Чи вам відомо, що насправді означає слово “діаспора”?

Діаспора – це не просто частинка однієї нації, яка живе за межами своєї батьківщини.

Діаспора – це спільнота, яка зберігає і підтримує найважливіші риси національної самобутності свого народу. Сприяє розвитку своєї культури та свідомості.

Тому українцем нас визначає не тільки мова, а й активна участь у культурному, політичному, громадському й духовному житті нашої громади. А ще – виховання наших дітей й онуків УКРАЇНЦЯМИ.

Нелегким є процес інтегрування українців у чужий й незрозумілий їм світ. Та минають місяці й роки, і природна завзятість, живий розум й працьовитість допомагають нам адаптуватись. Швидко влитись у бурхливе життя діаспори й ревно берегти свою мову, звичаї та українську самобутність.

На великій, яскраво оформленій сцені, гримів на цілу околицю знаменитий український “гопак”. Це був своєрідний діалог, в якому хлопці демонстрували характер, силу і мужність воїнів-козаків, а дівчата – граційні швидкі рухи та красу жінки-берегині. Майстерно витинали в динаміці кольорові узори шовкові шаровари, вишиті сорочки й загострені чоботи хлопців, які швидко змінювалися-зливалися з дівочими віночками-стрічками-плахтами. І усе це так хвацько й гармонійно переміщалося сценою, як велике море – то спокійне і ласкаве, то грізне й штормове.

Очей не відірвати!

Тут “давали лихо закаблукам” вбрані у народні строї танцюристи популярного в Північній Америці танцювального ансамблю “Громовиця” (засновник і керівник Роксана Пилипчак), який вже десятиліттями є окрасою і родзинкою щорічного фестивалю Ukrainian Village Fest парафії святих Володимира і Ольги з Чикаго. Подивитись на цей вихор талантів, об’єднаних в українському танці, з’їжджаються не тільки “наші” з усього Іллінойсу й сусідніх штатів, але й американці, які просто не в силі пропустити цього магічного видовища.

Раз побачив – закохався навіки!

Танцювальне мистецтво “Громовиці” завжди несподіване і яскраве. Тут звичні й загально-відомі жести набувають нового емоційного, глибокого змісту. Канонічні побудови квітнуть свіжими візерунками, традиційні – забарвлюються оригінальними відтінками, неповторним колоритом. Танці “Громовиці” – це величезний світ найрізноманітніших образів, сюжетів, тем, настроїв, співзвучних українському характеру й духовним багатствам нації.

Але, зачарована близькими серцю музикою й танцями, я все-таки трохи ступила вбік від того, про що хотіла розповісти вам. А планувала я описати зародження, дух і настрої українських фестивалів діаспори Чикаго.

Наші фестивалі – це ідеальні платформами для популяризації української народної творчості, традицій, танцювального та вокального мистецтва, які діаспора бережно передає з рук у руки, з покоління до покоління.

У той час, коли американські забави наввипередки змагаються, щоб заманити якнайбільшу кількість жителів Міста Вітрів різноманітним фаст-фудом, пивом та роком-блюзом-джазом чи стилем кантрі місцевих музичних груп, українські фестивалі приваблюють іноземців барвистою палітрою української культури. Від запальних танцювальних, музичних та вокальних виступів різноманітних колективів діаспори до неймовірної краси виробів народного мистецтва (вишиванки, коралі, віночки, витинанки, мотанки, картини, квіти, браслети, вироби з дерева, каменю, вовни, металу та інших матеріалів), книжок, прапорців та пресмачних автентичних страв. Тому тут завжди людно, гамірно, жваво та цікаво.

Організаторами таких фестивалів виступають українські парафії діаспори. Саме навколо парафій починалося суспільне й культурне життя діаспори на зорі становлення громади.

Трохи ненав’язливої історії

Перші українці в Чикаго

1893 року до Чикаго прибув молодий український діяч Володимир Сіменович, який розпочав тут свою лікарську практику і протягом сорока років очолював українську громаду міста. Першу українську громаду зорганізовано при парафії святого отця Миколая у 1905 році, її метою було – “піднестися через школу, читальню, політичні клуби чи в інший спосіб”. У 1906 році отець Микола Струтинський, доктор Володимир Сіменович та його колега адвокат Стефан Янович засновують Братство святого отця Миколая, яке стало першим у Чикаго відділом Українського Народного Союзу (УНСоюзу, що первинно виник у Шамокін, Пенсильванія, у 1894 році).

Це об’єднання швидко росте. У 1918 році у Чикаго було вже 9 відділів УНСоюзу. У 1912-му – при УНСоюзі заснована Рада освіти – “Просвіта”, яку очолив В. Сіменович, секретарем була Емілія Струтинська, дружина отця М. Струтинського. Саме пані Емілія у 1917 році провела краєвий з’їзд жінок, що привело до заснування “З’єднання українських жінок в Америці”.

