Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена в 5-ту Неділю Великого Посту, 21 квітня 2024 року, під час Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Всечесні отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні є багато людей, які не тільки бояться страждань, бо кожна розсудлива людина їх трохи боїться, але й хочуть уникнути їх за будь-яку ціну. А є й такі, хто переконаний, що страждання – це щось настільки важливе і гідне, що треба шукати його, якщо з ними самими не відбувається чогось болючого. Навіть існують думки, які вважають страждання як щось, без чого навіть Бог не любив би нас.

Коли Ісус сказав своїм учням, що він страждатиме, помре і воскресне на третій день, то вони не могли цього зрозуміти. Кожне пророцтво про страждання Ісуса стикалося з неприйняттям учнів: протест Петра, суперечка про те, хто найбільший, прохання про найперші місця в Царстві, перечили Христовим словам. Їх уявлення про Месію було інакше. Вони розглядали спасіння як національно-політичну подію, яка прийде від Бога, але все ж матиме всі земні риси. Коли він сказав їм, що воскресне з мертвих на третій день, вони теж не могли цього зрозуміти, бо ніколи про таке не чули. Навпаки, не мали жодного сумніву, що життя на землі закінчується смертю. За її порогом все було туманне, і воскресіння сприймалося як відродження Богом його народу.

Але після такого пророцтва Ісуса в чому спочивала суть його життя? Просто щоб страждати? Звичайно, ні. В Євангелії сказано: «Так Бог полюбив світ, що дав Сина свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, але мав життя вічне». Перш за все, Ісус прийшов, щоб нам звістити, а потім особисто засвідчити, про безмежну, невідкличну і вірну любов Бога до людей. На цьому свідченні Ісус наполягав незважаючи на всю протидію, з якою стикався. Він залишився вірним виконанню своєї місії навіть тоді, коли його вирішили вбити.

У нашому сприйнятті досить важко поєднати страждання Ісуса і його прославу праворуч Отця: побачити друге в першому, погодити хрест і славу. Але обоє є реальністю. Так само важко в цілому збагнути абсолютну прославу Ісуса і його «смиренність», тобто цілковиту прихильність до грішника, солідарність з ним у його стані, але не в його гріху.

Сходження грішника в глибини гріха іншої людини не дуже допомагає. Допоможе тільки сходження праведника в глибини долі грішника, в світ гріха, з яким однак справедливий немає нічого спільного. Це те, що зробив Ісус, і не припиняє цього робити! Він є добрим пастирем, який шукає загублених овець; лікар, який займається пошуком хворих. Він возсідає праворуч від Бога Отця і заступається за нас. Це означає, що він раз і задля всіх вступив у страждання людей, своєю жертвою об’єднав їх у собі, щоб на хресті визволити нас з темниці болю і смерті та у воскресінні повернути до дому Отця. Той, хто відчув це на собі, є дуже щасливим, можливо, щасливішим, ніж той, хто не відчув ні сили гріха, ні сили відкупительної любові Христа.

Тому несправедливо стверджувати, що Бог, у якого ми віримо, любить страждання і біль, які він із задоволенням завдає людям. З іншого боку, теж є цілковитою неправдою, що Ісус уже визволив нас від усякого болю і смерті, і що він нас тут, на землі, уже «пересадив» у рай.

Ісус прийшов не для того, щоб страждати і вести нас шляхом страждань, але щоб показати, що метою людини є Бог. Він прийшов, щоб вести нас дорогою до Бога і, всупереч кожному спротиву, вкінці привести нас до вічного життя. Та оскільки ми грішні, цей шлях також є шляхом болю. Ісус, тому що прийняв людську природу та жив і діяв серед грішників, теж прийняв вирок людського болю і страждань, і то у найвищому ступені – він помер невинним на хресті. За нас, з любові до нас і з любові до Бога, свого Отця.

Він показав нам, що ми не повинні боятися страждань і смерті, якщо приймаємо його шлях, тому що він зробив гірку хресну дорогу царською дорогою, яка веде до вічної слави та життя у Бозі. Всупереч тому, що навіть все обертається по-людськи згубно і катастрофічно, Божа справа не змарнується, наше відкуплення є довершене а спасіння стане короною нашої вірності Богу.

Коли Ісус каже, що місця в Царстві призначені для тих, для кого вони приготовлені, це також є запевненням в Божій турботі. Бог настільки добрий, що готує нам добрі місця у своєму царстві! Однак це цілком суверенний акт Бога, і немає сенсу у нього «шукати преференцій». Жодне страждання, яке терпить людина, і жодне зло, яке може спіткати нас на життєвому шляху, не є сильнішим за Божу любов, яка настільки сильна, що перемагає навіть смерть, і в цьому спочиває слава воскресіння.

Шлях невинних страждань Ісуса є глибоко людським, але нам його важко прийняти. Ми завжди думаємо, що, можливо, це можна було б зробити інакше, без страждань, що Бог міг би вибрати інший шлях. Однак у Бога немає іншого шляху, як лише шлях любові, у просторі якої зростає Бого-людська взаємність. Мовою Старого Завіту «пити чашу» означає прийняти Божу волю, подобається вона нам, чи ні. Хреститися – значить занурюватися в повноту долі Ісуса, наслідувати його у послуху Отцю, і це те, що насправді призначене для Ісусових учнів.

Тому думка про смерть не повинна бути джерелом жаху, безнадії чи спонукою шукати фальшивого порятунку. Ми покликані йти за Христом: це включає в себе страждання і смерть, але це також означає воскресіння, якщо ми Христа не залишимо, але витримаємо у житті як ті, хто був у ньому усиновлений Богом. Амінь.

Джерело