Проповідь Преосвященного владики Тараса Сеньківа, Єпарха Стрийського, в Сьому неділю по Зісланні Святого Духа, 27 липня 2025 року, виголошена в новоосвяченому храмі Різдва святого Івана Хрестителя у с. Коросно на Перемишлянщині.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Одною з основних спонук до молитви є наша віра, що «Бог може все». Визнанням цього ми стверджуємо дві речі: що цілком залежимо від Бога, та що свідомі власної нездатності подолати свої життєві проблеми. Тому Ісус навчав своїх учнів, що мають наполегливо просити, шукати і стукати. Проте це не означає, що усе станеться так, як просимо. Побіч нашої наполегливості потрібно вірити, що Бог владне над усім. Особливо, коли Боже «вислухання» наших молитов не співпадає з нашим проханням, або він веде нас іншим шляхом, як ми очікували. Господь завжди дає нам те, що ми потребуємо, а це не завжди те, що ми хочемо. В цьому є таємниця, яка не раз стане іспитом для нашої віри.

Однак ми не повинні переставати просити Бога, навіть коли наша ситуація виглядає дуже погано. В молитві маємо віддавати себе і всі обставини свого життя, у Божі руки, та бути готовими прийняти будь-який результат. Це буває важко, але Ісус чує наші молитви, і здатен перемінити нам на користь біль наших страждань, навіть якщо це не буде відразу очевидним. Правдою є, що своїми стражданнями ми спасаємо свої душі. Але хіба інакше це неможливо? Оповідають, що спокусник з’явився святому Мартину в царській поставі, і каже: «Мартине, дякую тобі за вірність. Я хочу, щоб ти знав, що я поруч з тобою і мені подобається твоя близькість». «Хто ти?», – запитав Мартин. «Я Ісус Христос!». «А де твої рани?». «Я приходжу з небесної слави, і ран більше немає». Мартин відповів: «Христос без ран для мене не Христос!».

Христос без кровавих хресних знаків є обманом. Ісус хоче, щоб ми бачили його присутність і у наших стражданнях, бо наше зцілення є скрите у його ранах! В Його муках є скриті усі наші страждання. Вони є джерелом благодаті, яка лікує нашу сліпоту та відкриває наші очі для пізнання його Правди. Тому молитва має більше змінювати нас самих, ніж змінювати обставини, через які молимося. Головне – бути витривалими у стосунках з люблячим Богом. Він наш єдиний Спаситель, який помер на хресті щоб, воскреснувши із мертвих, звільнити нас від гріха і смерті. Віра у це є «запорукою того, чого сподіваємося, доказ речей невидимих». Тому життєві випробування є невід’ємною складовою утвердження нашої довіри до Бога.

Ось і двоє сліпців знали, що ніхто з людей їм не допоможе, тому не плекали жодної фальшивої надії. В їх ситуації вони лиш залежали від того, хто був їх проводирем. А ним була їх віра, бо вірити завжди означає бути веденим. Тому сліпота не завадила їм бачити серцем, яке розпізнало в Ісусі очікуваного Месію. Вони хотіли бути зрячими і вірили, що згідно пророка Ісаї, Месія сліпим відкриє очі і поведе усіх шляхом до Бога. Тому благали Ісуса наполегливо, і з великою довірою.

Сліпці вказують на дилему, перед якою стоїть кожен з нас. Вічність, якої прагнемо, ми не можемо осягнути самостійно. Однак вагаємося зробити крок віри до шляху, на який кличе нас Бог, бо боїмося втратити власне «его». Щоб подолати цей страх потрібна відвага бачити своє життя у правді. Натомість ми часто хочемо бути більш-менш сліпими. Прижмурюємо очі, щоб не конфліктувати з мотивами власної поведінки, та щоб не зізнаватися у лицемірстві, коли оправдуємо негідне життя інших.

Сліпці не хочуть залишатися у своєму стані. Те, що їхні очі відкриються і вони нарешті зможуть бачити, не є магічним трюком. Ісус запитує їх: «Хочете прозріти? Чи віруєте, що я можу це зробити»? Сліпці не змирилися з буттям у темряві, і зроблений ними крок віри є початком радикальної зміни їх життя. На їх: «Так, Господи», Ісус відповів «Нехай вам станеться за вашою вірою».

Бог може зробити значно більше, ніж ми просимо та розуміємо. По суті, чудеса Ісуса – це «діяння Божої сили». Саме тому Ісус запитує сліпців, чи вони вірять у Божу силу, яка діє в ньому? Віра і наполегливість сліпих є фундаментом дива.

Слова: «Чи віруєте, що я можу це зробити?», містять всю програму діяльності Ісуса. Бог в Ісусі Христі хоче подарувати нове життя кожній людині. Довірмося його веденню, бо ми не можемо зціляти себе самі. Даймо йому владу над собою, визнаймо своє безсилля і слабкість. Довіряти – означає забувати: про сумніви, про страх, тривоги, комплекси – і зі смиренною молитвою віддати усе Богу. Якщо ми хоробро визнаватимемо свою віру, Бог не зможе вчинити нічого іншого, як відповісти на неї. У того, хто каже «вірую», Господь більше нічого не питає. І тільки тоді відбуваються дива. Потрібне лиш наше «Так!», подібне до сказаного Богові Пречистою Дівою.

Діва Марія – не дорога. Дорогою є сам Христос. А вона є дороговказом. «Робіть усе, що він вам скаже»,  а не те, що вимагає доба чи пропагують можновладці. Робіть те, що наказує вам у сумлінні робити Боже Слово. Марія йшла цим шляхом, який привів її аж під хрест Ісуса тієї найтрагічнішої миті, коли навіть апостоли втекли. Марія залишилася та співстраждала зі своїм Сином, а він звірив її Материнському серцю страждання всього людства. Вона здатна стояти там, де в інших підкошуються ноги. Ця її чеснота називається хоробрістю. Хоробрість не є чеснотою наступу, який вимагає пориву сміливості. Хоробрість – це чеснота наполегливості і витривалості, фундаментальна властивість віри.

Іноді Бог хоче, щоб ми йшли за ним в темряві. Щоб призналися у власній дезорієнтації та потребі скріплення віри і визнання його влади. Це моменти «пустоти» нашого «я», тиша якої є простором довірливого слухання Христа, який проходить повз нас. Серед чудес, які Господь робив найчастіше, є одне особливе: повернути зір сліпому. Зір – це чуття, яке вважаємо найважливішим, бо через очі здобуваємо пізнання. Це стосується і віри: «людина має бачити, щоб повірити». У сьогоднішньому Євангелії Ісус навчає нас навпаки: потрібно повірити, щоб побачити.

В цьому спочиває справжня мудрість, яка безпечно переведе нас дорогою життя до щасливої вічності. Особливо це важливо під час жорстокої війни, яку московська імперія веде проти нашого народу. Вона оголила «нервові закінчення» наших почуттів, радикалізувала судження про справедливість та беззаконня, помістила на перше місце розуміння вартості життя, терпіння та смерті. Йде війна між благородством та втіленим у «русскій мір» відвічним злом, у якій фундаментом перемоги є наша хоробра віра у діяння Божої сили через нашу єдність і вірність Христу. Тому робімо усе, що Господь нам каже. Усе, а не лише щось…! На його слово міняймо у своєму житті те, що досі вважаємо за неможливе, а він тоді напевно приведе наші змагання до перемоги. Але передовсім маємо змінитися ми самі, щоб жити з Богом у мирі. Амінь.

Джерело