Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена в 33-тю Неділю по Зіслання Святого Духа, 21 січня 2024 року, під час Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Христос рождається! Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання, це одна історія, яка складається з двох частин: зустрічі Христа з багатим чоловіком, і повчання для апостолів, в якому проблема бідності та багатства отримує богословську оцінку.

Якийсь чоловік приступив до Ісуса, і спокушуючи, запитав його з показною шанобливістю: «що маю робити, щоб успадкувати вічне життя». Христос відповідає коротко: Десять Заповідей є невідклично зобов’язуючі, на що чоловік каже: «все це я зберіг змалку».

Ісус не вважає таку відповідь самохвальством, але виявом внутрішньої потреби віднайти досконаліший спосіб життя. Тому запрошує чоловіка вийти на дорогу до вічного життя наслідуючи його. Лише з ним можна напевно досягти вічної мети. Але для цього чоловікові потрібно позбутися одного недоліку: стати свобідним, звільнившись від залежності на багатстві, яке посідає. Ісус пропонує йому піти і продати все, що у нього є, та роздати бідним. Однак прив’язаність до минущого спонукує чоловіка відмовитися від пропозиції Ісуса. І це не через страх перед бідністю, але через недостаток мотиву та відваги слідування за Ісусом.

Коли життя є мотивоване логікою «мати», «володіти», зрештою «успадкувати», щоб привласнити, воно ототожнює себе з цінностями цього світу настільки, що їх втрату прирівнює до смерті, а добровільне зречення виглядає як самогубство. Однак вічне життя немає нічого спільного з такою логікою, бо «тіло і кров царства небесного успадкувати не можуть, ані тлінні – успадкувати нетління». Єдиним мотивом осягнути вічне життя є Божа любов, яку людина пізнає, та на неї відповідає абсолютно свобідною та безумовною взаємністю. Суттю вічного життя є «спізнати єдиного, істинного Бога» та в ньому перебувати, і людина не може ставити інші умови, або визначати критерії його успадкування.

Чоловік відійшов засмучений, але Господь його не засудив. Він лише застерігає учнів про труднощі багатих, які, однак, не є нездоланними, тому що «неможливе в людей – можливе у Бога».

Ісус не зосереджується на визначенні критеріїв бідності, але розглядає вартості життя в контексті конкретної ситуації людини. Бесіда з учнями ґрунтується на їх переконанні, що багатство є незаперечним знаком Божої ласки: хто багатий, той напевно є улюбленцем Божим, а хто бідний, той поганий. Тому учні не зрозуміли слів Ісуса. Адже коли виникають труднощі зі спасінням багатих, то у кого є шанс? Замість довгих суперечок Ісус посилається на Божу силу. Оскільки спасіння, в кінцевому рахунку, є даром від Бога. Само по собі воно не є ані результатом життя багатих, ані нагородою для бідних, лише здобутком тих, котрі можуть, і хочуть, цей дар прийняти. Хіба що бідніші мають шанс стати більш здібними отримувачами.

Що до нас, то Господь не закликає всіх до абсолютної бідності, а також не встановлює розмір допустимих благ. Однак він ставить кілька незручних питань, на які кожен має дати відповідь: На що ми покладаємося у житті? Від чого ми не хочемо відмовлятися, і чому? Чого власне ми очікуємо від Бога? Чи не перешкоджає нам жити по-християнськи спокуса рівнятися на людей цього світу?

Можливо скажемо, що ми не багаті, тому переадресуємо Христові вимоги на інших, які мають більше, ніж ми. Але Євангеліє завжди призначене насамперед для тих, хто його слухає, а не для когось іншого.

Ісус прийшов, щоб всі ми стали дітьми Божими, а не бідними людьми. Але правдою є, що з багатством часто просто неможливо його наслідувати. Досвід показує, що коли християнство годиться на компроміси заради власного комфорту і прикрашає своє життя показним благочестям, то може справити лише враження, але насправді залишиться безплідним. Якщо в ньому немає наслідування Ісуса, воно стає карикатурою на християнство.

Звичайно, не один має право заявити: у мене є сім’я, я не можу все продати, я не можу зробити з себе жебрака, бо несу за неї відповідальність перед Богом. Такі радикальні вимоги мало сумісні з обов’язками, покладеними на мене Богом.

Існують приклади життя великих людей, які взяли на себе відповідальність за інших, але не підстраховувалися. Вони приймали виклики сьогодення, і сміливо вступали у завтрашній день, бо вірили, що роблять Боже діло і Господь забезпечить їх усім. Дбали, щоб те, що має служити їм, їх не уярмило, щоб повністю належали Богові.

Безумовно, ми живемо своїм власним життям, а не життям інших. А тому перш за все маємо чесно та критично оцінити, наскільки наше життя у Христових очах варте вічності. Дисонанс чи компроміси з покликанням, яке нам звірив Ісус, з його цілями, які ми не раз категорично підміняємо власними візіями, стають перешкодами в нашому шляху до вічності. Тому, якщо ми сприймаємо виклики Євангелія зі страхом, або вважаємо їх незносними чи несправедливими, то це не через Христову радикальність, а через егоїстичне прагнення самодостатності та протест проти віри у Божу доброту!

Все дочасне, що прив’язаністю до себе ізолює нас від Бога, є для нас тим більш небезпечним, чим більш цінним, витонченим та благородним нам подається. Таким є висновок Ісусової розмови зі своїми учнями. Людське серце – це прірва, таємниця, ми ніколи не знаємо наперед, за що саме воно буде чіплятися, а за що ні. Тому поміркованість та невибагливість ніколи не позбавляють життя радості і повноти, бо бережуть у ньому перше місце для Бога, а нашу свободу зміцнюють у сповненні його волі, щоб бути гідними вічного життя. Потрібно лише повірити, що «неможливе в людей є можливим в Бога».  Амінь.

Христос Рождається! Славімо Його!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський

Джерело