Уперше команда спортсменів із незалежної України виступила на Олімпіаді 1996 року в Атланті. Однак Міжнародний олімпійський комітет ще у 1957 році визнав, що Україна може змагатися самостійно, а не в складі збірної Радянського Союзу. Майже 40 років знадобилося, щоб український стяг незалежно майорів на Іграх.

Вперше українські спортсмени представляли нашу країну з національними атрибутами (прапор, гімн, герб) на Зимових Олімпійських іграх 1994 року в Ліллехаммері (Норвегія). У літніх Олімпійських іграх українці брали участь у 1996 році в Атланті (США). До цього часу виступи українських спортсменів були лише у складах окупантів – російська та Австро-Угорська імперії, срср, Польща, Румунія тощо.

Однак, мало відомим залишається факт, що ще у 1957 році Міжнародний олімпійський комітет визнав право України виступати в Олімпійських іграх окремо від срср!

Про цю інформацію в Україні знають одиниці. У часи радянської окупації про таке українцям взагалі не можна було знати. Бо комуністичний терор забороняв будь-яку самоідентифікацію українців, особливо на міжнародній арені. А за роки відновлення незалежності олімпійська історіографія України не позбулась радянської пропаганди. Досі на сайті Національного олімпійського комітету України про це визнання від Міжнародного олімпійського комітету немає жодної згадки! Ба більше – чиновники НОК України вважають, що олімпійський рух в Україні розпочався лише з 1952 року! “Коли спортсмени України у складі збірної команди Радянського Союзу вперше взяли участь в Іграх XV Олімпіади у Хельсінкі” – це цитата з офіційного сайту НОК України. Уявляєте таке???

За кордоном, в діаспорі, про це знали (але трохи призабули), бо саме діяльність українців вільного світу сприяла тому, що Міжнародний олімпійський комітет прийняв офіційно таке важливе для олімпійців України рішення. Але десятиліттями шалена пропаганда срср, зокрема й в олімпійському русі, перешкоджала реалізувати мрію мільйонів українців в Україні (тоді Урср) та цілого світу. Варто зазначити, що й країни цивілізованого світу мляво ставились до вимог українців, щоб не провокувати комуністів. Це нагадує сьогоднішнє “умиротворення” західними політичними лідерами російських терористів.

Незважаючи на певну олімпійську “кригу” та аполітичність Міжнародного олімпійського комітету, українці в діаспорі докладали потужних зусиль, щоб проломити байдужість світового олімпійського руху й страх чиновників МОК перед радянською тиранією.

Серед численних діаспорних організацій яскраво вирізняється Український Олімпійський Комітет в екзилі. Саме його діяльність сприяла тому, що у 1957 році Міжнародний олімпійський комітет офіційно визнав право України брати участь в Олімпійських іграх самостійною командою.

Про те, як такого вдалося досягнути, маємо багато цікавих історій, які об’єднуються навколо Українського Олімпійського Комітету. І перш за все слід розпочати з того, як виникла ідея його заснувати.

Першопочатки ведуть до Ігор ХV Олімпіади (Гельсінкі, Фінляндія). Саме у цих Олімпійських іграх вперше брали участь спортсмени з срср. У складі цієї збірної виступали й українці (у тому часі Урср була окупована радянським союзом). Олімпійські ігри та участь у них українців в окупаційній збірній привернуло увагу Осипа Зінкевича, який на сторінках часопису “Смолоскип” розпочав висвітлювати особливості підготовки українських спортсменів, перешкоди на їхньому шляху та результати участі в Олімпійських іграх. У статті “XV-та Олімпіада й українські спортовці” автор пише таке: “Хоч виступали вони не як представники України, а срср, хоч не могли вони репрезентувати українського спорту, а мусили свої успіхи віддати ненаситній Москві – все ж уважаємо, що їхня зустріч зі спортовцями західного світу є великим позитивом з двох причин: 1. Вони могли зміряти свої сили, здібності й техніку з різними чужинецькими спортовцями, вони мали змогу побачити ті різниці, які ділять їх в спортовому мистецтві від змагунів Заходу. 2. Під політичним оглядом, вони, а часто лише деякі з них, побачили вперше ту колосальну різницю, яка існує між “свободою” в срср і свободою в Західному світі”.

