Продовжуючи рубрику з нагоди 160-річчя від дня народження Митрополита Андрея Шептицького, сьогодні зупиняємось на сторінці, яка для нашого Прикарпатського краю має особливу вагу. Адже саме у Станиславові, а не у Львові, як інколи помилково думають, починав свій єпископський шлях цей великий душпастир, пророк і будівничий українського народу.

Погодьтеся, часто великі постаті не з’являються гучно. Вони приходять непомітно — але залишають по собі світло, що не гасне століттями. Таким був Владика Андрей. І хоча він провів у нашому місті лише 14 місяців, цього вистачило, щоб запалити іскру, яка горить донині.

1899 рік… 33-річний монах-василіянин, граф за походженням, отримує призначення стати Єпископом Станиславівським. Він довго вагається — про це свідчать зворушливі листи його матері Софії Шептицької. Приймати єпископство не хотів не з погорди, а з покори. Але коли листом звертається сам Папа Лев XIII — відмова вже неможлива.

І ось — 20 вересня. Молодий чернець входить у Станиславівську катедру. Не як урядовець у блискучій рясі, а радше як пастир із відкритим серцем.

Давайте на мить спробуємо перенестися у ту епоху. Уявіть собі Станиславів на зламі XIX–XX століть. Шумна, барвиста мозаїка народів і культур. У середмісті — єврейські крамарі, що кличуть покупців мовою їдиш, поруч — польські урядовці, які вершать адміністративні справи державною мовою Австро-Угорщини. На околиці — українські селяни, що приїхали на ярмарок, говорять «по-свойому», у святкових строях, але відчувають себе дещо чужими в цьому місті. І здавалося б, що усе тут було поруч — окрім спільного голосу. Не було кому його зібрати. Не було кому навчити говорити ним.

І тоді прийшов він… Молодий Єпископ Андрей Шептицький. Високий, шляхетний, аристократ зі знаного роду, але характером — цілком із народу. Він прийшов не лише як пастир, а як пророк свого часу. Щоб говорити — українською. Щоб іти — до людей. Щоб нести надію в кожну хату, у кожне серце, навіть якщо дорога туди — гірська, забута чи зруйнована. Тож його «карета» — сільський віз, а його шлях — гірські стежини. Нерідко його каплиця — гуцульська хата. Він сповідає, благословляє, ночує у селян і несе не владу, а довіру. Саме так його згадують у гуцульських селах, де Владика мандрував на білому коні, а ще більше — на поклику серця.

Шептицький добре бачив виклики, перед якими стояла Галичина. Еміграція висмоктувала силу з українських родин. Тисячі людей покидали рідну землю в пошуках кращої долі за океаном, залишаючи по собі спустошення — не лише економічне, а й духовне. Асиміляція — тихий ворог, що приходив ззовні, через міграційні процеси, через військо, через уряд. Вона навчала соромитися свого коріння, змінювати прізвища, відрікатися мови й віри.

І ще — роз’єднаність. Українці були численними, але неорганізованими. Селянин боявся купця, купець недовіряв інтелігенту, а інтелігент був занурений сам у собі. Не було довіри, не було кооперації, не було сили в єдності.

Шептицький прийшов, щоб це змінити. Він говорив до селян, але не забував інтелігенцію. Він заходив до хворого, але думав і про розвиток науки. Він дбав про красу іконостаса, але так само — про якість хліба на столі кожного українця. Станиславів став для нього першою лабораторією великого суспільного будівництва. Тут він почав плекати свій стиль служіння — не з амвона згори, а серед людей, поруч.

Це був лише початок, але який сильний і промовистий.

У листопаді 1900 року Владика Шептицький пише відомий батьківський лист «До моїх любих гуцулів». Це не циркуляр, не догана — це жива, батьківська сповідь. У ній — щира похвала за гостинність, за віру, і водночас тривожне попередження про гріхи п’янства та особливо  розпусти, що нищать родину: «Блудство, як пожар, що переходить із хати на хату… може зайняти й ціле село». Прості, але сильні слова — сказані з болем і любов’ю.

Шептицький не був з тих, хто закликає до дії, а сам чекає. Він будував. Сам купив землю під семінарію і домігся урядових коштів на її спорудження. Передав місту свою бібліотеку — 10 тисяч томів. Запросив художника Юліана Маркевича, щоб оновити катедру у стилі візантійського відродження. Створив музейну збірку церковного мистецтва — вона стане серцем майбутнього Національного музею у Львові.

Щороку допомагав десяткам студентів. Підтримував товариства тверезості. Розвивав кооперацію. Опікувався в’язнями, сиротами, молоддю. Бо знав: пастир має бути з людьми — не лише з амвону, але й поруч.

Згодом він стане Митрополитом Львівським, провідником народу, моральним авторитетом, який у найстрашніші роки війни рятуватиме євреїв і надихатиме тисячі. Але сам Шептицький скаже: саме у Станиславові він навчився бути не Єпископом — а духовним батьком.

Саме тут визріла його ідея соборної України. Саме тут він запалив ту іскру, яка зігріватиме народ у буремному ХХ столітті.

Можливо, ми ходимо вулицями, якими він ходив. Проходимо повз будівлі, які він зводив. Але чи слухаємо ми його голос? Голос, що кличе до глибокої віри, дії і надії, гідності й любові.

Сьогодні, коли минає 160 років із дня його народження, варто пам’ятати: перші кроки великого душпастиря були зроблені саме тут — у нашому місті. І вони були настільки сильними, що дали початок добі відродження, яка триває й донині. Бо історію творять не ті, хто довго перебуває на престолі, а ті, хто в короткий час встигає запалити серця. Андрей Шептицький розпочав робити це саме тут — у Станиславові. І це місто має всі підстави пишатися: не лише пам’ятником чи майданом на його честь. А тим, що саме тут розпочався шлях пророка — не в кам’яних залах, а серед людей. І кожен крок цього шляху досі відлунює в нашій історії.

А коли прийшов час вирушати до Львова, Шептицький незабаром подбав, щоб місто не залишилось осиротілим. Саме з його ініціативи Станиславів отримав нового Владику — молодого, енергійного, духовно міцного Григорія Хомишина.

У 1902 році Шептицький призначив о. Григорія Хомишина ректором семінарії у Львові і вже у 1904 році, попри опір пропольського уряду, який вбачав в Хомишині українофіла, що не відповідало їхнім інтересам, саме за наполяганням Митрополита Андрея, цісар Франц Йосиф I іменував Хомишина Єпископом Станіславівським.

Крім того, є історичні відомості, що саме Митрополит Андрей Шептицький особисто рекомендував Римській курії отця Хомишина, вважаючи його достойним єпископського сану. Так передача пастирського служіння стала не завершенням, а продовженням його справи.

А Станиславів назавжди ввійшов в історію як перша катедра та початок місії Шептицького. Тут він учив не тільки вірити — а й думати, діяти, гуртуватися. І саме тут почалася велика історія відродження.

о. Іван Стефурак, головний редактор часопису “Нова Зоря”,

керівник Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело