Упродовж десятків років українці боролись за вільний український спорт й самостійну участь в Олімпійських іграх. Особливо гостро це постало у 1950-1990 роки, коли українська діаспора активно діяла на міжнародній спортивній та олімпійській арені. Серед численних інституцій яскраво вирізнялися Український олімпійський комітет в екзилі, Український олімпійський комітет в Монреалі, Олімпійська комісія Світового Конгресу Вільних Українців.

Залучення численних активістів (Осип Зінкевич, Юрій Дейчаківський, Юрій Саєвич, Андрій Сороковський, Андрій Фединський, Петро Фединський, Андрій Каркоць, Андрій Бандера, Ніна Строката-Караванська, Данило Штуль, Олег Яхно, Володимир Білинський, Ярослав Пришляк, Євген Оборонів, Всеволод Соколик та багато інших патріотів) до цієї ідеї дозволило сформувати цілу систему українського олімпійського руху опору зі структурою, управлінням, метою, завданнями та напрямками діяльності.

Український олімпійський рух опору постав для оборони спортовців поневоленої України.

Завданнями українського олімпійського руху опору були:

–  домагатись визнання української національності на Олімпійських іграх Міжнародним та Національними олімпійськими комітетами й всією світовим суспільством;

–  інформувати міжнародні засоби масової інформації та пресові агентства про успіхи українських спортсменів;

–  пропагувати український спорт і правду про Україну серед учасників Олімпійських ігор.

Основними напрямками діяльності українського олімпійського руху опору визначаємо такі:

–  співпраця з Міжнародним олімпійським комітетом, Національними олімпійськими комітетами, міжнародними спортивними федераціями тощо;

–  організація акцій (прес-конференція, виступ на телебаченні, участь у виставках тощо) приурочених до Олімпійських ігор;

–  організація заходів (спортивних змагань, Вільних Олімпіад тощо);

–  правозахисна олімпійська допомога українським політичним в’язням у срср.

Численні дописи у журналах “Смолоскип”, “Юнак”, “Авангард”, газетах “Свобода”, “Гомін України”, подання меморандумів до Міжнародного олімпійського комітету, членів МОК, НОК різних країн та МСФ, обговорення окремої участі українців в Олімпійських іграх від срср на сесіях МОК, організація прес-конференцій стали щоденною працею активістів.

Окремою ділянкою діяльності українського олімпійського руху опору була правозахисна допомога українським політичним в’язням у срср. Зокрема, Комітет оборони Валентина Мороза у 1976 році опублікував олімпійські статті в закордонній пресі щодо участі України в Олімпійських іграх, долі політичних в’язнів у срср та Олімпійських ігор 1980 року.

Це була жвава діяльність української діаспори в обороні українського спорту на міжнародній арені. Варто зазначити, що помітну роль у цьому мав Андрій Бандера. Хоча спорт та олімпійська ідея не були його професійною ділянкою, але він чудово розумів значущість такої праці.

Цікаві спогади найближчих рідних та друзів про спортивну та олімпійську діяльність Андрія Бандери.

Марія Бандера – дружина Андрія: “Вітаю вас і ваш важливий проєкт. Постараюся знайти кілька фотографій, вам перешлю. Рада що навʼязали контакт, поможу як можу, але жаль що багато очевидців тої активної етапи не лишилось. Чесні вартості Олімпійського руху, наш ворог далі перекручує і вживає на свою пропаганду. В 2014 р., 23-ого лютого, Олімпіада в Сочі закінчилася, а 27-ого лютого ті самі “сили безпеки на Олімпіаді”, перебрані на біло, обернулися в сторону України, і напали на Крим. Сочі іскри від Олімпійського вогню розпочали атак на Україну. Під час Совєтського Союзу, мій чоловік Андрій, разом з друзями, показували світові правду про Росію, правду про її обман людських прав і вартостей, і між ними Олімпійських вартостей.  Акції 1976 р. і 1980 р. були анти-совєтські і мали підтримку груп діяспори поневолених націй”.