В іншій статті “Осяги спортовців України на XV-ій Олімпіаді в Гельсінгах” Осип Зінкевич робить наступні висновки: “Спортовці України добились у деяких видах спорту на XV-ій Олімпіаді в Гельсінках блискучих перемог, з деяких знову вибились на передові місця, побиваючи дотеперішні свої рекорди України, а навіть деякі попередньої Олімпіади в Лондоні”.

Від теоретичного аналізу та написання статей Осип Зінкевич та його однодумці рушили до практичної реалізації боротьби за участь України в Олімпійських іграх окремо від срср.

Із спогадів Осипа Зінкевича ми дізнаємося ось такі факти: “І пригадується мені, якраз сьогодні незабутній історичний день, день 25 березня 1955 року, коли я ще був студентом в Парижі. І пригадується мені благородне і ніжне обличчя, обличчя повне рішучості, обличчя і очі героя ХVІ-их Олімпійських ігор Володимира Куця. Виступаючи тоді в Парижі, в радянській команді, під номером 13, він в бігу на 10 тисяч метрів зайняв 13-те місце. І пригадується мені його коротка, блискуча, повна трагізму розмова з нами двома коло готельного ліфту. Майбутній олімпійський герой і рекордсмен хотів залишитися у Франції. І в пам’ять врізалися незабутні слова: “Хлопці, домагайтесь, борітеся, працюйте, щоб Україна брала самостійну участь в Олімпійських Іграх”. А наступний день, ми і сотні парижан, були свідками, як цього спортсмена, агенти КДБ і французькі комуністи, насильно впихали в радянський автобус. І цей день став переломним у житті багатьох молодих українців діаспори. Створили Український Олімпійський Комітет в екзилі, влаштовували прес-конференції, ми писали статті, проводили акції на стадіонах Олімпійських ігор і універсіад – Мельборн, Рим, Мехіко, Мюнхен, Едмонтон, Кобе у Японії, Лос-Анжелес”. Тут слід додати й те, що активісти Українського Олімпійського Комітету проводили свої акції й на Зимових Олімпійських іграх.

Варто зазначити, що упродовж 1950-х років до Франції й зокрема до Парижу приїжджали спортивні делегації з срср. А наприкінці 1954 року й у 1955 році у Парижі відбулись декілька міжнародних змагань, у яких брали участь українці. У змаганнях з гімнастики виступали Віктор Чукарін, Марія Гороховська та інші. У легкоатлетичних змаганнях брали участь Володимир Куць, Олександр Онуфріїв, Іван Чернявський, Григорій Басалаєв, Ніна Откаленко, Ніна Черношок. Серед плавців у змаганнях яскраво вирізнялися Ігор Засєда та Аркадій Головченко.

Отже, підгрунттям початку боротьби за вільний український олімпійський рух було сильне враження Осипа Зінкевича від зустрічей з українськими спортсменами. А вже напередодні Олімпійських ігор у Мельбурні виникла грандіозна ідея, яка назавжди змінила сучасний олімпійський рух, –  створити Український Олімпійський Комітет.

Варто познайомитись зі спогадами першого президента Українського Олімпійського Комітету Володимира Білинського. Ось, що він згадував: “Від часу заснування Українського Світового Комітету для Справ Спорту (українського олімпійського комітету) якраз тепер минає два роки. За цей короткий час наш Комітет, хоч у вузькому екзекутивному особовому складі, провів дуже багато різноманітної і корисної праці, яка в’яжеться не лише з назвою нашого Комітету але з цілістю української проблематики на чужині, зокрема зі спортивною”. Дійсно перші роки діяльності Комітету стали поштовхом до початку боротьби за вільний олімпійський рух України та єднання українців за кордоном: “Українське громадянство на чужині сприйняло заснування нашого Комітету схвально, а наша вільна преса відгукнулась своїми коментарями прихильно до наших цілей і завдань. Українці в ЗДА нашому Комітетові з фінансовою допомогою жертвували в дуже короткому часі поважні суми, які були так потрібні на початках нашого існування”.

