати й змагатися, де була небезпека втоми й вичерпання. Цей апостольський запал о. Андрія дехто вважав перебільшеним і невторопним, але сумління та вояцька ментальність о. Андрія не дозволяли йому на вигідницьке розуміння служби Богові й народові. Коли він проповідав, то проповідав цілою своєю істотою. Він мав щось із ревносте й невсипучої діяльносте великого Апостола народів — св. Павла. О. Андрій за прикладом св. Павла бажав “стати всім для всіх, щоб усіх позискати для Христа”.

На “Божому фронті” видержав о. Андрій аж до кінця свого життя. Вправді, останнє десятиліття його життя (1948-1959) о. Андрій мусів перебути, так би мовити, в “запіллю Божого фронту”, бо знищене здоров’я не давало йому змоги до його улюбленої праці: себто проповідування і давання місій. Всетаки, о. Андрій не любив “спочинку”. Він завжди жартом повторяв: “Де є о. Трух, там мусить бути рух”, і тому навіть серед хвороби, фізичного недомагання й вичерпання вмів знайти собі відповідне поле праці, щоб там виявити свою неспожиту енергію й любов до Бога, рідного народу та безсмертних людських душ. О. Андрій умів і своє примусове “запілля” перетворити на “Божий фронт”. Це виявилося найкраще в його письменницько-видавничій діяльності.

Письменницько-видавнича діяльність о. Андрія

Господь Бог не поскупив о. Андрієві, своєму завзятому борцеві, різних талантів. О. Андрій ніякого з тих талантів не закопав, а старався кожний використати, як тільки міг. Крім проповідницького таланту, дістав о. Андрій від Бога письменницький хист. Він умів добре орудувати й воювати за високі ідеали не тільки мечем, кулеметом, не тільки надхненим Божим словом, але теж пером письменника, поета, редактора, журналіста й життєписця.

Письменницька діяльність о. Андрія починається вже з його молодечих років. Він мав легкість у висловлюванні своїх думок на письмі, і то навіть у формі вірша. Ми вже згадували про те, що він був автором трьох строф популярної стрілецької пісні “Ой, у лузі червона калина…” Не тільки на фронті, але теж після вступлення до духовного стану о. Андрій не занедбував Музи і при всякій нагоді творив він пісні. О. Андрія можна б назвати принагідним поетом. У цьому криється літературна вартість, характеристика і навіть недоліки його поетичної творчости. Сам о. Трух ніколи не вважав себе за справжнього поета, тільки за “віршописа-віршомаза”. Деякі його вірші мають гарне літературне оформлення, а деякі навіть стали популярними релігійно-церковними піснями.

Перші свої вірші писав о. Андрій до “Нової Зорі’”, “Нашого Приятеля”, “Місіонаря” та інших галицьких католицьких часописів. У Канаді й Америці дуже часто появлялися вірші о. Андрія в “Українських Вістях”, “Світлі”, “Америці” та в календарях “Української Родини”, “Сирітського Дому” чи “Світла”. Між тими поезіями є пісні в честь Пречистої Діви Марії, Христа Царя, Христового Серця, св. священомученика Йосафата, деякі колядки та пісні з нагоди різних церковних празників, торжеств, концертів, академій, ювілеїв, святкувань тощо. До деяких релігійно-церковних пісень о. Андрія додано музику і тепер їх співають по церквах і під час концертів. До таких належать: “Перед Тобою, Царю всього світу”, “Станьмо згідно друг при друзі”, “Пісню слави заспіваймо”, “3 нами Бог” ітп.

Вірші о. Андрія замітні ще й тим, що він умів у них і через них пропагувати свої міркування, моралізаторські науки та свої провідні ідеї. Таких віршів найбільше складав о. Андрій у Канаді в тій цілі, щоб українців-переселенців, зокрема ж молодь перестерегти перед асиміляцією. Тому в тих віршах заторкує він патріотичні струни, накликує до одности, праці й боротьби за кращу долю українського народу. Ось зразок такого народньо-патріотичного вірша о. Андрія:

“Ти українець?.. Чом же ж у тебе
В хаті не чути рідної мови?
Знай, милий друже, де нема мови —
Там до Вкраїни нема й любови!..”

Або інший зразок:

“Більше віри, більше любови,
Тої, що ломить пута-окови!
Більше надії серед тривог,
Бо з нами Бог! Бо з нами Бог!..”

Тон віршів і поезій о. Труха сердечний, бадьорий і бойовий! Умів теж о. Андрій віршувати і для розваги своїх друзів чи співбратів. Нераз із нагоди ім’янин, уродин якогось співбрата з Чину, з нагоди Христового Різдва чи Воскресіння о. Андрій імпровізував якесь “стихотвореніє”, що його миттю всі підхоплювали і під якусь позичену мелодію виспівували о. Андрієві “на славу”, а всім на потіху і розраду!..

