20 листопада:

● Передсвяття Введення у храм Пресвятої Богородиці

● Преподобного Григорія Декаполіта

● Святого отця нашого Прокла, архиєпископа Царгородського

● Блаженного священномученика Йосафата Коциловського, єпископа Перемишльського

● Преподобної матері нашої Йосафати Гордашевської

Святий ГРИГОРІЙ ДЕКАПОЛІТ

Св. Григорій Декаполіт походив з Малої Азії. Коли вже став юнаком, його батьки почали приготовляти його до подружнього стану. Одначе його не манило світове життя, тому він покинув батьківський дім і почав ходити з місця-на-місце та жити тільки для прослави Бога й спасіння душі.

По якомусь часі він прибув з Азії до Царгороду, де кипіла завзята боротьба за почитання св. образів, передусім за цісаря Лева Вірменина, що противився почитанню св. ікон. В Царгороді пристали до нього два побожні учні, а саме Іван і Йосиф Піснеписець. Незабаром він вислав Йосифа до Риму, щоб повідомив Папу про горе, яке терплять католики від іконоборців за почитання св. образів, Йосифові не вдалося доїхати до Риму, бо під час подорожі його ув’язнили іконоборці і задержали в в’язниці на Критськім острові. Коли Йосиф по якомусь часі вийшов на волю і вернувся до Царгороду, то вже не застав Григорія між живими.

Мощі св. Григорія й учня Івана зложив св. Йосиф Піснеписець в новозбудованім манастирі. Св. Григорій Декаполіт жив у дев’ятому сторіччі.

Святий ПРОКЛЬ

Св. Прокль народився в Царгороді і був учнем св. Івана Золотоуста. Завдяки своїй побожності, він був молоденьким висвячений на церковного четця. Коли став священиком, то вславився своїми добрими проповідями. Згодом він був висвячений на єпископа міста Кизика, куди одначе не міг виїхати, бо люди, що були противні залежності від Царгороду, не хотіли його прийняти.

У часі Проклевої праці в Царгороді три рази вибирали нового патріярха, і за кожним разом були такі люди, що хотіли вибрати на патріярха Прокля, але їм це не вдавалося. Одним із тих патріярхів був нещасний Несторій, який поширював фальшиву науку, наче б то в Христі була Божа і людська особа, що Пресв. Діва Марія породила тільки Христа-людину та що Вона не є Божа Мати. Прокль рішуче противився фальшивій науці Несторія і доводив у своїх проповідях, що Марія, це дійсна Пресв. Богородиця й Божа Мати. Коли одного разу він говорив про це проповідь у приявності Несторія, Несторій таки в церкві прилюдно спротивився цій католицькій науці Прокля. Згодом Несторія осудили за його єретицьку науку і усунули з патріяршого престолу.

У 431 році, коли вмер четвертий із черги патріярх, на його місце вибрали нарешті патріярхом св. Прокля. Цей вибір потвердив Папа Келестин І. Як патріярх, Прокль із усією силою обороняв правди Христової віри, але з єретиками поводився дуже лагідно, так як Христос з митарями й грішниками. З Апостольським Престолом і св. Кирилом Олександрійським жив у тіснім і приязнім з’єднанні, що його піддержував своїм листуванням. Коли вірменські єпископи звернулися до нього за порадою, як їм ставитися до таких творів, які не подавали правовірного поучення про св. віру, він вказав їм помилкові погляди автора, подав ясний виклад католицької науки про втілення Божого Сина та заохотив їх, щоб держалися тієї науки, що її в своїх творах подавали св. Василій Великий і св. Григорій Назіянський. Таким чином патріярх Прокль своєю книжкою для вірмен захоронив їх перед несторіянською єрессю. Писав він теж різні листи й проповіді. В часі свого патріярхату, в порозумінні з царицею Пульхерією, він переніс з Команів до Царгороду мощі свого св. вчителя Івана Золотоуста.

