Видавництво «Місіонер» – найстарше в Україні, засноване ще в ХІХ столітті (1895), тож наступного року йому виповниться 130 років. Історія видавництва охоплює різні історичні періоди — довоєнний, міжвоєнний, повоєнний, якщо говорити про Другу світову війну. Також цікавим є період відродження видавництва в роки незалежности України, зокрема в часовому проміжку від 2005 до 2017 рр., коли «Місіонер» впевнено зайняв своє місце на загальнодержавному рівні.

Ми поспілкувалися з ієромонахом-василіянином Климентієм Стасівим, який очолював у ті роки видавництво «Місіонер». Отець Климентій виявився не лише хорошим менеджером – він також є дослідником історії Василіянського чину й автором унікальних книг на цю тему. То хто ж таки був першодрукарем у Львові? І яку роль відіграли отці Василіяни в українському книговиданні впродовж століть і до сьогодні?

– Отче Климентію, Ви були директором видавництва «Місіонер» 12 років. Чи не сформувалось у Вас за той час відчуття, що видавнича діяльність — це Ваше друге покликання після монашого?

Ніколи про це не думав, але, може, так і є. Без покликання до певної праці результати будуть скромні. Лишень «сродна праця», за Григорієм Сковородою, дає добрі плоди. Ваше запитання зродило в мені ностальгію за гарними часами. Особливо згадую про наше видавництво кожного травня, через те що в останню суботу місяця в Україні відзначають День працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження. Я очолював видавництво «Місіонер» багато років поспіль — досить часу, аби вважати цей день і своїм професійним святом. Видавництво – це не лише книги, це також люди, багато людей — як працівників, так і всіх дотичних до складного й подекуди довгого шляху книги від автора до читача.

Щороку на своє професійне свято ми організовували поїздки святими, історичними місцями чи красивими природними заповідниками. Поєднували духовну програму з культурною: молитва в храмі, екскурсія, спілкування… І, звичайно, святкова трапеза — ми почували себе частиною великої видавничої родини. У вдячній пам’яті залишилися стародавній Київ, Чернігівщина, Умань, мальовнича Срібна Земля, Карпати й Прикарпаття, невідомий історичний та сакральний Львів. Подорожі до святих чудотворних місць додавали людям снаги, відповідальности, згуртованости, бажання й надалі служити Богові та Україні високодуховною книгою. Ось таку ностальгію за гарними часами Ви зродили в мені (сміється).

– Ви написали книгу про василіянське книговидання — «Місія високого слова» (2015), що її Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського відзначила на загальноукраїнському рівні в номінації «Книга року». Відколи отці Василіяни почали видавати книги?

Безсумнівно, що від самих початків появи у світі друкованої книги — а це друга половина ХV століття. Водночас окремі джерела вказують на те, що набагато раніше. Маємо чимало відомостей, що василіяни виготовляли рукописні книги, причому не лише для себе – мали чимало замовлень з-за кордону. Про це у своїх наукових працях писали Яким Запаско, Ярослав Ісаєвич та багато інших істориків. Зверніть увагу хоча б на такі пам’ятки духовної культури, як Пересопницьке Євангеліє ХVI ст., Підгорецький Синопсис, Крехівський та Кристинопільський Апостоли тощо.

У давнину всі книги писали від руки, це вимагало багато часу й зусиль. Одну книгу створювали 5–7 років, і коштувала вона дуже дорого. Книга була ознакою заможности того, хто нею володів. На українських землях справі книготворення головно посвячувало себе василіянське чернецтво: день у день кваліфіковані писарі в монастирях переписували книги, адже світські люди на це часу не мали. Однак цього було недостатньо, щоб повністю забезпечити потреби тогочасного суспільства.

– І ось в середині XV ст. Йоганн Гутенберг винайшов книгодрукування.

За радянського періоду тема виникнення друкованого слова на українських землях була «канонізована»: домінував ідеологічний підхід, за яким українське друкарство починається від першодрукаря Івана Федорова (насправді Федоровича), вигнаного з Московії, а перша його книга — надрукований у Львові в 1574 році «Апостол». Нам нав’язували міт про те, що московити навчили нас друкувати і ледь не читати.

Однак, спираючись на певні історичні відомості, можемо стверджувати, що другу в Європі друковану книгу після Гутенберга видав українець Степан Дропан, який в 1460 р. передав монастирю Св. Онуфрія у Львові свою друкарню. У нас мало відомостей про цього чоловіка, але знаємо, що він був заможний, кажучи сучасною мовою, – успішний підприємець. І, вочевидь, справедливо саме його назвати першодрукарем на руських землях.

– Напевно, більшість наших читачів уперше про це чує. Навіть львів’яни вважають, що першодрукарем був Іван Федоров(ич), якого мракобіси вигнали з Москви.

Це дуже делікатне питання потребує глибшого вивчення. Народження – завжди таїна. І тому появу книгодрукування у Львові потрібно й надалі вивчати. Безумовно, ми більше знаємо про Івана Федоровича. Адже про нього, про його ремесло та плоди друкарської праці в різних місцях руського краю написано багато книг. Однак беззаперечним лишається факт, що василіянська обитель Св. Онуфрія тісно пов’язана з далеким минулим рукописної, а пізніше й друкованої книги доби Середньовіччя, що сягає початків зародження книгодрукування. На основі аналізу численної джерельної бази вимальовується така періодизація василіянського книговидання в монастирі Св. Онуфрія у Львові: давній період (1460–1617 роки); сучасний період (початок відродження з 90-х років ХХ ст. – до сьогодні).

Так історично склалося, що всі дороги великих мужів на зорі книговидання та його розвитку вели до монастиря Св. Онуфрія, історія якого сягає ще княжих часів. Тому куди звернув свої стопи перший український книгодрукар Степан Дропан у 1460 році? І куди через 112 років прибув славний друкар Іван Федорович (у 1572 р.)? Де він оселився, трудився й досі спочиває? Звідки почало відроджуватися видавництво «Місіонер»? Відповідь одна: це обитель Св. Онуфрія у Львові.

– Львівська єпархія прийняла Берестейську Унію лише в 1700 році. То чи можна встановити тут тяглість традиції: ототожнювати греко-католицький Чин отців Василіян із православними монахами Онуфріївського монастиря XV – XVII ст.?

Монаша традиція триває на руських землях щонайменше з часів Володимирового Хрещення. Київська Церква переживала різні етапи впродовж своєї понадтисячолітньої історії, в тому числі й стосовно сопричастя з Римом. Але наш обряд, звичаї й духовна школа завжди мали своїм стрижнем власну традицію — києво-галицьку. Тому, справді, канонічне підпорядкування того чи того монастиря на українських землях має свою подекуди драматичну історію, — так було і з Онуфріївським монастирем у Львові, — але монахами там завжди були українці візантійського обряду.

З початку XVIII ст., як Ви згадували, вони просто увійшли в повне сопричастя з Апостольським Престолом, яке було розірване в минулому через політичні та людські інтриги. Важливо розуміти, що отці Василіяни не виникли на порожньому місці 100, 200 чи навіть 400 років тому — монаша традиція Василія Великого завжди була шанована в українських монастирях, а в нашому Чині її свого часу просто було впорядковано та пристосовано до реальних умов. Саме тому цілком природно, що василіяни завжди займалися книговиданням, адже бачили в ньому одне зі своїх основних завдань, подібно до інших монастирів Європи впродовж усієї історії організованого монашества.

– Отже, Онуфріївський монастир у Львові був колискою книгодрукування на руських землях. Але василіяни мали багато й інших осередків.

На духовній карті Василіянського чину позначено багато осередків книгодрукування, що їх було засновано в різні епохи як в Україні, так і далеко за її межами. У своїй сукупності вони становлять одну цілісну історію василіянського книговидання, яке впродовж багатьох століть було важливим чинником у формуванні християнського та національного світогляду українського народу, сприяло збереженню історичної пам’яти, розвиткові духовности та християнської культури.

-Але ми також знаємо, що поневолювачі не були зацікавлені, щоб українці були освіченим народом.

Висока місія плекання друкованого слова на вимогу часу принесла Василіянському чинові не лише славу, а й важкі випробування. Упродовж тривалої історії багато славних василіянських центрів книговидання насильно відбирали, а часом і знищували. Наприклад, Почаївську, Супрасльську чи Жовківську друкарні тощо. Тож часто плідна діяльність отців Василіян на ниві друкованого слова відбувалася не завдяки, а всупереч обставинам. Та ніщо не могло завадити ченцям засновувати нові осередки, не забувати про витоки, зберігати й розвивати таким чином славну та багату церковну традицію друкування книг.

Саме зі славних василіянських друкарень вийшли книги-артефакти, які стали безцінними скарбами української історії, що засвідчує високий культурний рівень розвитку нашого народу у гроні інших європейських народів. В Україні немає іншої такої інституції, історія якої сягала б глибин періоду рукописної книги. Тому без перебільшення можемо стверджувати, що василіянське книговидання є церковно-національним! У своїй багатовіковій діяльності воно поднує духовне й національне, що позначене печаттю Божого Промислу та благословення.

-Якою мовою отці Василіяни видавали книги? Бо щодо цього можна чути різні спекуляції, мовляв, василіяни ополячували українців.

Українська мова в умовах бездержавности була приречена на виживання і на рідній землі, і в діаспорі. З огляду на це важко переоцінити місію Василіянського чину, який не тільки оберігав її, а через друковане слово відкривав світові Україну, її славну християнську історію, багаті традиції, визначні постаті — духовних і національних провідників, світочів у царині науки та мистецтва.

Неоціненним внеском в українське державотворення стало поширення Божого Слова українською мовою, яка під гнітом чужинців була упослідженою, переслідуваною протягом століть, а в останні роки стала ще й предметом політичного шантажу і розв’язання війни на ґрунті начебто захисту російськомовного населення сходу України, а насправді – з причини імперського шовінізму.

– Де можна детальніше прочитати про василіянські видавництва та друкарні?

Про це розповідає вищезгадана книга «Місія високого слова». Вона впроваджує нас у минуле християнської України, зокрема в часи розквіту писемности, що стало вирішальним чинником поширення духовности на наших прабатьківських землях. Ця книга чітко простежує історичну тяглість у царині василіянського книгодрукування, духовну культуру думки та слова. Вона дає можливість відчути кожний історичний період, зроджуючи почуття відповідальности й великої вдячности.

– Яка подія Вам найбільше запам’яталася за роки служіння у видавництві «Місіонер»?

Незабутньою стала виставка книг із назвою «Місіонер: минуле й сьогодення» в Києві, яка тривала впродовж трьох місяців у 2013 році. Вона відбувалася в Державному музеї книги і друкарства України, розташованому на території Національного Києво-Печерського заповідника. Без зайвого пафосу можу сказати, що це була велика честь – представляти найкращі видання «Місіонера» поряд із безцінними пам’ятками української культури.

До речі, у фондах музею є багато книжок із Почаївської друкарні періоду 1730–1831, коли вона була у власності отців Василіян. Про діяльність друкарні за столітній період дуже промовисто висловився галицький митрополит Спиридон Литвинович: «Якщо б василіяни, крім печатання книг, не принесли жодних інших заслуг для українського народу, то вже тим одним заслужили вони собі на його вічну вдячність».

На цій виставці панувала особлива атмосфера зацікавлення і святкового піднесення. Надзвичайно зворушливою була мить, коли до зали музею, прикрашеної іконами, ввійшли в габітах 15 ченців-василіян разом із протоігуменом о. Пантелеймоном Саламахою, який, власне, вділив благословення на проведення цього заходу.

Зі словом великого визнання і високої оцінки діяльности отців Василіян звернувся до присутніх, на жаль, уже покійний доктор філософії, мистецтвознавства та богослов’я професор Дмитро Степовик, три книги якого вийшли в нашому видавництві — «Нова українська ікона», «Візантологія» та «Християнство Тараса Шевченка». Про відкриття виставки українському глядачеві розповіло кілька телеканалів.

– Чи було ще щось?

Також великим досягненням вважаю відкриття видавничо-культурного комплексу поблизу Онуфріївського монастиря у Львові у червні 2008 року. Одне крило будівлі – це велика двоповерхова книгарня, яка може бути взірцем для інших церковних крамниць. Весь комплекс засвідчує велику увагу до читача та книги. Чин освячення здійснили митрополит Ігор Возьняк та владика Софрон Мудрий. У другому крилі згодом розмістилося видавництво. У планах було ще відкриття кав’ярні.

Можна ще багато розповідати й про інші важливі заходи… Видання книг, нагороди, презентації – це також незабутні події.