Написав о. Андрій теж дві сценічні картини в честь св. свящ. Йосафата, свого улюбленого Святого: “Апостол любови” і “На 300-літні роковини смерти св. Йосафата”, як теж “Тарасову славу” в честь Тараса Шевченка. У “Бриґідках” зложив пісню: “Вперед, за свободу, Вкраїни добро”, що її співали залюбки українські полонені в Домб’ю. Знана є теж його пісня: “Пісня підхорунжих”.

Багато оповідань, споминів із життя та рефлексій з місіонарських і душпастирських поїздок по Канаді й Америці пера о. Андрія появилися в “Америці”, “Українських Вістях”, “Шляху”, “Католицькому Проводі”, головно ж у “Світлі”. О. Трух був редактором кількох календарів “Українських Вістей”, “Української Родини” та “Світла”.

Але найбільше письменницької праці о. Андрія Труха було зв’язано з видаванням і редагуванням “СВІТЛА”. З тієї хвилини, як “СВІТЛО” стало виходити, себто від травня 1938 року, аж до своєї смерти, себто продовж 20 років, о. Андрій був одним із найпильніших, найвірніших і найбільш визначних співпрацівників і співредакторів “СВІТЛА”. Його статті, дописи, вірші, оповідання та інші матеріяли знаходимо вже в перших річниках “СВІТЛА”, що його першим редактором був. бл. п. о. д-р Марко Романович, ЧСВВ (помер у грудні 1958 р.).

У серпні 1943 року о. Андрій стає головним редактором “СВІТЛА”. У редагуванні “СВІТЛА” о. Андрій придержувався тих напрямних і тієї лінії, що її “СВІТЛУ” накреслив о. М. Романович, себто бажав …“розганяти релігійну темряву з людських умів, ширити світло здорові думки, просвічувати життєвий шлях людини і так причинятися до добра й щастя поодиноких людей і всього українського народу в Канаді…” Якраз у тому часі, коли перебирав редакцію “Світла”, стан здоров’я о. Андрія вже не позволяв йому давати місії і проповідувати. Змушений покинути свої улюблені місії та душпастирсько-організаційні поїздки, о. Андрій з подвійною ревністю віддається новій ділянці своєї праці. Вливає у “СВІТЛО” свого боєвого, динамічного духа — духа завзяття, щирої любови та безкомпромісовости в обороні Божого царства в українському народі в Канаді.

У своїх статтях, передовицях та редакційних матеріалах о. Андрій звертав головну увагу на те, щоб у своїх читачів виростити велику любов до Бога, св. католицької віри, рідної Української Католицької Церкви, рідного обряду, рідної мови та всіх тих рідних традицій, що повинні бути дорогі й святі

кожному українцеві. Уже самі наголовки його статтей — багатомовні й характеристичні: “За віру й націю”, “За поправу життя”, “Для Бога й свого народу”, “За католицьку віру”, “За волю України”, “За Христа й Україну” ітп. Під редакцією о. Андрія “СВІТЛО” стало немов трибуною боротьби за Божу правду в душах українців-переселенців. В очах о. Андрія “СВІТЛО” і засновано на те, щоб воно розганяло темряву релігійного індиферентизму, розкладового сектанства, обманливого псевдо-православ’я та всяких інших шкідливих і нездорових наук, що загрожували релігійно-церковному й національно-громадському житті українців на американському континенті, “Що ж до загального напрямку “СВІТЛА” — пише о. Андрій із нагоди десятиліття цього ж “СВІТЛА” — то воно мало на меті подавати такі статті, що приносили б українському народові в Канаді й ЗДА, поучення, потрібні до закріплення у правдивій Христовій католицькій вірі, вірності власній державі та жертвенній любові до рідного українського народу, головно в часі його теперішнього горя. Найбільший натиск клало (і повинно класти) “СВІТЛО” на справу виховання молоді, що є першою справою всієї суспільносте, а передовсім родичів…”

Редактором “СВІТЛА” був о. Андрій понад три роки, себто від серпня 1943-го року до грудня 1946-го року. Власне тоді мріяв о. Андрій виїхати на працю між наших поселенців в Аргентині, але до того не дійшло через лихий стан його здоров’я. Отже залишився в Канаді й перебував у Мондері, де тоді виходило “СВІТЛО”. Крім обов’язків професора василіянських студентів о. Андрій у міру своїх сил і здоров’я віддається душпастирській праці, а навіть час-до-часу дає ще місії, які однак дуже часто і довго мусів “відпокутувати”, себто відхорувати. Тому найбільше труду вкладає він у письменницьку працю. Далі пише статті до “СВІТЛА”, що його редагування передав був тоді в інші руки. Коли ж при кінці 1949 року редакція й адміністрація “СВІТЛА” перейшли з Мондеру в Алберті до Торонта в Онтаріо, то о. Андрій не зраджує своєї вірносте журналістично-видавничій праці. Він дописує до “СВІТЛА”, а в лютні 1952 року з волі настоятелів переїжджає до Торонта, щоб там прилучитися до редакційного персоналу. Продовж року він навіть сповняв обов’язки настоятеля василіянської обителі в Торонті (1952-1953) та знову був головним редактором “СВІТЛА”.