Парафія святого отця Миколая тривалий час виконувала роль одного з основних центрів українського культурного життя у місті. Саме тут у 1918 році почав виходити квартальник “Рання зоря”.

1915 року Юрій Маслій, Йосиф Коцовський і Лука Різа засновують з громадою Українську народну церкву з парафією св. Трійці, яку дослідник Мирон Куропась вважає “першою чисто українською православною церквою в Америці”.

1917 року доктор Володимир Сіменович і його колега-лікар Стефан Гриневецький засновують перший у Чикаго український журнал “Україна”, який мав на меті об’єднати українську громаду міста.

Події в Україні 1918 року, проголошення незалежної держави, активізувало культурне і політичне життя громади Чикаго. 30 травня 1918-го відбулося велике українське віче. У марші містом і вічі брали участь близько 10 тисяч українців.

Політичний портрет української громади Чикаго того часу, по суті, повторює у мініатюрі політичну палітру тогочасної України – тут діяли державники, гетьманці, пізніше – націоналісти та інші, які утворили партії, спортові товариства, просвітницькі, жіночі, культурні й інші громадські структури.

У 1935 році українська громада штату Іллінойс мала понад 110 різних організацій і товариств на майже 41 тисячу мешканців штату українського походження.

Суттєву роль у тому, що українці Чикаго мали можливість зберігати свою етнічну специфіку, становили різноманітні форми шкільного навчання. Передовсім – парафіяльні школи при українських церквах: щоденна при парафії святого отця Миколая в Чикаго та суботні “школи українознавства”.

Українське культурне життя пожвавилось із організацією хорів, здебільшого – церковних. Хорове мистецтво разом із драматичними гуртками мало в перші десятиліття життя українських емігрантів найбільшу популярність. У 30-40 роках у Чикаго вже активно діють десятки гуртів, які об’єднують тисячі любителів української музики та співу. Українські самодіяльні артисти доносять українську пісню, танок, музику не лише до найширших мас української громади, а й до американців та представників інших національностей.

Така бурхлива діяльність не дозволила українцям розчинити та звести нанівець пречудове мистецтво української культури за межами батьківщини. Вона досягла того, що сьогодні скарби нашої культури є складовою частиною етнічного розмаїття США. А концерти широко-відомих мистецьких колективів та грандіозні українські фестивалі діаспори сприяють збереженню етнічної самобутності як українських американців, так і нових іммігрантів з України.

Фестивалі діаспори

На наших іскристих фестивалях новоприбулі українці мають змогу зустрітися зі знайомими, яких довго не бачили, порозмовляти про Україну, дізнатись більше про Америку, отримати інформацію про різноманітні бізнеси й кредитівку “Самопоміч”, насолодитися рідною піснею і танцем, посмакувати автентичними смаколиками. Американці українського походження приходять сюди, щоб душею доторкнутися до свого коріння й з головою зануритися у чарівний світ своїх предків.

Ми масово відвідуємо ці свята ще й для того, щоб підтримати організаторів такого дійства, зібрати кошти на утримання українського громадського та духовного життя у США.

Особливою ознакою наших фестивалів є надана можливість молодим талантам-початківцям, мистецьким дитячим школам виступати поруч з відомими артистами та запрошеними “зірками” з України. Таким чином, свято допомагає нашій громаді розвиватися, засвідчуючи: українцям завжди варто дотримуватися своїх традицій, бо вони об’єднують людей.

За останні десятиріччя українські парафії в штаті Іллінойс стали організаторами таких щорічних фестивалів:

– Ukrainian Village Fest (засновник – УГКЦ святих Володимира і Ольги в Чикаго, парох Олег Кривокульський);

– Uketoberfest (засновник – УГКЦ святого Йосифа Обручника в передмісті Norridge, парох Микола Бурядник);

– “Червона Рута” (засновник – УГКЦ Непорочного Зачаття в передмісті Palatine, парох Микола Кузьма);

– Taste of Ukraine (засновник – Українська Православна Церква святого князя Володимира в Чикаго, парох Іван Лимар);

– “З Любов’ю до України” (засновник – жіночий монастир у Ричмонді, штат Іллінойс, США).

У програмах заходів – українська музика та пісні, народні танці, ярмарок сувенірів та вишиванок, бізнесові намети та улюблені смаколики: борщ, вареники, голубці, налисники, справжній козацький куліш, деруни, чебуреки, капуста з ковбасками, тістечка та ін. Проводяться конкурси, розіграші лотерей, забави для дітей та змагання спортовців.

Тут українсько-американські ветерани підіймають український стяг, злітає в небо український славень, відбуваються основні урочистості, вручають датки від кредитівки “Самопоміч” та громадських організацій, лунають привітання сенаторів та конгресменів.

Тому організатори вважають, що такі заходи варто проводити щороку, гідно презентуючи українців іншим етнічним спільнотам у США та американцям. Крім того, на цих святкуваннях завжди дуже багато молоді, яка має змогу спілкуватися українською зі своїми однолітками, американців, які побували в Україні добровольцями Корпусу миру з освітніми, мистецькими та гуманітарними проєктами або які зацікавленні історією та культурою нашого народу, вивчають або удосконалюють українську мову.

Фестивалі діаспори також є надзвичайно важливими у час повномасштабної війни – на кожному заході проводять потужні збірки на допомогу ЗСУ та підтримку волонтерських організацій в Україні. На фоні величних святкувань та виступів сумною нотою виглядали намети двох благодійних організацій – “Revived Soldiers Ukraine” та “Protez Fundation”, які привозять до США поранених українських воїнів на реабілітацію й протезування. Практично на усіх фестивалях та заходах можна поспілкуватись з нашими героями, підійти та обійняти їх, поговорити з ними, розпитати про потреби й зробити свій внесок у благодійну справу. Вони – наша гордість і наш біль.

Цього разу це були хлопці, які прибули для протезування на запрошення вищевказаних організацій (фондів Protezfoundation.org/ та https://www.rsukraine.org/). Декотрі зовсім юні (наймолодшому 19), гарні, мужні й стримані. Дивлячись на них – без рук, без ніг, з важкими пораненнями… заганяєш якнайдалі емоції, які знову вилазять сльозами й болем, зціплюєш зуби і охолоджуєш почуття, щоб не розкиснути. Але ж ми усі допомагаємо, хто чим може… Для того й організовуємо івенти й фандрайзінги, підтримуємо знайомих, однокласників і сусідів, заспокоює (заколисує?) мене мій розум…

То чому ж знову плаче душа?

Один біонічний протез коштує близько 63 тисячі доларів, лікування, операції та відновлення теж обійдуться не дешево. Тому знімаю капелюха перед організаторами, волонтерами й працівниками фундацій, хто привозить хлопців до США, домовляється з лікарнями, відкриває й утримує реабілітаційні центри, возить по різних штатах на зустрічі, фестивалі, мітинги й заходи, а коли треба, то й годує з ложечки красивого високого хлопця без обох рук…

Проведення таких масштабних фестивалів було б неможливим без організаторів-комітетів, спонсорів, бізнесів та, звичайно, величезної армії волонтерів, що жертвують свій час і працю задовго до події.

ЩИРА ВДЯЧНІСТЬ УСІМ ОРГАНІЗАТОРАМ, СПОНСОРАМ, ВОЛОНТЕРАМ, ПОМІЧНИКАМ І УЧАСНИКАМ! Разом – ми сила!

***

 

У суботу, 17 серпня, я сиділа перед строкатою сценою українського фестивалю Uketoberfest й зачудовано насолоджувалась неймовірним українським танцем гурту “Вишиванка”. Воно й не дивно… Рухи танцюристів були швидкими, професійними й віртуозними. Стрибки, присідання, обертання, карколомні шпагати в стрибку й незмінний “павучок”. Спритність, сила і мужність. Вони милували погляд тілесною пластикою, виразністю хореографічного малюнка, синхронністю танцювальних рухів, щедрим гумором, примхливістю побудов. І, водночас, тішили душу екстатичністю, віртуозною чіткістю, майстерністю і артистичним блиском.

А костюми, костюми! Їх вражаюча різноманітність, дизайнерські сміливі рішення, оздоблення вишивкою, мережкою, стрічками й кутасами, створювали на сцені мозаїку подібну тіффанівській “фаврилі”.

Танцювальні композиції школи танцю “Вишиванка” будуються на фольклорній та народно‐сценічній хореографії, народних традиціях, звичаях та обрядах різних регіонів України. Тому все тут було так мило серцю й так до болю щемливо. Засновники школи – Павло і Оксана Федьків – переконані, що український танець у діаспорі слугує ефективним інструментом самоусвідомлення й самоідентифікації, а танцювальні школи стають осередками збереження національної ідеї.

Такі високомайстерні виступи змушують нас усвідомити: українські фестивалі діаспори є вагомою складовою українського культурного простору за кордоном. Їх мета – духовне об’єднання, згуртування українців заради утримання та примноження рідних традицій. В умовах американського багатокультур’я це сприяє збереженню цілісності української культури, зміцненню позицій українських організацій, а Української держави – у світовому співтоваристві.

Відвідуючи українські фестивалі Чикаго, спостерігаючи за їх розвоєм, я пишаюся тим, як наша діаспора плекає і береже почуття ідентичності серед українців та потужно допомагає Україні.

Слава нації!

  

Джерело