У часі Проклевого патріархату навістив Царгород жахливий землетрус. Коли переляканий нарід бігав поміж зруйнованими будинками й не міг знайти собі спокою, св. патріярх ходив зі своїми священиками поміж людьми та старався заспокоїти їх і потішити. Оповідають, що, навчені видіннями одного хлопчика, люди почали тоді співати разом зі своїм патріярхом: “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний помилуй нас”, після чого землетрус закінчився. Про ці слова була перша урядова згадка на Вселенськім Соборі в Халкедоні (451 р.). Не знаємо тільки певно, чи це св. Прокль включив ці слова до св. Літургії.

Св. Кирило Олександрійський оставив нам про св. Прокля засвідчення, що це “був муж повний релігії, досконало обзнайомлений з церковною дисципліною та вірний у виконуванні канонічних приписів.” А історик Сократ, що знав св. Прокля особисто, засвідчує, що він “мало мав собі рівних у моральній досконалості. Він був завжди до кожного ввічливий, бо був переконаний, що ввічливість більше помагає поширювати правду, ніж суворість. Тому він зробив постанову не сердити ні не тривожити єретиків, і таким чином він у своїй особі привернув цю лагідну й ласкаву гідність характеру, що, на нещастя, була так часто порушувана… Він був взором для всіх правдивих церковних настоятелів.”

Своє життя духовної боротьби й праці закінчив св. патріярх Прокль 447 року.

“ЖИТТЯ СВЯТИХ”, Том ІV-ий, авторства Впр. о. А. Г. Труха, ЧСВВ, позволяється видавати.
Дано в Вінніпегу, Ман., 3-го лютня, 1960.
о. Б. Слобода, ЧСВВ. Протоігумен
Дозволяється друкувати.
Торонто, 26-го лютня, 1960.
+ Ізидор — Єпископ
Друкарня ОО. Василіян — Торонто, Канада.

Владика ЙОСАФАТ КОЦИЛОВСЬКИЙ, Єпископ Перемишльський, Сяноцький та Самбірський, блаженний священномученик УГКЦ

Дитячі роки і родина

Йосафат Коциловський народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка, біля Сяноку. Його батько — Петро Коциловський, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політичному та громадському житті, у 1870-х рр. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-католицького священника Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння. Усі четверо дітей зв’язали своє життя з Церквою. Йосиф став єпископом, Януарій був місіонером у Бразилії, Анна вийшла заміж за уніатського дрогобицького священика о. Петра Подляшецького, натомість Марія стала дружиною пароха парафії Гошани (Градівка) о. Казимира Гермака. Водночас сім’я володіла невеличким маєтком в с. Глинне, Ліського повіту.

Пакошівка часів Коциловських була селом особливим. Хоч проживали в ньому представники двох народів, — польського та українського, — не мала ані однієї святині: греко-католики поспішали на Службу Божу до недалекого Лалина, де Коциловські хрестили всіх своїх дітей — поза згаданою четвіркою, правдоподібно, також двох синів, які померли зразу після народження, а римо-католики молилися в парафіяльному костелі в Страхотині.

Освіта

Закінчивши початкову народну школу в Ліську, навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. Від 1896 року навчався на правничому відділі Львівського університету. Цікаво, що у каталозі слухачів було записано: «русин», «греко-католик». Протягом 1896–1901 років молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. Зокрема, працював у товаристві «Сокіл», був членом академічної громади, мріяв про майбутню професію вчителя (закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання), а коли серед українців, активних у польському «Соколі», стали домінувати русофільські настрої, вийшов з цієї організації та став одним з організаторів українського «Сокола». У цей же час думав про майбутню вчительську професію, і для цього закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання.

Суспільну активність перервав військовий обов’язок: щоб не марнувати часу на довготривалу службу, сам у 1898 році перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Саме з огляду на науковий ступінь, парубка скерували до артилерійської школи, а після успішно складеного офіцерського іспиту в чині підпоручика почав річну службу в артилерійському полку у Львові.

Коли служба закінчилася, юнак збагнув, що його покликання — священство, тому на юридичний факультет уже не повернувся. За згодою митрополита Андрея Шептицького та завдяки скеруванню владики Костянтина Чеховича у 1901 році поїхав у Рим, щоб навчатися в Collegium Rutheanum. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: «Записки питомців руської Колегії у Римі». Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у Папському університеті Святого Томи Аквінського «Angеlіcum». В Італії отримав два наукових ступені: 1903-го став доктором філософії, а 1907-го — доктором теології Папського університету святого Томи; опанував латину та три мови — німецьку, італійську і французьку. Після навчання залишає Вічне місто і повертається у Станіславів.