Нажаль, стан здоров’я о. Андрія знову став погіршуватися. Збільшена відповідальність, виснажлива праця в редакції “Світла”, головно ж усякі клопоти, зв’язані з фінансуванням видавництва оо. Василіян на новому місці в Торонті, дуже некорисно впливали на підірване здоров’я о. Андрія. Тому в 1953 р. він був змушений для порятування здоров’я виїхати з Торонта до Ґримсбі. Однак і там не перестав бути вірним співробітником свого улюбленого “СВІТЛА” і майже до самої своєї смерти належав до його редакційної колегії. У тому часі в “СВІТЛІ” знову появляються спомини о. Андрія з власного життя, тим разом із його життя в манастирі, зі студій та з деяких періодів місіонарсько-душпартирської праці. Для більшого оживлення й популяризації “СВІТЛА” пробував о. Андрій увести до місячника розвагову сторінку і тому поміщував у “СВІТЛІ” т. зв. “Веселу партію”, себто гуморески й анекдоти про деякі нездорові прояви українського громадського життя в Канаді.

На окрему увагу заслугують серії статтей о. Андрія, що їх він поміщував аж до своєї смерти в “СВІТЛІ” під загальним наголовком: “ВИКЛАД ХРИСТИЯНСЬКОЇ РЕЛІГІЇ В ПИТАННЯХ і ВІДПОВІДЯХ” та “ХРИСТИЯНСЬКА ПРАВА, ПИТАННЯ й ВІДПОВІДІ”. У цих двох серіях статтей о. Андрій подавав популярний виклад християнської догматики й етики (моралі). Його виклад тим цінніший, що він умів ілюструвати засади католицької віри й моралі живими прикладами з історії й біжучого життя, як теж умілими поученнями, рефлексіями, приноровленням Божої правди до щоденного людського життя. О. Андрій любив “конкретизувати” Божу правду. Він ніколи не вдоволявся “сухим” викладом засад християнської віри, але завжди наводив приклади й образки життя, а головно ж любив “моралізувати”, себто змальовувати, як треба засади Божої правди й закону примінювати в життю особистому, родинному, подружньому, громадському, організаційному, народньо-національному та державному.

Не обмежував о. Андрій своєї письменницької діяльности до самого тільки “СВІТЛА”. Його статті на актуальні теми українського релігійно-церковного та громадсько-виховного життя появлялися в різних українських католицьких часописах і журналах, нпр. в “АМЕРИЦІ”, “ШЛЯХУ”, “УКРАЇНСЬКИХ ВІСТЯХ”, а зокрема ж у тижневику “НАША МЕТА”, якого він був частим дописувачем і співробітником. Був він теж співробітником видання оо. Василіян у ЗДА: “СЛОВО ДОБРОГО ПАСТИРЯ”; у серії книжечок цього “Слова Доброго Пастиря” вийшли такі цінні брошури о. Андрія, як: “Наша Свята Церква” (1953), “СВЯТИЙ ПАПА ПІЙ X.” (1935) та “КАТОЛИЦЬКИЙ СВЯЩЕНИК” (1959).

О. Трух видав теж цілу низку книжок і брошур, а саме: “КАТОЛИЦЬКА ВІРА В ПРИКЛАДАХ”, “МАРІЯ” (Життя Преч. Діви Марії), “ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ”, “АПОСТОЛЬСТВО МОЛИТВИ МІЖ УКРАЇНСЬКИМ НАРОДОМ”, “ДОБРА СПОВІДЬ”, “БОЖА КРИНИЦЯ”, “КАТОЛИЦЬКИЙ КАТЕХИЗМ” та чотири томи “ЖИТТЯ СВЯТИХ”. Усі ці книжки о. Андрія написані легким, популярним стилем і добірною українською мовою. Кожна з них заслуговує на окрему рецензію і характеристику, але ми цього не робимо, лиш обмежимося тут до найкращого й найважнішого життєвого твору о. Андрія, себто до його монументального твору: “ЖИТТЯ СВЯТИХ”.

