Страх перед карою, а навіть і початковий страх перед виною, може чоловіка довести до розпуки. Дивлячись на неміч, дивлячись на руїну, до якої довело його власне його поступування, грішник, що ще не вміє із себе виходити, що не вміє в ніякім кроці поступування ставати вищим від себе, може рятунок признати за неможливий. Бо ж він і є неможливий для природних сил чоловіка. Віра справедливо показує, що рятунок із гріха – тільки в Божій благодаті, але грішник не звик уживатиправд віри [2, 201].

Так маємо, властиво, три роди страху, з котрих один злий, а два є добрі. А що невільничий страх, страх перед карою, ми поділили на два типи, один злий, а другий добрий, тому й богослови дають злому страхові назву осібну, називаючи йогоневільничо-невільничим, себто цілковито невільничим; невільничим у своїй суті, в відверненні від кари, й невільничим у своїм способі, бо кару вважає за найгірше зло [2,184].

В наших обставинах треба уважати цілком загальним явищем, що люди, мало духовно освічені, не уважають за обов’язок згадувати про гріх, про який сповідник не питає. Тому сповідник, що вдовольняється оскарженням каянника і питаннями, не помагає йому пригадати собі всіх гріхів, допускається безперечно святокрадства, бо спричинюється до недостойного прийняття Таїнства Покаяння, поминаючи вже те, що допускається й другого святокрадства, даючи розгрішення в стані тяжкого гріха, себто вже при другій Сповіді, так вислуханій. А християнин, що тому не зізнається у гріху, бо сповідник не ставить питання, майже не може бути в цілковитій добрій вірі, хіба живе в селі, в якому ніколи не бачив правдивого душпастиря, а мав до діла лишень з ремісниками богослов’я. Вже те саме, що він зізнається в деяких гріхах, вказує на свідомість потреби зізнання, себто на недобру віру замовчування. Зрештою, священник, що не прагне доповнити сповіді пенітента, зазвичай не дає йому тим самим всього сказати, а часто просто таки спішить. Здається неправдоподібною річчю, щоб хто при найстислішій системі обов’язкових питань міг добре висповідати “цілорічних” каянників більше ніж 10 на годину. Що сповіді тих “цілорічних” є зазвичай недобрі, вказує передусім те, що після них рідко коли настає правдива поправа життя [4, І т., 238].

В усіх вадах хибної чи вдаваної мудрости ум зберігає своє діяння та своє здоров’я неначе повним. Можна було би сказати, що людський ум є вірнішим і ліпшим слугою, коли служить фальшивій мудрості, ніж коли служить правдивій мудрості [2, 385].

Розпуста є коренем усіх тих пороків, що випливають з браку життєвої мудрости або прикмет, злучених з нею і потрібних для сповнення її діла. Життєва мудрість, так, як кожна розумова прикмета, полягає в своїй суті в тому, що діяння ума робить незалежним від відчуттів. Бо й взагалі діяння ума полягає в тому, щоб матеріал відчуттєвих спостережень переробляти на духовну гадку й витягати з тих відчуттєвих спостережень духовні, абстрактні поняття. Тому сильні відчуттєві враження відтягають душу від діяння ума та спроваджують її в сферу чуттєвого життя. Чим сильніші ті враження, тим більше душу відводять від думання й розумування. Тому й тим більше гасять у душі світло розуму. А що статеві враження є найсильніші між враженнями відчуттів, то й найбільше послаблюють діяння, цілковито гасять світло розуму [2, 384].

Стережіться лінивства; в усіх станах лінивство є заразою, є марнуванням свого добра. Бо час для праці є також даром Божим, і даром цінним; працею можна його змінити на прибуток, а дармуванням та лінивством – на власну шкоду [4, II т, 3].

Лібералізм совісти набуває в практиці ще й такої форми, що не зважає на малі речі. Може, радше треба би сказати, що так проявляється той “дух унинія і небреженія”, про який так часто і сильно Бога просимо, щоби був від нас взятий. Дух “унинія” – знеохочення, знудження, зраження до всього, чи змучення, проявляється тим, що чоловік стає невразливим на все, що уважає чимсь малим. Так само дух “небреженія”, себто байдужість, постає природно в душі під впливом усіх пристрастей [4, II т., 241].

Буде далі

Підготувала Галина ДОМАНСЬКА

ДЖЕРЕЛА

1. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з часів німецької окупації (друга частина). — Йорктон, САСК, Саnаdа, 1962. — П.П., М.А.Ш.

2. Митрополит Андрей Шептицький. Твори (аскетично-моральні)// Праці Греко-Католицької Богословської Академії. — Рим: Видання Українського Католицького університету ім. Св. Климента Папи, 1978. — АШТ.

3. Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Пастирські листи (2.VІІІ.1899 р. – 7.IX.1901 р.).— Т. І// Праці Українського Богословського Наукового Товариства. — Т.ХV. — Торонто, 1965; Репринтне видання: Монастир Монахів Студійського Уставу. — Львів: Видавничий відділ «Свічадо», 1994. — Т.С.Б.М.А.Ш.

4. Церква і суспільне питання. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899–1944. — Т.II. Церква і суспільне питання. — Кн.1. Пастирське вчення та діяльність: За ред.Андрія Кравчука.— Львів: Вид. Отців василиян «Місіонер», 1988.— ЦЦЄ, II т.

5. О. Юліан Катрій ЧСВВ. Терміни Східних отців.— Львів: Вид. Отців василиян, 1988. — ПСО, о. Ю.К

Джерело