Священниче служіння

9 жовтня 1907 року був висвячений єпископом Григорієм Хомишином у катедральному храмі міста Станіславова. Відразу був призначений викладачем догматики в Духовній семінарії в Станіславові. Дійшов там до посади заступника ректора, після чого відмовився від наукової кар’єри і 2 жовтня 1911 року вступає на новіціат до спільноти отців василіан, де приймає ім’я Йосафат, на честь св. Йосафата Кунцевича. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом. Три роки виконував обов’язки викладача в Лаврові та Львові. Педагогічною працею займався також у роки Першої світової війни. Через російський наступ був евакуйований до Австрії, жив спочатку у Відні, з часом, у 1914 році, організував еміґраційну семінарію у Кромерижу в Моравії, де перебувало 75 студентів втікачів з різних українських єпархій. Там посів посаду ректора. За два роки повернувся назад у Західну Україну та 13 червня 1916 року склав довічні монаші обіти.

Єпископська діяльність

Навесні 1915 року цісар запропонував кандидатуру Йосафата Коциловського на посаду перемиського єпископа. Кандидатуру, запропоновану монархом, затвердив 29 січня 1917 року папа Бенедикт XV.

Новий владика сів на єпископський трон 23 вересня 1917 року, прийнявши єпископські свячення від митрополита Андрея Шептицького у співслужінні із єпископами владикою Григорієм Хомишином, єпископом Івано-Франківським, владикою Діонізієм Наряді з Крижевців, титулярним єпископом Абіли Лизанії, та владикою Йосифом Боцяном з Луцька у катедральному соборі Св. Івана Хрестителя у Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршою українською єпархією у важкі часи Першої світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.

Як сеймовий віриліст був обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР; брав участь у підготовці її малої конституції — «Тимчасового основного закону».

У своєму першому пастирському листі з 12 листопада 1917 року владика так звертався до своїх вірних: «Хочу почати від святого Йосафата, хочу почати зі святим Йосафатом, щоб ласка яку отримаю через його заступництво в це велике свято, скріпить моє серце для належного виконання єпископського служіння. Бажаю, щоб святий відкрив мої уста та прийняв під свій покров цілу єпархію, щоб я на Його більшу славу одного дня зміг сказати, що всі ласки які я отримав для мого стада, завдячую Йому». Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян.

У 1918 році він створив Єпархіальну Поміч та провів серію реколекцій та місій для вірних та священників. Від 1918 року владика почав канонічні візитації всіх своїх парафій. Ці візитації тривали аж до 1937 року.

Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Протягом своїх 20-ти років єпископського служіння владика висвятив біля 400 священників.

Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священників, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції.

Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею. У той час сестри служебниці Пречистої Діви Марії вели 34 сиротинці для 2000 дітей, а сестри Святого Йосифа 14 сиротинців з 850 дітьми. Сестри Василіянки мали дві гімназії для дівчат в Дрогобичі та Яворові. Велику місійну працю розгорнули отці василіяни. Вони мали кілька великих монастирів на території Перемишльської єпархії.

Мав великий авторитет навіть у середовищах, далеких від його щоденного оточення. Підтвердженням цього було включення його 1928 року до складу Комісії єпископату Польщі до справ католицької акції, де він засідав поруч з Августом, кардиналом Гльондом і єпископами: Адамом, князем Сапєгою, Теодором Кубіною і Леоном Ветманським.

Вже в часі Першої світової війни, владика сильно підтримував створення Апостольств молитви в парафіях, заохочуючи вірних до частого приступання до Святих Таїнств. Сприяв творенню «Марійських дружин», які гуртували жінок та дівчат. У Перемишльській єпархії в скорому часі почала діяти «Католицька Акція», для якої владика заснував в 1931 році Єпархіальний інститут «Католицької Акції».

Від 1928 року виходив єпархіальний часопис «Бескид», який пізніше називався «Український Бескид». Виходив також квартальник «Перемиські Епархіяльні Відомості».