Автор “ЖИТТЯ СВЯТИХ”

О. Андрій Трух увійде до історії українського церковного письменства завдяки своєму творові: “ЖИТТЯ СВЯТИХ”. Над цим твором працював він наполегливо понад 10 років життя, в більшості серед затяжної й важкої недуги. Ласкавий Господь за молитвами багато праведних продовжив о. Андрієві його життя, щоб він зміг закінчити повністю чотири томи, себто написати життєписи Святих на кождий день церковного року. Окремий том — п’ятий том “ЖИТТЯ СВЯТИХ” — мав, згідно з пляном о. Андрія, містити в собі життєписи українських Святих, Праведників, Божих Слуг та визначних церковних постатей українського народу й Церкви. Цього останнього тому о. Андрій не вспів уже написати. Після його смерти знайдено в його записках тільки дуже уривкові начерки життєпису св. Йосафата, св. Володимира та ще декількох Святих із києво-печерського кругу ченців-боговгодників. Це значить, що майбутній автор останнього тому “ЖИТТЯ СВЯТИХ” буде змушений писати життєписи українських Святих і боговгодних людей зовсім від початку, самостійно й незалежно від пляну о. Андрія. Дав би Бог, щоб такий автор у рядах оо. Василіян найшовся і щоб умів він на зразок о. Андрія Труха завершити його монументальний твір так живо й популярно, як це зробив о. Андрій у чотирьох томах “ЖИТТЯ СВЯТИХ”.

Над “ЖИТТЯМ СВЯТИХ” працював о. Андрій уже з того часу, як стало виходити “СВІТЛО”, себто від 1938-го року. Спершу о. Андрій поміщував життєписи поодиноких Святих церковного року на сторінках “СВІТЛА”, різних календарів та по різних часописах і журналах. Опісля зродилася в нього думка написати і видати життєписи Святих окремими книжками. До тієї праці не міг він забратися, коли з волі настоятелів займався місіонарською, душпастирською та редакційною працею, бо студіювання історії Святих, збирання матеріялів й остаточне оформлення “ЖИТТЯ СВЯТИХ” вимагало деякої свободи від обов’язків священиче-монашого життя. Якраз після переїзду о. Андрія до Торонта (1952 р.) та наслідком його недуги настоятелі канадської провінції оо. Василіян дали о. Андрієві можливість обмежити й залишити всяку іншу працю, — навіть письменницьку, — щоб він міг увесь свій час присвятити приготуванню “ЖИТТЯ СВЯТИХ”.

Прочуваючи, що вже довго “не потягне” і що не зможе “робити великий рух”, о. Андрій взявся з великим, притаманним собі запалом до писання “ЖИТТЯ СВЯТИХ”. Змагаючись зі своїми недугами, дуже часто серед важких болів, високої гарячки і таки на ліжку своїх страждань о. Трух писав життєписи Божих Угодників. Він пильно зачитувався в існуючі різномовні життєписи Святих, громадив у своїй келії різні, доступні в умовинах нашого часу матеріяли до Життя Святих та писав, днями й ночами. Нераз приходила йому думка залишити цю муравлину і тяжку працю та передати її в молодші руки з кращим здоров’ям і більшим приготуванням на полі церковної історії чи геґіографії; але бачив теж о. Андрій, що очі всіх звернені на нього, то й морально почувався до обов’язку — таки закінчити свою працю! Нераз говорив, що Святі наглядно помагають йому і продовжують йому своїм заступництвом у Бога його слабе здоров’я, щоб він не вмер перед закінченням “ЖИТТЯ СВЯТИХ”. І справді, дуже багато людей щиро молилося за здоров’я о. Труха, щоб він міг завершити і докінчити свій монументальний твір.

Перший том “ЖИТТЯ СВЯТИХ” вийшов 1952 року. У цьому томі подані життєписи Святих за місяці: січень, лютень та березень. Усіх життєписів є тут 118 та 77 образків-ілюстрацій. Друкарня ОО. Василіян здобулася на добрий папір і бездоганне технічне оформлення книжки. Також українська читацька публика прийняла цей перший том із вдоволенням і загальним признанням. Це було моральною піддержкою та водночас і заохотою для о. Андрія, щоб він не знеохочувався труднощами, а невпинно працював над дальшими томами. Новизною в порівнянні з попередніми виданнями життєписів Святих Східньої Церкви візантійського обряду — було те, що о. Андрій включив до першого тому “ЖИТТЯ СВЯТИХ” теж деяке число Святих Західньої Церкви латинського обряду, що почитані в календарі Святих латинського обряду за місяці січень-березень. Це зробив о. Андрій зовсім свідомо, бо хотів дати своїм читачам зразки святого життя з пребагатої скарбниці Вселенської Церкви, не обмежуючись до Святих тільки одного, хоч і рідного східнього обряду. Іншою причиною, чому до свого твору о. Андрій включив теж життєписи Святих Західньої Церкви було те, що ці Святі являлися йому куди ближчі до часів, потреб і ментальности сьогоднішнього чоловіка, ніж Святі перших століть християнства. Там — у перших віках християнства — ідеалами і зразками християнської праведности були майже виключно святі Мученики, Ісповідники, Пустинники, Монахи і великі церковні Єрархи. У життєписах Святих Західньої Церкви, зокрема ж новішого часу, о. Андрій — і то зовсім справедливо і правильно — добачував знамениті зразки християнського життя людей з різних станів, різного віку і доби і в різних життєвих обставинах модерної людини. Власне з тих причин і мотивів бажав о. Андрій познайомити своїх читачів, членів Східньої Католицької Церкви, з багатою і різнородною “ґалеріею” Святих Західньої Католицької Церкви.