Андрій Фединський – брав активну участь в оргкомітеті Українського олімпійського комітету в Монреалі 1976 року: “Андрій був активний під час Олімпіади в Монтреалі. Пам’ятаю що він брав участь в різних засіданнях і в акціях. Він був дуже активний”.

Всеволод Соколик – очільник Олімпійської комісії Світового Конгресу Вільних Українців: “Він був дуже активний у спорті”.

Найбільше й найціннішими спогадами про Андрія Бандеру поділився його син – Степан Бандера. Від початку пан Степан згадав дві цікаві спортивні історії про тата. Перша – як відомий німецький футболіст Карл-Гайнц Румменігге копнув в лице Андрія й розбив щелепу. Друга – як Андрій вів спортивну рубрику у газеті “Ukrainian Echo”. Але у часі спілкування пан Степан розповідав все більше й більше спортивних історій про свого тата. Окрім цього він надіслав мені декілька рідкісних родинних фото, які публікуються вперше!

Степан Бандера наголосив: “я вам вислав кілько фотографій. Там є одна, де зображена піраміда і там батько власно на горі. Це роки вже у Канаді. Місто Йорктон, провінція Саскачеван. Його відправили там до школи. Він там власне навчався під прізвищем Попель. Його називали “фріц”. Бо переїхав до Канади з Німеччини. Він говорив на початку німецькою краще, ніж англійською… Мій батько дуже любив футбол. Він жив у Європі, грав у футбол. Я завжди дивувався чому у батька зуби різного кольору, бо була розбита щелепа. Одного разу ми дивилися футбол, це епоха Франца Бекенбауера, і був такий відомий футболіст Карл-Гайнц Румменігге. І тато каже: “Ось цей мені копнув в лице”. Вони грали у футбол і замість м’яча Карл-Гайнц влучив татові в обличчя. Це було у Мюнхені, бо він там виростав. Це було ще маленькими дітьми”.

Андрій Бандера вів рубрику “Українці в НХЛ. Мій батько започаткував та вів англомовні сторінки “Ukrainian Echo”. Він слідкував за гокеїстами з Канади, які мали українське коріння, і збирав статистичні дані: голи, матчі, команди, ігри, передачі тощо”.

Влада Канади намагалася довідатися від Андрія Бандери про акції українців у часі Олімпійських ігор: “у 1975 році з ним робили інтерв’ю спецслужби канадські, щоб зрозуміти, що українці планують на Олімпійські ігри. Він їм розповів… радянське посольство нарікало й казало, що Андрій Бандера планує викрадення наших дипломатів”.

Вільна Олімпіада 1980 року: “Мені тоді було десять років. Пам’ятаю, ми йшли на змагання, й був футбол, і була велика подія, що поляки й українці грали у футбол. Була така знакова подія. Бо литовці, естонці, латиші, зрозуміло, а щоб ще поляки приєднались, то це вже була потуга. Це був особливий момент… Я маю програмку, тобто в архіві є оригінальні програмки змагань… Ще в архіві є видана на 1976 рік книжка про українських олімпійців. Якщо б Україна брала окрему участь в Олімпійських іграх”.

Є ще декілька цікавих олімпійських історій, де проявив себе Андрій Бандера. Події відбувались у 1976 році у часі проведення Ігор ХХІ Олімпіади (Монреаль, Канада). По-перше, півфінал футбольного матчу срср-ндр. На поле вибіг Данило Мигаль з прапором України у вишиванці, вигукуючи “Свободу Україні”, й станцював гопак. Хлопцю було 20 років і належав він до Спілки Української Молоді. Також він активно діяв і під час Олімпійських ігор 1972 року у Мюнхені. Після феєричної маніфестації, яку споглядали тисячі глядачів на стадіоні й мільйони телеглядачів у всьому світі (є припущення, що й у срср могли б також бачили цей вчинок українця з Канади, бо не встигли вирізати комуністичні медійники), Данила заарештувала поліція. Але завдяки допомозі Андрія Бандери його відпустили без кари! Ось як Данило Мигаль згадує про це: “Згодом у відділок прийшов син Степана Бандери, Андрій, який і визволяв мене з поліції. Разом з ним був адвокат на ім’я Любомир. Вони поговорили з полісменами і мене відпустили”.