Початок Другої світової війни у 1939 році приніс розподіл території Перемишльської єпархії. Частина її земель знайшлася під володінням німецьким, а друга під більшовиками. 25 вересня 1939 року владика був примушений поділити тимчасово єпархію. Частиною піднімецькою керував єпископ-помічник Перемишльської єпархії владика Григорій Лакота, а владика Йосафат залишився на території, яка потрапила під радянську владу. Такий стан тривав до 22 червня 1941 року. В одному з листів із того часу апелював до вірних: «Християнин не повинен ненавидіти навіть найзавзятішого ворога. Може захищатись сам, захищати своїх дітей і свій народ, але не може допустити ненависть в серце».

Переслідування та арешти

В часі першої більшовицької окупації Західної України, комуністи старалися зламати поставу владики. Його брали на допити до Дрогобича, де його ображали та насміхалися з релігії. Владика тоді піднісся та відмовився від всяких допитів так довго, аж це припиниться. Більшовики в тому часі підготовлялися вже до знищення Церкви. 20 священиків було арештовано та заслано. Ці плани припинила німецько-більшовицька війна. Німецька окупація також не сприяла нормальному релігійному життю єпархії. Владика скоро переконався, що офіцери гестапо не різняться нічим від НКВД. 27 священиків було замкнено у в’язницях та таборах, а двох німці розстріляли. Двічі німці допитували владику, чому його лікує лікар єврей та чому в околицях єпископських палат та капітули та в їх приміщеннях хороняться євреї. Німці пробували переконати владику, щоб написав листа про необхідність співпраці українців з німцями. Владика відмовився, а за це йому заборонили проводити канонічні візитації.

У 1944 році ситуація знову змінилася. У результаті воєнних договорів велика кількість українського населення потрапила у нові польські кордони. Церква боронила своїх вірних перед переселеннями. У грудні 1944 року владика здійснив візит до представників радянської влади в Перемишлі, під час якого домагався у них надати йому можливість контакту з вірними своєї єпархії на більшовицькому боці. Він хотів посилати туди своїх священників, щоб допомогти людям. Владика пригадав владі, що священники є зобов’язаними залишатися на місцях служіння, так як це присягали перед свяченнями, і з цього може звільнити їх лише Апостольський престол. Владика був свідомий того, що ця постава може дорого йому коштувати.

Як ми бачимо, керувати єпархією довелося у винятково важкий час: пережив розпад Австро-Угорської імперії, братовбивчу українсько-польську війну, надію на створення незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки й її фіаско, польсько-більшовицьку війну, організацію Польської держави, й її програну війну 1939 року. Пережив Другу світову війну.

10 вересня 1945 року єпископ передав через двох посланців в американське та британське посольства інформацію про польсько-українські конфлікти та просив про допомогу. Польська поліція переслідувала єпископа, 21 вересня 1945 року його арештовують. До 17 січня 1946 року разом з іншими 17 українцями владика перебував у в’язниці в Ряшеві. 16 січня 1946 року владику і кількох священників польське УБ передало для НКВД в Ряшеві. Впродовж ув’язнення їх тримали у підвалах будинку. Звідти їх перевезено до Мостиська. Офіцери НКВД старалися приписати владиці різні злочини та примусити його визнати зверхність Московського Патріарха. У тому часі якраз відбувалася підготовка до виборів. Комуністи побоялися поганих наслідків арешту владики, і тому після шестиденного перебування в Мостиському арешті, владику звільнили. Стан здоров’я владики сильно погіршав. Проте, 24 січня владика повернувся до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат Коциловський, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав написану там власною рукою заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».

Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо як тільки владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але владика гідно відповів: «Рим мене призначив тут єпископом, і тільки Рим може мене звідси усунути».

26 червня 1946 року, після повторного арешту поляками і передання владики Йосафата силоміць НКВС, його запроторили до Київської в’язниці. Разом із Йосафатом Коциловським був ув’язнений священомученик Григорій Лакота, якого чекісти засудили до десяти років ув’язнення у таборах Воркути. У червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора для українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство. Проте жоден єпископ не дав згоди на апостаcію. У березні 1946 року сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо. Митрополита Йосифа і його помічника Никиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького — на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина — на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.