Можуть бути різні думки щодо добору й самого оформлення життєписів Святих Західньої Католицької Церкви в опрацьованні о. Андрія, однак треба признати, що він думав правильно і справді католицькими категоріями. Бо хоч Святі були дітьми свого часу, своєї доби, свого географічно-расового походження і до деякої міри своєї — східньої чи західньої — духовости-ментальности, то основа й істота їх святости була однакова, без огляду на те, чи жили вони і стали Святими на Сході чи на Заході. Істота святости — це досконала любов Бога і ближнього, посунена до геройської жертви й відречення себе самого. Власне за такими зразками християнської праведности і святости шукав о. Андрій у своєму творі про Святих, і тому в доборі тих зразків не обмежився до списку Святих самої тільки Східньої Церкви.

У першому томі “ЖИТТЯ СВЯТИХ” крім великих Святих Східньої Церкви подав автор “ЖИТТЯ СВЯТИХ” життєписи Святих Західньої Церкви: свв. Венедикта, Івана Божого, Івана Боско, Патрика, Томи з Аквіну, Климента Гофбавера, Франца Салійського (Салезія) та інших більш відомих Святих. Подаючи життєписи згаданих Святих о. Андрій був у тому щасливішому положенні, що до списання життя і чеснот тих Святих мав він куди кращі й більш сполегливі матеріали, ніж нпр. до життєписів великого числа Святих Східньої Церкви. Ту саму заввагу треба зробити до всіх томів “ЖИТТЯ СВЯТИХ”.

Другий том твору о. Андрія про Святих вийшов у 1956 році. У 478 сторінках цього твору накреслені життєписи Святих за місяці: квітень, травень і червень церковного року. Усіх життєписів тут є 125, а ілюстрацій 75. У цьому другому томі дав о. Андрій життєписи Святих Західньої Церкви: свв. Катерини Сієненської, Марії (Бернадети) Субіру, Папи Пія X, Івана Белярміна, Івана Непомука, Пилипа Нері, Іванни д’Арк та інших. Деякі життєписи цього тому, нпр. життя слов’янських Апостолів Кирила і Методія подані з використанням нових історичних деталів. Взагалі о. Андрій старався писати життєписи Святих немов на канві даної доби чи історичних подій даного церковного періоду. Це, очевидно, надає його постаттям Святих більшої плястичности, актуальности, живучости та безпосереднього зв’язку з добою й духом часу, в якому Святі жили і освятили себе, використовуючи пильно діяння Божої ласки. Зовсім правильно пропустив о. Андрій із життєписів багатьох Святих Східньої Церкви легендарні додатки і прикраси, які могли б дразнити чи навіть “гіршити” сучасного читача.

Третій том о. Андрій присвятив життєписам Святих за місяці: липень, серпень і вересень церковного року Східньої Церкви. Цей том вийшов у 1958 році. Тут списані життєписи і 60 Святих з 78 образками-ілюстраціями, а книга має 462 сторінки друку. Із Святих Західньої Церкви ввійшли до цього тому життєписи свв. Марійки Ґоретті, Томи Мора, Вінкентія від Павла, Ігнатія Лойолі, Альфонса Ліґорія, Домініка, Кляри, Івана Віяннея, В’ячеслава та інших. Деякі з тих життєписів довгі й дрібничкові, але всі вони написані дуже живо, приступно і пластично.

Останній, себто четвертий том був у наборі в друкарні, коли невмолима смерть забрала о. Андрія по вічну заплату за його трудяще життя. У цей твір увійшли життєписи Святих за місяці: жовтень, листопад і грудень, разом 140 життєписів та 90 ілюстрацій. Тут із Святих Західньої Церкви подані життєписи свв. Тереси з Лізіє, Франциска Асизького, Мартина Турського, Терези з Авілі, Марґарити Алякок, Івана від Хреста, Франциска Ксаверія, Франчески Кабріні (американської Святої) та ще кілька. Життєпис св. священомученика Йосафата, що мав би бути під днем 12-го листопада, не ввійшов до цього останнього тому, бо — згідно з пляном о. Андрія — він був призначений до п’ятого тому, себто до тому з життєписами Святих, Божих Угодників та визначних церковних мужів Руси-України.