По-друге, у Монреалі Андрій Бандера був серед не багатьох акредитованих українських журналістів (Андрій Бандера брав участь у створенні Українського Олімпійського Комітету в Монреалі). Він презентував Українську Центральну Інформаційну Службу в рамках діяльності Українського Олімпійського Комітету та Української Олімпійської Пресової Служби. Зокрема, готував україномовні пресові повідомлення. Про це своїми спогадами ділиться Ярослав Пришляк – очільник Українського олімпійського комітету в Монреалі: “Акредитацію в Олімпійському Пресовому Бюрі мали такі українські журналісти: Андрій Бандера з Торонта – від імени Української Центральної Інформаційної Служби (УЦІС), Олег Яхно з Буенос-Айреса, як представник Інформаційної Служби “Смолоскип”, Орест Павлів і Лев Гусин з Монреалю – кореспонденти українського відділу міжнародної служби канадської радіостанції СіБіСі та Роман Дубляниця з Чікаго, як кореспондент пресової агенції ЮП-ай. Всі вони відіграли важливу роль, бо актуалізували проблему України своїми запитами на прес-конференціях Організаційного Комітету Олімпійських Ігор, звертали увагу на українські акції, які також висували питання участи України в Олімпійських іграх в ширшому політичному контексті”.

Андрій Бандера брав активну участь майже у всіх прес-конференціях Організаційного комітету Олімпійських ігор. Його питання українською та англійською мовами до спікерів були креативними, актуальними та викривали сутність радянської брехливої пропаганди. Про арешт Любомира Шуха? Чи совєтські кореспонденти протестували проти роздачі дарованих квитків до розважального клубу “Плей Бой”? Про надуживання київських динамівців для збірної срср?

Щодо першого питання, то Андрія Бандеру цікавило, чому було заарештовано Любомира Шуха, адже підстав для цього не було. Був емоційний прояв юнака, який у руках тримав прапор України. Бо ж він мав український родовід й перебував у часі змагань гандбольної команди срср, склад якої був повністю сформований з українських спортсменок. То ж не дивно, що Любомир мав зі собою прапор України. Однак, чомусь директор спортивної арени вбачав у діях Любомира порушення порядку. І це в тому ж часі, коли інші глядачі також мали різноманітні прапори. На запитання Андрія Бандери: “чи поліція також арештувала б когось за прапор провінції Квебек, які численно видні по всіх аренах”, звісно, не було відповіді.

Щодо другого питання, то цим Андрій Бандера розкривав брехливий радянський устрій та ідеологію. Радянські керівники повсякчас наголошували, що західний світ – це погано, разом з тим не цуралися користуватися досягненнями західної цивілізації. Як приклад, це стосувалося того, що представників олімпійської делегації срср помітили у розважальному закладі “Плей Бой”. На одній із прес-конференцій оргкомітету Ігор Андрій Бандера запитав представника делегації з срср, чому вони користувались забороненими в комуністичній країні послугами? На що отримав нервову відповідь радянського представника, що такого не було. І тут Андрій продемонстрував квитанції та квитки, якими скористались члени делегації з срср! Була така глуха тиша, а потім зал вибухнув сміхом, гулом, закликами від інших журналістів, щоб радянські представники визнали свою провину й брехню.

Щодо третього питання, то Андрій сам полюбляв футбол, тому дуже цікавився збірною срср, у складі якої переважали українці.

Андрій неодноразово намагався налагодити зв’язок з українськими представниками радянської делегації. Зокрема, хотів поспілкуватися з тренером Олегом Базилевичем та футболістами, однак діалогу у них не вийшло. Про це свідчить Віктор Звягінцев (відомий український футболіст за часів срср й рашист, бо підтримав утворення терористичних днр та лнр) у своїх споминах: “Еще вспоминаю такой случай: однажды в душе стоим, разумеется, без одежды, вдруг мужик какой-то заходит. Представился: “Я  Андрій Бандера, син Степана Бандери”. И давай на нас наезжать: “Ви, хлопцi, начебто, всi українцi (олимпийская сборная почти целиком из киевских динамовцев состояла. –  В. З.), так чому ж з вами разом грає Кiпiанi або Федоров?”. Он считал, что раз мы из Киева, в команде все должны бать украинцами”. Ось таких несвідомих українців з срср Андрій Бандера намагався “вилікувати” від комуністичної хвороби.