Єпископа Коциловського перевозили з одної тюрми до іншої, його звинувачували в антирадянській діяльності. У тих важких умовах владика підхопив запалення легенів і тоді його важкохворого кинули в концентраційний табір у село Чапаївка, біля Києва. Перед святом Святого священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи свою загибель.

Смерть владики

17 листопада 1947 року у радянській таборовій лікарні «Чапаєв» під Києвом помер єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ 71-річний Йосафат Коциловський. Страждав від запалення легенів, викликаного жахливими умовами. Завдяки жертовності протоігумені православного монастиря, який знаходився поблизу табору, його останки не потрапили до спільної могили, а спочили в окремій. Згодом священники з Рудок та Стрия, Львівської області, таємно перепоховали останки владики на Личаківському цвинтарі у Львові до польської могили.

29 травня 1986 року прах єпископа перепоховали в родинний гробівець Кавацівих у селі Яблунівці, біля Стрия. Зараз мощі владики перебувають у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию, а фрагмент мощей — у храмі Святого Василія, що на Львівській площі у Києві.

Про смерть владики Йосафата в Римі дізналися лише 1953 року.

24 квітня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної Літургії, яку служив Патріарх УГКЦ Любомир Гузар, прах єпископа Коциловського був перезахоронений востаннє.

12 квітня 2001 року у присутності папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ.

Єпископа Йосафата Коциловського посмертно реабілітували лише у жовтні 2015 року.

З офіційного сайту Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
https://synod.ugcc.ua/data/vladyka-yosafat-kotsylovskyy-11192/

Блаженна ЙОСАФАТА ГОРДАШЕВСЬКА

“Виховувати серце народу і служити там, де є найбільша потреба” — блаженна Йосафата Гордaшевська.

20 листопада 1869 року у Львові, в не заможній українській родині народилася дівчинка, яку при хрещенні назвали Михайлиною. Крім Михайлини батьки виховали ще восьмеро дітей. Вже в молодому віці Михайлина була побожною і сповненою чеснот дівчиною. Свій вільний час вона проводила у молитві, або ж навчаючи катехизму дівчат, з якими працювала, чи займаючись іншою харитативною працею.

Коли Михайлині сповнилося 18 років, вона взяла участь у реколекціях, які провадив о. Єремія Ломницький ЧСВВ, який став її духовним провідником. Михайлина відчувала велике прагнення до чернечого життя і водночас усвідомлювала необхідність духовного і морального піднесення свого народу, який у ті часи був релігійно й матеріально занедбаний.

У 1892 році сестра разом із о. Єремією Ломницьким і о. Кирилом Селецьким заснувала в с. Жужіль першу жіночу чернечу спільноту, яка була покликана до апостольської праці серед людей — Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Михайлина, яка прийняла монаше ім’я с. Йосафата, хотіла, щоб її Згромадження стало світлом для темних дітей України. Сестра посилала Служебниць туди, де була найбільша потреба, щоб виховати серце народу, збудувати цілісну людину.

Для Сестер Служебниць нива апостольського служіння була широкою і ще не ораною: черниці опікувалися недужими, засновували захоронки (дитячі садки), навчали молодь і старших засад християнського життя, дбали про охайність сільських храмів, шили церковні ризи, а також брали участь у житті парафій.

Часто траплялись пошесті, люди в панічному страсі перед хворобою боялися наблизитись навіть до найрідніших. Тоді сестри без страху та з любов’ю доглядали хворих, надаючи медичну допомогу і духовну розраду.

Пошесті, війна, висока смертність залишали сиротами сотні дітей, які жебракували по селах. Сестри організували для них сиротинці, де діти жили, отримували початкову освіту, знання ремесел. Також під вмілим проводом с. Йосафати Сестри Служебниці 15 травня 1893 року у селі Жужіль відкрили першу захоронку, а згодом і в інших місцевостях. Оскільки часто селяни, віддаючись важкій праці, не мали часу на відповідне виховання та догляд за своїми дітьми. Сестри Служебниці були покликанні виховувати малечу в християнському та національному дусі. Сестра Йосафата навчала сестер провадити захоронки, вивчала разом з ними різноманітні ігри, поезії та пісні. Вона навіть придбала музичні інструменти, щоби більше зацікавити дітей та привити їм любов до музики й пісні.

