Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського в Дев’яту неділю по Зісланні Святого Духа, 25 серпня 2024 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогодні Євангеліє оповідає, як Ісус іде по воді бурхливого озера. Нагодувавши натовп п’ятьма хлібами і двома рибами, Ісус змусив учнів сісти в човен і повернутися на протилежний берег. Сам же, відпустивши натовп, пішов на гору, щоб помолитися на самоті.

Під час нічної подорожі через озеро, човен з учнями неочікувано потрапляє у шторм. У той час, великі водойми вважалися осередком злих сил, які людина не могла контролювати. Особливо під час бурі, безодні були символом хаосу і нагадували темряву підземного світу.

О четвертій сторожі ночі, Ісус прийшов до них, ступаючи морем. Коли учні побачили, що хтось йде по воді, то налякалися, бо подумали що це привид, і почали кричати від страху. Та Ісус мовив до них: «Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся». Ісус не втихомирює спочатку море, щоб потім переконати учнів, що це він. Навпаки! Спочатку він усуває причину страху. І це не стільки страх перед бурхливим морем, скільки перед ним самим!

Тоді Петро озвався до нього й каже: «Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе!» «Підійди! – сказав Ісус». Петро вийшов з човна і зробив кілька кроків, але помітив сильний вітер і хвилі, почав тонути і закричав: «Господи, рятуй мене!». Ісус притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив: «Маловіре, чого засумнівався?»

Дуже важливо, щоб ми перенесли суть цієї історії в наше сьогодення. Ми є тими, хто має «ходити по повному небезпек морю сучасного життя». Ми живемо у світі, де зло є і буде присутнє, і ізолювати себе від його впливу ми неспроможні. Тому завжди матимемо справу зі злом. Але важливо, хто буде для нас найбільшою впевненістю та опорою. Євангеліє однозначно говорить: Спаситель – Ісус. Він той, над ким зло не має влади. І кожен, хто йому належить, перебуває у становищі великої безпеки.

Але при поверхневому погляді нам може здатися, що в такому разі з нами в світі не може статися нічого поганого, тоді як життєвий досвід суперечить цьому. Та й сам Ісус не обіцяв нам абсолютної недоторканості, але участь у його хресті. Єдине запевнення, яке він дає нам: «Не бійтеся, я переміг світ!». Кожен, хто справді вірить в Ісуса і належить йому, перебуває в безпеці, і зло не може перемогти його. Але як тільки починаємо більше думати про небезпеки, ніж про Ісуса, то можемо почати тонути, як Петро. Тут йдеться про наше життя, і зло не повинно позбавити сили нашу віру в перемогу, гарантією якої є сам Ісус.

В основу нашої душі записано, що ми походимо від Бога і лише в ньому ми можемо знайти свій останнє пристановище. Прагнення до Бога є нашим вродженим компасом. Він орієнтує нас на Христа, щоб ми навчилися його слухати, довіряти і наслідувати його. Зосереджувати свою увагу на Бога має бути нашим постійним зусиллям.

Описана подія є для нас стимулом звіряти Богові кожну мить нашого життя, особливо в часи випробувань і безпорадності, але теж і застереженням. Коли нас досвідчують сумніви чи страх, або у важкі хвилини життя нам здається, що тонемо, нам не потрібно соромитися кричати, як Петро: «Господи, спаси мене!». Людина, навіть віруюча, не раз шукає спасіння в інших засобах більше, ніж від Бога. Потопаючи, Петро наново відкрив причину своєї віри: звернувся до Ісуса, хоча щойно споневірив свою довіру до нього. Зло є роззброєне там, де присутній Ісус, і де є віра у нього. Тоді він перемагає нашу злобність і страх.

Стукаймо до серця Ісуса: «Господи, спаси мене!». Цю молитву Бог просто прагне від нас почути. А жест простягненої руки Ісуса, якою він тримає потопаючого Петра, є простягненою рукою Отця, яка ніколи не залишає нас. Христос є могутньою і вірною рукою Отця, який якою він нас постійно спасає. Бог перебуває не в громах чи ураганах, не в пожежах чи землетрусах, але у подуві легкого вітерця. Він буквально є ніжним бринінням тиші, яка не нав’язується, але просить бути вислуханою вухами нашої віри.

Мати віру посеред бурі означає мати серце, звернене до Бога, до його любові і доброти. Ісус добре знає, що в хвилини темряви та смутку наша віра є атакована сумнівами. У труднощах людині загрожує не стільки сила зовнішнього зла, скільки небезпека невіри в Ісуса і його всемогутність, та спокуса, що Бог нас покинув. Насправді ж, саме в ці моменти яскравіше сяє свідчення віри, надії та любові. Ісус воскрес із мертвих, він пройшов через смерть, щоб привести нас у безпеку. Перш ніж ми починаємо його шукати, він вже є поруч, щоб підняти нас з наших падінь та дати силу нашій вірі зростати. І коли кричимо в темряві: «Господи, Господи, де ти», та думаємо, що він далеко, він каже нам: «Я тут, я завжди є поруч з тобою». Господь не оберігає нас від труднощів, але радше заохочує вирушити в дорогу: він запрошує нас протистояти небезпекам, щоб і вони стали місцем спасіння та можливістю зустрітися з ним.

Як тільки Ісус ступив у човен, «вітер вщух». Не через наказ, а просто через присутність Ісуса в човні. Учні, натхненні новим доказом влади Ісуса, схиляються і визнають: «Ти дійсно Син Божий». Господь знає, що човну нашого життя загрожують протилежні вітри, і що море нашого життя, часто буває штормове. Тому цей епізод не є «звітом про ходіння Ісуса по воді», щоб ми просто повірили у неймовірне, але самооб’явленням Ісуса, яке має привести до спасительної віри в нього, щоб «віруючі мали життя в ім’я його». Тому він зустрічає нас у хвилини темряви, щоб ми прийняли його у своє життя, як учні у човен тієї ночі на озері. Тільки тоді, коли ми увіримо, що Ісус є не тільки Сином Божим, але що він є нашим Спасителем, тим, кого Бог послав для нашого порятунку, віра проникає в глибини нашого буття та переображає наше життя. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський

Джерело