Про цілість монументального твору о. Андрія довелось би писати багато більше і докладніше, ніж на це дозволяють рямки тієї скромної посмертної згадки. Насамперед — це найкраща і найвартісніша книга-твір, що його міг залишити по собі о. А. Трух. Він сам писав у вступі до Життя Святих: 4 Книга Життя Святих — є найціннішою книгою, що її можуть написати люди, бо цю книгу кожний може прочитати з найбільшою користю для своєї душі і її можна покласти поруч самої св. Євангелії, бо “Книга Життя Святих” представляє найвірніше наслідування прикладу життя самого Ісуса Христа та виповнення Його божественної науки”. О. Трух взявся написати цю книгу власне тому, що брак такої вартісної книги вже давно відчувався серед українського народу, зокрема ж в Українській Католицькій Церкві. Тому зовсім правильно кожний том життєписів Святих пера о. Андрія вітала українська католицька преса і критика як “неоцінений дарунок для Української Церкви й народу”, як “справді епохальну пам’ятку, що на довгі літа буде цінним скарбом для нашого народу”, як “настільну книгу для кожної української хати поруч св. Євангелії”, як “великий вклад в українську релігійно-церковну літературу” ітп.

Слід теж підкреслити шляхетну й високу ціль, для якої о. Андрій не жалував труду при писанні “ЖИТТЯ СВЯТИХ”. Він з’ясував ту свою ціль — головну ідею на вступі до “ЖИТТЯ СВЯТИХ” такими вимовними словами: “Щоб наш український нарід міг пізнати тих найбільших Божих слуг, ми вирішили описати життя багатьох із них у чотирьох томах-книгах. У тих книгах ми подаємо життєписи всіх тих Святих, що їхні імені зазначені в нашім церковнім календарі, а крім того додаємо ще життєписи й інших Святих з різних часів, країв і народів усього світу, щоб на кожний день Божого року побожні читачі могли мати гарне духовне читання”. Та не тільки для “духовного читання” своїх дорогих земляків писав о. Андрій “ЖИТТЯ СВЯТИХ”. Він горів бажанням, щоб читання їх розбудило у читачів бажання наслідувати геройські подвиги Святих. О. Трух писав свій твір на те, щоби “побожні українці”, читаючи оповідання з пребагатої історії Святих здобувались на рішуче зусилля “наслідувати повне чеснот життя Святих”, щоб усі українці стали святими перед Богом, щоб українська нація була “нація Святих!..”

Для о. Андрія Життя християнських Святих — це “найкраща історія”, бо писана “не пером, але вірою й любов’ю, молитвою, працею й жертвою, боротьбою, кров’ю і геройською смертю…” Це “християнство в практиці, що його можна оглядати і подивляти, любити й наслідувати”, бо “Святі — це велетні духа, герої християнської чесноти”, які “серед зматеріялізованого й розбавленого світу зуміли відкрити таємницю, як досконало “шукати перше Божого Царства і його справедливости…”. Одним словом, Святі — це справді герої і борці Христові. “Вони вправді народилися такими людьми, як і ми. Деякі з них спочатку були навіть великими грішниками. Та згодом вони так боролись із своєю гордістю, змисловістю, захланністю й усякими грішними почуваннями, що геть чисто перемінились і такий зробили поступ у чеснотах, що стали християнськими героями, Святими…”. Вони стали Святими завдяки своїй добрій волі, співпрацюючи з Божою ласкою, щоб на взір самого Спасителя по геройському відбити на своєму житті практику “союзу совершенства”, себто практикування найбільшої заповіді в Божому Законі: любови Бога і ближнього.

Христовий борець

Наш нарис життя, діяльносте й письменницької праці о. Андрія був би неповний, якщо б ми не згадали про одну, може і найважнішу річ, себто що сам о. Андрій своїм праведним і боговгодним життям старався відтворити зразок Святих, що їх так любив студіювати і з таким одушевленням описував у своєму творі. Між “Життям Святих” пера о. Андрія та між його праведним життям існує незаперечний, органічний зв’язок. Власне тому він так і захоплювався геройським подвигом Святих, бо сам у своїй душі відчував нестримний гін до геройського подвигу християнського життя, його життя — від молодечих років аж до самої смерти на 65-му році життя — стояло під знаком духовної боротьби, геройського змагу за християнську досконалість, невпинного подвигу за святість життя.

Мабуть не знайдемо кращого й відповіднішого слова, щоб ним підкреслити і з’ясувати духове обличчя о. Андрія Труха, як власне слово: “Борець Христа”. Він ціле своє життя сприймав як боротьбу на “Божому фронті”. У молодих літах він стояв на фронті у властивому цього слова значенні, себто мечем і крісом обороняючи права і славу українського народу. Опісля він перейшов на куди кращий, бо “Божий фронт”, де продовж 40 років довелось йому стояти у передових і випадових позиціях на сторожі Божої правди, в обороні й поширюванню Божого царства на землі, зокрема ж між рідним українським народом.