Особливою увагою с. Йосафата огортала бідних, хворих та сиріт. Вона мала серце доброго самарянина, яке було надзвичайно чутливе до болю, біди і страждання, якими був переповнений світ навколо неї. Маючи освіту медичної сестри практично допомагала хворим. Під час розмов із ними с. Йосафата випромінювала любов до Господа і милосердя до ближнього, лікувала не лише тіло, але й душу, піклуючись про її вічне спасіння. Усе це робила, керуючись духом віри, і вбачаючи у хворих терплячого Ісуса, а тому стала зразком медсестри – приятельки хворих і убогих.

Ведена Св. Духом, с. Йосафата чітко усвідомлювала, що наслідувати Ісуса Христа можна тільки тоді, коли виявляєш безкорисливу любов до ближніх – послуговуєш і приходиш на допомогу, не очікуючи нічого взамін. Вона вміла відчути в ближньому Ісуса Христа — це великий подвиг і таємниця її духовної візії. Ці та багато інших проявів милосердя відповідали життєвому кредо Йосафати Гордашевської: «Виховувати серце народу і служити народові там, де є найбільша потреба».

На початках зріст Згромадження був надзвичайним: за десять років уже було 123 сестри в 23 монастирях. Однак апостолят Сестер Служебниць не обмежилося лише територією Галичини. Глибоко відчуваючи проблеми та духовні потреби емігрантів, с. Йосафата благословляє своїх сестер на служіння до Канади, Югославії та Бразилії. Цей відважний крок вона робить з великим довір’ям до Бога, коли молодому Згромадженню було лише 10 років. Наслідком такого відважного рішення є те, що сьогодні Cестри Cлужебниці працюють в різних країнах світу.

Святість Сестри Йосафати полягала в тому, що вона виконувала свою щоденну працю з любов’ю і посвятою, та перебувала в постійній злуці з Христом. Життя с. Йосафати не було сповнене особливими подіями, але вона вирізнялася надзвичайним ставленням до Бога, завжди залишаючи Йому широке місце у своєму серці й у конкретному, ревному служінні потребам свого народу.

I як сказав папа Іван Павло ІІ під час Божественної Літургії з нагоди беатифікації с. Йосафати у Львові у червні 2001 року: “Вона своєю щоденною і вірною самовідданістю йшла за Христом, посвячуючись дітям, хворим, убогим, неписьменним та знедоленим, у часто важких і непозбавлених страждань ситуаціях, у надзвичайний спосіб зуміла втілити Євангеліє у своє щоденне життя”.

Три тижні перед улюбленим святом Йосафати — Благовіщенням Пречистої Діви Марії – 1919 року монахиня передбачила свою смерть. Провіщення збулося і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «Забери мене з цього світа в тих літах, в яких буду найбільше підготована».

Блаженна Йосафата сповіщає сучасній людині радикальну потребу й красу євангельського життя і хоче розбудити співчуття до потребуючих та турботу про них. Вона навчає нас гармонійно, зрівноважено втілити свою віру в життя, яка є злукою з Христом у любові до ближнього.

Сестра Йосафата була дуже чутливою до обставин свого часу й навчала сестер передавати вічні правди Євангелії в цьому історично-соціальному контексті. Така готовність відповісти на повсякчасний заклик Церкви відповідно до потреб часу робить с. Йосафату людиною всіх часів.

З офіційного сайту Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії
https://ssmi-ua.org/josafata.html

#святий_Григорій_Декаполіт #Григорій_Декаполіт #Григорій #Декаполіт #святий_Прокль #Прокль #Декаполіт #блаженний_Йосафат_Коциловський #Йосафат_Коциловський #Йосафат #Коциловський #блаженна_Йосафата_Гордaшевська #Йосафата_Гордaшевська #Йосафата #Гордaшевська #календар #УГКЦ #Церква #календар #УГКЦ #Церква

Джерела:
“ЖИТТЯ СВЯТИХ”, Том ІV-ий, авторства Впр. о. А. Г. Труха, ЧСВВ
Сайт Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
Сайт Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії