«Ваш ґород Ґлупов невідступно з вами…»: російські ідентичності у дзеркалі сучасної українсько- російської війни
Із 2014 року ми знаємо про вбивства людей, численні зґвалтування, вивезення у рабство до Чечні жінок із ОРДЛО, катування полонених військовослужбовців ЗСУ. Із 24 лютого 2022 року Україна оплакує своїх масово розстріляних і закатованих росіянами цивільних громадян і військових у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці (Київщина); жителів села Ягідне (Чернігівщина), з яких командування двох мотострілецьких бригад російської групи військ «Центр» зробило в підвалі місцевої школи живий щит для свого пункту управління нагорі; військовослужбовців ЗСУ та цивільних в Ізюмі (Харківщина), у інших місцях. Повернення Херсона очікувано явило світові нові види тортур, застосованих окупантами, щоби зламати волю нашого населення до спротиву. Українські правоохоронці чи не вперше стикнулися з фактом організації окремої катівні для наших дітей та підлітків.
Від початку війни на Донеччині й Луганщині у 2014 році, особливо від 24 лютого 2022-го, українське суспільство запитувало себе, чому росіяни жорстокі до садизму в ставленні до українців, яких ще вчора називали братами.
А я б, натомість, поставила низку запитань: яких саме рис російської ідентичності – в її сучасній іпостасі «русского міра»/рашизму – ми практично не помічали за інерцією радянської ще пропаганди та за відблисками російського пропагандистського глянцю останніх 30 років? Які паралельні потоки історичного досвіду російської федерації як держави, росіян як народу зібрала у фокусі сучасна українсько-російська війна? Які контури російських ідентичностей увиразнилися в цьому пекельному дзеркалі до чітких об’ємних відображень? Що становить низку уявних вартостей – «крові», інтересів, історії, культурної та політичної традиції, проєктованих росіянами всередину та за межі своєї спільноти/культури/території? Як ці уявні вартості працюють, аби дозволяти Путіну з «опричниками» притлумлювати сумніви і нав’язувати консенсус суспільству 140-мільйонної країни заради підтримки її втручання у чужі збройні конфлікти або ініціювання агресії? На якому історичному етапі росіяни втратили співчуття і совість, перестали розуміти, що таке моральна відповідальність? Зрештою, навіщо нам із вами прискіпливо розбиратися у цих матеріях та що з тим робити практично?
Після перемоги небезпека не зникне
Аналізувати почну з кінця. Насамперед зауважу, що після Перемоги ЗСУ нам іншого місця на глобусі ніхто не запропонує, у Європі ніхто не відмовиться від ідеї й далі ховатися за спиною Української армії від російської загрози, яку там дуже поволі, але таки починають усвідомлювати. Остання зберігатиме актуальність, бо, як я знаю, мовиться про позбавлення РФ ядерної та максимальне зниження спроможності воювати конвенційною зброєю. Однак планів здійснити дерашизацію за аналогією з денацифікацією Третього Райху в 1945 році, тобто зсередини, за присутності там української та союзних армій наші партнери не розглядають. Та й навряд чи це можливо з огляду на масштаби країни.
Рівень якості й консолідації російської опозиції, потужність військового формування в складі ЗСУ легіону «Свобода Росії» підстав для оптимізму в цьому сенсі також не дають. З другого боку, українські історики, дослідники «русского міра» перспектив швидкого розпаду росії на національні утворення не бачать. Наприклад, членкиня-кореспондентка НАНУ докторка Лариса Якубова прогнозує, що максимумом можливої дезінтеграції країни-агресора стануть регіональні утворення, базовані на експлуатації ресурсів місцевими елітами. Навпаки, є всі підстави констатувати, що «Росія запускає оновлену програму тоталітаризму і втретє за останні 120 років намагається втиснути своїх громадян у прокрустове ложе аналога радянського державосуспільства». Поділяючи висновок колеги, зазначу, що з усіх поневолених російських регіонів реальні кроки для реалізації власного національного проєкту робить на сьогодні лише екзильний уряд Чеченської Республіки Ічкерія на чолі з Ахмадом Закаєвим, і хто знає, чи буде історія прихильною до них цього разу.
Отже, в повоєнній перспективі нам доведеться мати кілька тисяч кілометрів спільного кордону з гігантською країною, чиє суспільство породило тоталітаризм і тричі було ним переформатоване. Будемо сусідити із суспільством, яке вросло у «двоємисліє» як додаткову шкіру, живе у великому ідеологічному «калейдоскопі», де понад століття з кожним поворотом «дзеркала» реальне життя пересічної людини модифікувалося за законами паралельної реальності, тасувалося з фантасмагоричними ідеологічними проєкціями з уламків свого та чужого історичного досвіду. Тобто ми ще довго матимемо справу з суспільством, що його пропаганда власної держави тримає у стані безперервного синтезу культурних, історичних, політичних симулякрів, тобто в світі химер, примар та ілюзій. Ці останні за принципом ракової пухлини відбирають у росіян – як у індивідів/суспільства/держави – бажання і здатність розвиватися, жити для себе, виховують штучну безпорадність та пристосуванство до тоталітарної влади.
Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.