Водночас ці роки функціонування Українського Олімпійського Комітету були надскладними. Щодо перешкод на шляху діяльності Українського Олімпійського Комітету, то слід повернутися до спогадів Володимира Білинського: “Перші кроки нашого Комітету були надзвичайно важкі. Ніхто з українців не знав елементарних речей, пов’язаних з правилами Міжнародного Олімпійського Комітету, не відомі були різні вимоги оформлення, статутні зобов’язання національних олімпійських комітетів, як рівно ж багато справ, на перший погляд маловажливих, зате дуже потрібних у щоденній діяльності”.

Чуттєвим ударом по діяльності Комітету була реакція Міжнародного олімпійського комітету. З одного боку прихильно зустрівши новину про новоутворений Комітет, з іншого – заборонив використовувати у назві термін “олімпійський”. Тому терміново Український Олімпійський Комітет змушений був змінювати назву на Український Світовий Комітет для Справ Спорту. Надалі використовували обидві назви.

Тернистий шлях до олімпійського визнання тривав. Адже українці навіть перед надскладними перешкодами не опускали рук, а працювали далі. Як згадував Володимир Білинський історичним днем для українського спорту і справи самостійної участі України в Олімпійських іграх є 19 листопада 1956 року. У цей день розпочалась 52-га сесія Міжнародного олімпійського комітету. Відбувалась вона в Мельбурні (Австралія) з 19 листопада по 4 грудня. Саме на засіданні цієї сесії президент Міжнародного олімпійського комітету Ейвері Брендедж поставив питання самостійної участі України в Олімпійських іграх, перед 58 членами МОК. Шкода, що в українській олімпійській історіографії немає жодного слова про це! Та й НОК України чомусь оминає цю надзвичайно важливу для олімпійського руху подію.

Детальніше 19 листопада описує Володимир Білинський. Він дає нам пораду – особисто, якщо є така нагода, ознайомитись з офіційними документами Міжнародного олімпійського комітету. Ось, що він пише у спогадах: “В офіційному протоколі з цього засідання ми читаємо (дивись “Бюлетень Міжнародного Олімпійського Комітету”, ч. 58, Льзанна, 15 травня 1957 р., стор. 11 англійської частини і стор. 46 французького видання): “Комітет (МОК) одержав листи від організацій, в склад яких входять особи українського походження, які вимагають, щоби Україна, яка є самостійною країною, репрезентованою в Організації Об’єднаних Націй, щоби спортсмени України не були змушені брати участь у змаганнях під прапорами СССР. Після цього відбулась довга дискусія, в якій брали участь численні члени (МОК). Врешті було стверджено, що всі ці зволікання (при цьому було також дискутовано також відкликання участі в Олімпіаді деяких країн, через події в Мадярщині) і протести мають політичний характер і через що вони є поза порядком нарад”.

З одного боку ми бачимо, що Міжнародний олімпійський комітет з увагою поставився до питання участі України в Олімпійських іграх окремо від срср. А з іншого – аполітичність цієї організації, як і сьогодні, так і у ті роки, ставала на перешкоді прийняття реалістичних рішень, а не популістських, зокрема на догоду комуністам. У цій історії є ще й не одна причина, через яку так вчинив МОК. Ігри XVII Олімпіади опинились під загрозою не проведення або ж повним провалом. Адже ще досі було відлуння Суецької кризи, Угорської революції, а також тривала Холодна війна.

Водночас сам факт порушеного питання України на сесії Міжнародного олімпійського комітету мав для українців історичне значення. Ба більше на цій сесії були присутні представники срср  К. Адріянов, А. Романов та В. Чубаров. Тож окупаційна влада срср чітко знала про наміри українців в діаспорі зруйнувати “залізну завісу” перед українськими спортсменами, щоб вони виступали на міжнародній олімпійській арені за власну збірну України.

Уявляєте реакцію влади срср на такі дії української діаспори в особі Українського Олімпійського комітету? Звісно, у хід пішли всі мерзенні засоби терористів: шантаж, наклепи, тиск, терор тощо. Але й у таких умовах українці не здавалися, а рухалися до своєї мети – бути вільними!