– Якими книгами, що були видані за час Вашого служіння у видавництві, пишаєтеся найбільше?

Це книги, які були нагороджені всеукраїнськими літературними преміями або відзначені на міжнародних форумах, конкурсах, фестивалях тощо. Їх було багато. Щороку ми отримували нагороди, навіть по дві й по три. Суспільство звернуло на них увагу.

Та все-таки найбільше я задоволений книгами Дмитра Степовика, Олега Сидора, Романа Лубківського, Григорія Хоружого та інших авторів – без сумніву, знакових постатей. Цей перелік можу продовжити. Адже вони вимальовують обличчя видавництва того чи іншого часу. Правду кажучи, мене тішила кожна книга, яка виходила у світ, адже всі без винятку видання засвідчували результат великої інтелектуальної праці й виробничого процесу, а ще роздумів, аналітичних підходів, розуміння та досвіду.

Також із приємністю пригадую зустріч із блаженнішим Любомиром Гузаром на празнику св. Василія Великого в Києві 2015 року. Він запросив мене на розмову, в якій переважно цікавився видавничою діяльністю. І під час цієї незабутньої зустрічі я запропонував видати його духовні науки, на що блаженніший радо погодився — однак зауважив, що потребує часу для опрацювання. Зрештою, 2017 року вийшла гарна книга «Учителю, іду за тобою», яку було відзначено високою нагородою.

– Розкажіть більше про презентації книг, у тому числі Вашого авторства, бо вже давно не чути про щось подібне у видавничому житті Чину.

Презентацій, зустрічей, у тому числі в рамках книжкових форумів у Львові, Києві й Тернополі, було приблизно 50. Книгу-альбом «Святий Василій Великий в українському мистецтві» презентували в Римі та в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. «Камертон Шашкевича» Романа Лубківського — у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, де був присутній тодішній ректор Іван Вакарчук, а також у Львівській духовній семінарії, у Галичі, Золочеві тощо.

Я двічі презентував дві свої книги в Литві: «Місія високого слова» (2015) і «Чернеча офіра Христові й Вітчизні» (2018). На другій презентації була присутня директорка Департаменту культурної спадщини Литви п. Діяна Вернайте.

Виринув ще один спогад: 2013 року ми брали участь у книжковому ярмарку в Харкові, що проходив у великому фоє Оперного театру. Перед тим кілька днів тривала дискусія, чи варто їхати. Подолали в один бік 1000 км, а продали тільки одну книгу. І то – купили її наші друзі з Тернополя. Це був тривожний сигнал відчуження від українського та духовного життя великого пласту нашого народу. Росія духовно отруїла багатьох.

-Але прорив таки відбувся, і саме в той період видавництво «Місіонер» вийшло, так би мовити, із «галицького гетто» — про нього заговорили на всеукраїнському рівні. Промовистим є факт щорічних нагород, які отримувало видавництво на Львівському книжковому форумі. Як Вам це вдалося?

Починав з ідеалу: мав бажання видавати книги, що є найвідомішими у світі. Усвідомлював потребу зробити видання високого християнського канону доступними українському читачеві його рідною мовою. Тому маємо багато чудових перекладених книг. Але є й переклади з української мови іншими мовами, зокрема – італійською.

А ще ми видали чимало рукописів, які припадали порохом. Наприклад, роками чекала на своє видання книга-альбом «Святий Василій Великий в українському мистецтві» авторства Олега Сидора. Вона по-мистецьки прекрасна й надзвичайно цінна для василіян. Один румунський священник, який вчився в Римі, сказав мені: «Я кращої книги ніколи в руках не тримав». Також особливо дорогим для мене є проєкт видання шести книг письменника-василіянина о. Маркіяна Когута. Звісно, перелічені видання – лише мала частка тогочасної видавничої праці.

– Саме у Ваш період вийшли книги Папи Бенедикта XVI, які належать до золотої колекції світової богословської думки. Але здається, що українці не розпізнали того скарбу: це тому, що ми духовні немовлята, а мова Папи Ратцінгера зріла, чи тому, що наше християнство більш тяжіє до культурно-обрядових форм, а не до пізнання його суті та розпізнання його місця в сучасному світі?