І о. Андрій виказався добрим воїном-борцем Ісуса Христа і його Церкви! Правильно писалось про нього в некролозі у “СВІТЛІ”, що “шлях його життя — це одна безпереривна боротьба”. Спершу була це боротьба з крісом, а коли вороги відібрали з його рук кріс, то о. Андрій “проміняв кріс на хрест святий, а січовий однострій на чернечу рясу, і, як місіонар-василіянин, пішов на підбій людських сердець, щоб серед них сіяти велику ідею любови Бога й любови свого народу. Він жив любов’ю і для любови. Це головна риска його життя і його праці. І ту велику ідею любови він старався впоїти в український загал у тому переконанні, що тільки любов — дійсна, велика любов Бога, може дати тривкі основи й такій же великій і дійсній любові свого народу, що тільки на такій любові можна сперти правдивий, дійсний патріотизм. Це він, о. Андрій Трух, проти загального клича — “нація понад усе” — видвигає могутній зов — “Україна понад усе, — а над Україною святий, великий Бог…”

Щоб цей клич-зов не був пустим, о. Андрій всеньке своє життя старався бути справжнім любителем Бога та свого народу через цілковиту посвяту свого життя, талантів, здібнощів, праці й здоров’я в службі Бога, Церкви, рідного народу, рідного Василіанського Чину і своїх співбратів. Духовне життя в стані священичім і монашім він брав дуже серйозно, сумлінно і “стовідсотково”. Він любив повторяти собі і другим: “як українець — то українець”, “як патріот — то справжній, не голословний, а патріот на ділах і жертвою свого гроша, здоров’я, а навіть життя”. Подібно повторяв він теж про духовне життя: “як монах — то монах”, “як католик — то католик”, “як християнин — то конче стовідсотковий, а не паперовий християнин”… У дусі цих засад о. Андрій був максималістом, безкомпромісовим, невдаваним, всецілим і послідовним максималістом. Він ставив високі й суворі вимоги для себе і для других. Він не любив усякої половинности, лінощів у життю, духовної трусливости й знеохоти життєвими труднощами й небезпеками.

О. Андрій був зразковим ченцем-василіянином. Як не працював і не писав, то молився, ревно, довго і багато молився. Молитва була силою в його житті, повному праці й страждання. Здоровий чи на ложі болізни, дома чи на місійних подорожах — у його руках були завжди єрейський молитвослов або вервичка. Молився гаряче за свій нарід і до тієї молитви закликав усе громадянство — до молитовного походу за Україну! Коли фізичні терпіння не дозволяли йому проповідати чи працювати пером, він кріпив себе молитвою. Він був великий і невтомний у своїй праці, але таки найбільшим показався в своєму стражданні. Терпіння є завжди мірилом і пробним каменем великих і святих душ. О. Андрій, зломаний різними недугами, в останніх кількох роках майже постійно прив’язаний до ложа болізни, по-геройському, як справжній воїн, з усмішкою на устах переносив усі свої життєві хрести. Забуваючи про себе, до останньої хвилини свого життя турбувався про справи свого Чину, своєї св. Церкви, свого Народу, своїх приятелів і друзів — для всіх мав щире слово співчуття, помочі, поради, потіхи й підбадьорення. Навіть в останній вечір перед своєю праведною смертю він радше потішав других, ніж би сам мав приймати слова потіхи.

О. Трух визначався серцем щирим і вразливим на добро, правду й красу. Він нераз переживав і відхоровував деякі явища, події чи прояви в церковно-громадському життю. Він сам горів бажанням бути бездоганним членом свого народу, своєї Церкви чи свого рідного Чину і ним справді був, перемагаючи свої немочі й недосконалості. Та дуже болів він над тим, коли в ближчому й дальшому своєму окруженні, чи загально серед провідних мужів українського народу не добачував потрібного ідеалізму, жертвенного духа чи полум’яної любови до Бога і ближнього, його ціла життєва концепція, духовість і ментальність при зустрічі з буденщиною й сіриною людських недоліків були нераз причиною його духових терпінь. Мало коли він звірювався з тими внутрішніми терпіннями, а більше молився до Бога, Серцевідця всіх людей, і до Прибіжища грішників — Пречистої Діви Марії. Він болів тим, що не всі були так само захоплені тими високими ідеалами боротьби на “Божому фронті”, як цим палав він сам — Божий воїн і Христовий борець!
Зрештою, великі люди тим і великі, що вміють свої великі терпіння використовувати для очищення й освячення своєї душі. Пам’ятав про це й о. Андрій Трух. Як вірний син св. Василія Великого він пам’ятав про заповіт батька східнього чернецтва, заповіт християнського подвигу й геройського змагу за досконалість. Розуміння чернечого життя, яким жив о. Андрій, уповні відповідало ідеалові ченця-василіянина, що його накреслив св. Василій в “Аскетичних Промовах”:

“Де Христос? — У небі. Туди й ти, вояче Христа, повинен прямувати! Забудь про всякий відпочинок на землі. Вояк не будує дому, не набуває поля, не вдається в торгівлю, яка приносить зиск. “Хто служить у війську, не вмішується до справ світу, щоб приподобатися вождеві” (2, Тим. 2, 4). Вояк має харчі від царя, не потребує приготовляти їжі, це до нього не належить. Доми підданих, з наказу царя, стоять йому отвором. Він не журиться за помешкання. Шатро — на дорозі; харч — відповідний до потреби; вода — напитком; сон — скільки вимагає природа. Походи великі, часті нічні сторожі; спека і холод, боротьба з ворогом; безнастанна небезпека смерти, а часто і смерть, але смерть славна. Життя на війні повне трудів, повне слави в час миру, а нагорода мужности й вінець слави — це старшинство, приязнь і товариство царя… Іди за непереможним Царем, що хоче тебе зробити учасником своєї перемоги. Навіть умираючи, не будеш переможений, навпаки сам тоді переможеш, бо заховаєш ненарушену правду і свободу визнавання. А по смерти перейдеш до вічного життя: від пониження в людей — до Божої слави; він горя цього світу — до вічної радости з Ангелами в небі! Земля не приняла тебе за громадянина — небо прийме тебе!..”

Ось таким справжнім воїном Христа-Царя на зразок св. Василія був о. Андрій Трух. Він глядів на своє священичо-чернече, духовне життя як на геройський подвиг Христового борця. Тому він одушевлявся так другим великим патріярхом і ідеалом василіянського чернецтва — св. священомучеником Йосафатом Кунцевичем. Він залюбки додавав собі ще третє ймення, власне ймення св. Йосафата, як символ свого духовного опікуна й вождя в геройському духовному подвигу. Він пильно студіював життя св. Йосафата і тієї бурхливої доби, в якій жив, діяв і згинув мученичою смертю св. Йосафат. Він накреслив життєпис св. Йосафата і помістив його частинами в “СВІТЛІ”, але приготовляв і збирав матеріали до ширшого життєпису св. Йосафата. Тільки невмолима смерть перекреслила цей його шляхетний задум. О. Андрій любив наводити приклад святого життя Полоцького Священомученика і молоде покоління василіянських ченців старався виховувати в дусі цього великого Василіянина. В о. Андрія був життєвий клич: кожний василіянин-українець повинен ставати подібним до св. Йосафата, себто бути “другим Йосафатом”. Смерть о. Андрія Труха всі відчули як велику страту для українського народу, Василіянського Чину та для Української Католицької Церкви. Ця страта тим болючіша, що о. Андрій не вспів докінчити останнього тому “ЖИТТЯ СВЯТИХ”, тому про українських Святців і Праведників. Можна собі уявити, якими живими і плястичними вийшли б були з-під умілого й мистецького пера о. Андрія Труха славетні постаті Української Церкви, як ось св. Володимир Великий, св. Ольга, свв. Антоній і Теодосій, св. Євфросинія чи св. священомученик Йосафат!.. Певне, о. Андрій Трух молиться перед троном Всевишнього, щоб твір його життя був гідно завершений і викінчений!..

Закінчуємо цей неповний життєпис о. Андрія Труха, ЧСВВ, уривком із некрологу, що його вмістила “Наша Мета” в день похоронів бл. п. о. Андрія:

“Покійний о. Андрій це повсякчасний взір українського священика — духовного провідника народу, що в праці за кращу долю рідного народу, а особливо за його вічне спасіння, користувався всіма талантами, якими Бог його так щедро обдарував, — мечем, хрестом, могутнім і надхненим словом проповідника Божої правди, блискучим пером пропаґатора найвищих християнських і національних ідеалів, ніколи неслабнучого активністю, повсякчасною молитвою і безприкладним, просто геройським подвигом цілого свого життя, що ним він усіх будував і всіх тягнув до небесних висот.

Бл. п. о. Андрій Трух — це геройський Воїн за Бога і його святу правду, це священик-патріот, що за вічне спасіння українського народу і за здійснення його найвищих національних ідеалів на землі готов був і життя своє віддати.

Всестороння і глибока творчість Його великого й богомисленного духа, закріплена в окремих книжках та на сторінках численних часописів, залишається після його смерти високоцінною спадщиною, на якій ще довгі роки буде виховуватися молоде українське покоління в любові Бога і до свого рідного народу.

Нехай Милосердний Господь прийме його праведну душу до Своїх небесних хоромів!”

#о_Андрій_Трух #Андрій_Трух #Трух #ЧСВВ #УГКЦ #Церква #отець_Андрій_Трух #Канада #ЗСА #США #Наша_Мета #видання #духовенство