Зеник про Львів:
Скільки разів молодому львів’янину з дитинства доводилось чути ту заїжджену, і від того вже безмежно звиклу фразу “Львів – культурна столиця”?

Стільки, щоб врешті перестати надавати їй значення. З цим ми розпрощались так давно, що востаннє, коли ці слова ще грали хоч якусь некомічну роль, ми були надто малими, щоб усвідомити, звідки вони взагалі взялись.

Правда у тому, що з юного віку ми звикали сприймати барвистість нашого міста як даність, і навіть не думали бути за неї вдячними. Та й не було кому дякувати – творці того, у чому для нас-дітей полягало місто, давно відійшли в небуття.

Як же ми старшали, багато речей для нас утрачали статичність. Ми й самі, і наші друзі, і недруги, і незнайомці навколо нас тяготіли до дії, до пошуку сенсів, до служіння їм і до повстання супроти.
Пізніше це вилилось у щось, про що я зараз напишу.

Як я повертаюсь звідкись додому до Львова, перше, чому радію – найрутинніша в світі річ, – піти ввечері вигуляти свого пса. Я живу на вуличці обабіч дороги з Центру на Пасічну, і кожного вечора тією дорогою геть від Центру плетуться ошатні замріяні постаті. Я вам обіцяю, що більше ні в якому місті вас такі не настигнуть. Та цікаві ті постаті навіть не розцвіченістю суконь чи гострою красою облич, а тим, звідки вони йдуть в той вечір…

Коли пройти від Цирку до Лисої гори з піднятим носом, помітиш, ніби кожна третя будівля у місті – Мельпоменів дім. Не встигаєш зняти очей з одного театру, як з-поміж дахів висовується інший, підходиш ближче – у нього свої афіші, повертаєш голову – з-за дверей галереї тебе ледь не настиг її галас. Ми знаємо, що якісь із гостролицих постатей, що йдуть ввечері з Центру на Пасічну, ідуть із театру. Але із якого? Можливо, у тому і полягає причина перебірливості глядацької громади нашого міста, що ми маємо вибір, кого сьогодні глядіти. Направду, – кожному своє: кому буйна ідеалістична суперечка як боротьба зі зневірою і неправдою (театр Лесі Українки); кому – “вустами дитини говорить істина”(“І люди, і ляльки”); а для кого – нема вірнішого шляху, ніж повернутися до місця і часу, де він зрозумів не все, вслухатись ще раз у те, що спровокувало питання, і поставити його знову як уперше (театр Леся Курбаса).

Кожен із цих підходів, як і з ще не перелічених, творить режисерський, акторський, сценаристський, а головне – глядацький контекст міста. Розмаїття театрального дискурсу плекає в місті вир ідей. Бо ж мета театру в тому, щоб розбудити людський розум і почуття, підштовхнути їх до дії.
А що посієш, – те й пожнеш..