Незважаючи на оскаженілість у срср, багато інших країн та Національних олімпійських комітетів підтримали українців. Однак, навіть у МОК ще не могли юридично зорієнтуватися щодо вимоги українців. Володимир Білинський так згадує про це: “Наш голос був вислуханий. Хоч він ще не знайшов практичної розв’язки, але зате наш змаг і наші вимоги здобули багато прихильників серед представників багатьох народів. При цьому треба з притиском підкреслити, що в колах МОК, в його членах екзекутиви і майже в усіх національних олімпійських комітетах існувало повне незнання українського питання і майже цілковите ототожнювання України з росією. Нікого не цікавило і ніхто з компетентних міжнародних олімпійських чинників не був особливо заінтересований в таємницях московських спортивних можновладців”.

Наступною історичною перемогою Українського Олімпійського Комітету було засідання екзекутивної Комісії Міжнародного олімпійського комітету, яке відбулось 7-8 червня 1957 року в містечку Авіньйон (Франція). Комісія МОК у складі дев’яти членів, а також делегати Національних олімпійських комітетів (від 34 країн, серед яких були від обох Німеччини та від комуністичної Мадярщини), обговорювали, окрім біжучих справ, пов’язаних суто зі спортом та Олімпійськими іграми, ще й справи Національних комітетів, зокрема ФРН, НДР, Китаю, Угорщини та України. Зі спогадів Володимира Білинського: “тоді в нашій обороні, за розчленування совєтської збірної команди, виступило багато чільних олімпійських діячів, обстоюючи наші тези та стаючи в обороні України і українського спортсмена”.

На цьому засідання були присутні представники срср, які відчули силу українців. У більшості делегати підтримали вимогу Українського Олімпійського Комітету і почали бачити справжнє “обличчя комуністів”.

Чергова 53 сесія Міжнародного олімпійського комітету відбулася з 23 по 28 вересня 1957 року в Софії (Болгарія). Напередодні сесії Український Олімпійський Комітет підготував новий меморандум та надіслав його до МОК, НОК різних країн, всіх членів Міжнародного олімпійського комітету. Мета – щоб українське питання було розглянуто знову на офіційному рівні.

Нарешті після закінчення сесії Український Олімпійський Комітет отримав відповідь Міжнародного олімпійського комітету від 4 жовтня 1957 року. Про це згадував Володимир Білинський: “Рішення Екзекутиви МОК у справі України є ясне і недвозначне: УКРАЇНА МАЄ ПОВНЕ ПРАВО НАЛЕЖАТИ ДО МОК! Але для цього потрібно, щоби в Україні був створений Український Олімпійський Комітет, який без жодних труднощів буде визнаний МОК і прийнятий до нього”.

По-перше, це була перемога українців. По-друге, це було замкнене коло. Чому? Тому, що створити НОК України не можливо було у ті роки. Адже Україна була окупована срср. Такої ж думки був і перший президент Українського Олімпійського Комітету в екзилі Володимир Білинський: “З цього рішення ясно видно, що на перешкоді участи України в наступних Олімпійських іграх стоїть лише москва”.

Водночас були у діях активу Українського Олімпійського Комітету й прикрі помилки. Наприклад, у 1958 році президент Міжнародного олімпійського комітету Ейвері Брендедж відвідував срср. Так от напередодні його поїздки Український Олімпійський Комітет запропонував Брендеджу відвідати Україну і провести розмови з керівниками українського радянського спорту та порушити справу участі України в Олімпійських іграх. Дослухавшись до прохання активу УОК, Ейвері Брендедж, перебуваючи в срср, відвідав Україну. В Києві його приймали з усіма почестями, а в розмові з керівниками спорту Урср, отримав відповідь: “українці задоволені зі своєї участі в збірній загальносовєтській олімпійській команді, що в ссср немає жодної дискримінації у спорті, і що цієї проблеми на Україні взагалі не існує”. Ось такою була відповідь українських колаборантів та зрадників. Звісно, що після такої розмови у президента МОК виникли сумніви щодо вимог українців з діаспори. Надалі Міжнародний олімпійський комітет досить прохолодно ставився до вимог та закликів української діаспори. Разом з тим українці вільного світу не полишали надії вибороти свободу для України в цілому, й виокремити українських спортсменів зі збірної срср.

Боротьба за вільний олімпійський рух України триває далі!

 

 

  

Джерело