Про цю ініціативу Андрія Бандери згадував Любомир Квасниця – директор логістики Оргкомітету Олімпійських ігор 1976 року: “він намагався тоді зробити інтерв’ю з тренером збірної срср, у якій більшість гравців складали українці динамівці Києва, Валерієм Лобановським. Але його не допустили до того”.

1980 рік був багатий на олімпійські події. Продовжувалась боротьба проти проведення Олімпійських ігор у москві, а в Етобіко (Канада) відбулась перша Вільна Олімпіада. Андрій Бандера продовжив свою визвольну олімпійську діяльність.

У березні у Торонто (Канада) відбулась конференція просовєтської фронтової організації в Канаді – “Асоціація Канада-срср”. Звісно такі заходи комуністичного елементу в Канаді не залишились без уваги українських активістів. Серед них жваву проукраїнську й антибільшовицьку позицію демонстрував Андрій Бандера. Ось як часопис “Свобода” описував цю подію: “Демонстрантам вдалося здемаскувати учасників “Москвою аранжованого цирку” до тієї міри, що вони були змушені виходити задніми дверима, з будинку. Стало відомо, що внаслідок пробольшевицької aгiтації під час конференції і пікетів низка осіб зрезиґнувала з членства в цій організації. Однією із агіток була підтримка російської інвазії на Афганістан та “засудження” акції бойкоту Олімпіади в Москві”.

Тобто ця організація взаємної дружби просувала всі комуністичні наративи у західному світі, зокрема у Канаді.

Примітно, що організатори конференції не розголошували про її відкриття. Напевно тому, що суспільство було би проти цього. Незважаючи на це учасниками конференції були представники Канади, срср, Куби, США та Франції. Однак приховати проведення конференції не вдалося організаторам. Завдяки акціям української діаспори місцеві засоби масової інформації ретельно сповіщали про конференцію, викриваючи справжні комуністичні пропагандистські наміри. Наприклад, газета “Сандей Сан” помістила статтю “Чи колаборанти КГБ є в Канадській групі за мир?”, додавши фотографію Андрія Бандери як “речника українських націоналістів”. Тобто речника української діаспори у Торонто, яка протестує проти таких організацій та заходів. Автор статті наводить уривок інтерв’ю з Андрієм Бандерою у часі протестних акцій: “КГБ вживає мирову групу з осідком у Канаді, як вивіску для підривних дій в Канаді… Це добре закамуфляжований фронт для совєтської розвідки”… Члени цього товариства випадково одурманені для підтримки звірств ссср в Афганістані і для популяризації Олімпіади в москві… Цю мирову групу вживатиме КГБ, щоб здобути контакти для застосування їх пізніше для шпигунства”.

У липні в Етобіко (Канада) відбулася Вільна Олімпіада, яка об’єднала поневолені срср народи: українців, естонців, литовців, латвійців та вірмен. До організаційного комітету Олімпіади долучився Андрій Бандера. Він був у складі пресового комітету.

Спорт та олімпійський рух були в серці Андрія Бандери упродовж його життя. Ще у 1984 році Андрій продовжував свою спортивну й журналістську діяльність. Шкода, що він так зарано, таким молодим відійшов у вічність. Раптова й до кінця не з’ясована смерть відібрала в українського олімпійського руху опору незамінну особистість й лідера.

Продовжує батьківську спортивну справу син Степан: “Я як був молодим про нічого іншого не думав – тільки про футбол та гокей. Спорт був власне таким клеєм, який тримав нашу молодь разом у 80-х роках. Зараз я є секретарем організації “Канадські друзі гокею в Україні””.

Олексій Лях-Породько

  

Джерело