Справді, дуже багато людей думають обрядовими категоріями, тому звертають увагу на зовнішні речі: як хто хреститься, ставить свічку, стоїть чи клячить. Проте, крім обряду, дуже важливо поглиблювати духовні знання впродовж усього життя, щоб не бути, у найгіршому випадку, духовними анальфабетами. Папа Венедикт XVI у богословській науці ХХ ст. зробив те, що святий Тома Аквінський – у середньовіччі. Тому його твори, як на мене, будуть актуальними завжди. І ми від немовлят чи вже більш зрілих християн мусимо рости, ставати кращими, бо маємо для цього, зокрема, спадщину Венедикта XVI.

Задля об’єктивности слід наголосити, що з огляду на мізерні тиражі – одна-дві тисячі – ці книги не потрапили в кожні руки. Але тішить те, що потрапили до інтелігенції, науковців, до тих, хто вивчає богослов’я. Адже така лектура вимагає певної бази, начитаности, особа має бути готовою до її сприйняття.

Гадаю, на тлі сучасного світового християнства ми не такі вже діти. Зрештою, ця проблема є глобальною, а не лише українською. То не означає, що ми дітлахи, а всі решта читають і знають.

– «Місіонер» — не лише видавниче, а й виробниче підприємство. Отже, мова йде про економічну складову, зокрема, і про Жовківську друкарню. Чи рентабельною була діяльність видавництва?

Ризикую видатися нескромним, але скажу – так. У 2006 р. повністю сплатили кредит за нову двоколірну друкарську машину «Гейдельберг», яку перед моїм призначенням взяли на виплат. Відтак придбали нову ниткошвейну машину «Біндер». Поміняли вали в друкарських машинах. Це були чималі суми.

Я звик брати відповідальність на себе та, наскільки можливо, вирішував питання, що належали до моєї компетенції в ділянці призначеного мені служіння. Але інколи люди міркують так: якщо ти не скиглиш щодо розв’язання поточних питань чи якихось проблем, то це означає, що нічого не робиш. А ти лишень сам тягнеш того воза.

– Що Вам не вдалося втілити в життя?

Не вдалося відкрити музей книги та друкарського обладнання на базі Жовківської друкарні. Я цю ідею довго плекав і дуже хотів втілити її в життя. Це була моя мрія. Для її реалізації в нас усе було: приміщення, машини, книги. Потрібний був лише дозвіл. Тому я представив проєкт на Провінційній капітулі 2012 р., але, на жаль, учасники капітули ідею відкинули.

– Це мало бути щось справді особливе?

У нас тоді були майже 100-річні машини. Таких немає навіть у вищезгаданому музеї в Києві. Люди могли б бачити, як народжується книга – одне з чудес світу, який шлях вона проходить. Адже Жовкву відвідує дуже багато туристів. Ці машини, мабуть, уже здали на металобрухт або, можливо, бачать у них лише металобрухт. Колись Мирослав Откович, тримаючи в руках книгу «Місія високого слова», сказав, що на основі цього дослідження можна відкрити музей взагалі про всі василіянські осередки книговидання — від періоду рукописної книги до сьогодення, бо, справді, у ній є і про персоналії, і про друкарське обладнання, про книги та суспільно-політичне тло кожного періоду.

– Кажуть, що в час війни «музи мовчать», але бачимо, що учасники ринку книговидання в Україні, здається, роблять сьогодні чуда. Та чи вдасться василіянам втримати той високий рівень, який вони успадкували від своїх попередників?

Я не працюю у видавництві вже вісім років, то можу й не знати, що тепер є головною трудністю. Та не маю сумніву в тому, що працю на ниві слова повсякчас благословить Господь. Ми помножуємо слово, як хліб, і подаємо людям. Це велика й славна історія книговидання, у якій золотими літерами вписано імена жертовних ченців-василіян, що безнастанно молилися, працювали, переписували книги і стояли біля друкарських верстатів. Ця історія мусить бути для нових поколінь голосом сумління, закликом до звитяги і служіння Богові та своєму народові.

О. Климентій Стасів ЧСВВ (хресне ім’я Василь); нар. 1 січня 1973, Церківна) — церковний діяч, священник УГКЦ, василіянин, письменник, перекладач, есеїст. Член Національної спілки письменників України.

Спілкувався Андрій Толстой

Джерело: «Духовна велич Львова»

Джерело