Олександр Мартич змалку мріяв бути військовим. Коли його дядько-військовий йшов селом у формі, це викликало захоплення та повагу.

 Сашко хотів і сам бути таким. А коли робив життєвий вибір, навіть й гадки не мав, що згодом буде дякувати батькам, вчителям, побратимам, лікарям та жартуватиме, що він тепер – залізна людина.

Народився на Львівщині, відслужив строкову службу в полку зв’язку, у Києві. Там опанував азбуку Морзе. Саме тоді і подякував викладачам музичної школи (гра на кларнеті), це несподівано стало у нагоді!

Після демобілізації Олександр вирішив пов’язати своє життя з військовою службою, але вже на рідній Львівщині. Пішов на контракту службу до Прикордонних військ – зв’язківці і там потрібні.

Одружився, двічі став батьком. Життя йшло ритмічно – із турботами й сімейними радощами.

У 2016 році перейшов служити у Маріупольський загін Морської охорони. Тут і служив до початку повномасштабного вторгнення.

З перших днів повномасштабного вторгнення ворога Олександр перебував на різних позиціях в Маріуполі, ніс бойові чергування та забезпечував зв’язок на судноремонтному заводі. Саме там тимчасово базувався загін.

«Усі фільми жахів, які я бачив, не передають і половини реальності в той час. Люди в Маріуполі голодували, гинули в пошуках води, їжі. Вмирали біля багать у дворах, в пошуках укриття. І таке творилося у ХХІ столітті!» – ділиться Олександр.

Ворог почав проривати оборону СРЗ. Протистояти було неможливо. В ніч з 14 на 15 квітня військовослужбовці Маріупольського загону з тяжкими боями прорвалися на «Азовсталь».

«Таке я відчував вперше. Це як відчути цінність життя. Чесно, було страшно. Ми їхали легковиком з майном зв’язку. Їхали так швидко, як тільки могли. Розуміли – якщо зупинимось або пригальмуємо хоч на мить, то станемо мішенню, перетворимось на решето. Коли дістались комбінату, не могли повірити. Живі! Тоді побачив, що поранений», – згадує прикордонник.

Побратими доправили до шпиталю на «Азовсталі». Медики допомогли, хоча вже було скрутно з медикаментами. Знеболювальне тримали тільки для найтяжчих випадків.

«Частину осколків з мене витягли на комбінаті, частину під час реабілітації після полону, а частина й досі зі мною, як нагадування. Отже тепер я – точно залізна людина», – жартує Олександр.

На Азовсталі прикордонники розмістились в одному з підземних цехів. Ворог бомбардував такими потужними снарядами, що комбінат був пробитий наскрізь. Місцями було видно сонце. А це 5 поверхів під землею, бетон знизу та вгорі. Був страшенний холод, всі промерзали до кісток.

Воду зливали з системи опалення, кип’ятили та пили, або готували на ній. Звичний обід – 40-літрова каструля технічної води, в якій варили 8 банок гороху і 4 консерви. І незважаючи ні на що, тримали кругову оборону.

16 травня вище військово-політичне керівництво України вирішило зберегти життя особового складу Маріупольського гарнізону, який перебував на «Азовсталі». Почалась евакуація. Всі сподівались на швидке повернення додому. Та попереду був полон.

«Спершу нас усіх привезли в накопичувальний табір в Оленівці, згодом розподіляли кого куди. Я потрапив до колонії у Свердловську Луганської області. То були найдовші у житті 12 місяців. Нуль інформації. Жодного дзвінка, листа. Повний вакуум. Я не знав, де моя родина, а мої рідні не знали, чи я живий. Першу звістку рідні отримали тоді, як обміняли кількох побратимів з цієї колонії», – згадує Олександр.

У полоні так хотілося солодкого, особливо згущеного молока. Олександр тішився: от як звільнять, буде їсти його ложками, навіть з борщем.

Обмін став несподіванкою, мов грім серед ясного неба. Ввечері привели до кабінету. Вранці – на обмін. Не вірив, поки 7 червня 2023 року не опинився в Україні. Кілька днів не міг повірити, що вдома. Все, навіть звичайні речі, дивували. Люди ходять, усміхаються. Смачна їжа, гарячий душ, чистий одяг.

Олександр пройшов реабілітацію та знову в строю. «Не для того я витримав жахи полону, щоб Перемогу здобули без мене», – такий його сталевий аргумент.

Джерело