Ненависть у Бучі
«Мені було чотири роки, як ми покинули нашу рідну хату. Мама несла мене на руках, а коли посміла поскаржитися офіцеру, що їй тяжко нести дитину всю дорогу, він вихопив мене і кивнув на мертву бабу на возі, бо дехто забирав зі собою навіть своїх мертвих», – це було єдине, що я чула від своєї баби Гані (Кадиляк), лемкині, яку депортували на Тернопільщину з теперішньої Польщі.
Моїй дитині теж чотири роки. Вона має бабине ім’я. І 27 лютого її мама, тобто я, одягнула броню з написом «Преса» й поїхала працювати разом із нею та десятьма топовими журналістами ВВС World на західний кордон, а потім через три покоління повернула нащадка депортованої лемкині туди ж, звідки її бабу вивозили 80 років тому.
Врешті-решт, опинившись у Італії, я повернулася в Україну, щоб знову працювати для британської корпорації для того, аби розповісти світу про те, що зробили росіяни з нашими людьми в Бучі.
Софія Кочмар-Тимошенко біля моргу в місті Боярка Київської області, куди привозили для ідентифікації майже всіх загиблих з бучанського моргу. Софія провела там і в бучанському морзі майже всю весну, фіксуючи те, як рідні забирали своїх загиблих
Була Великодня субота, коли я вперше потрапила до бучанського моргу. Стояв величезний натовп людей, які чекали, коли їм видадуть хрест, табличку і труну з рідними. Це було єдине місце, де я могла знайти свідків воєнних злочинів росіян проти цивільних українців. На практиці це виглядало так: підходиш до чорних від горя людей і питаєш: «Бабцю, ви на кого чекаєте? Що вони зробили з вашим сином?»
Найпершим був дід Василь у військовій куфайці. Він прийшов просити про ДНК-тест. Я тоді ще не могла здогадатися, навіщо його роблять узагалі. «Він знайшов згорілу машину сина, на якій збереглися автомобільні номери, але від сина лишився тільки хребет: решту голодні пси розтягли», – пояснила мені Галя, тепер моя подруга, а тоді волонтерка, що долучилася до процесу поховання бучанців.
Одного разу на моє стандартне питання «кого ви чекаєте», мама, що стояла над труною свого сина, сказала: «Зараз, зараз я вам покажу» і повернулася до чорного мішка в труні. Людям, які забирали своїх рідних уже після Великодня, не дозволяли одягати тіла. Тому що, відверто, там уже не було кого одягати: часто останки знаходили на вулицях, просто неба, після того, як вони пролежали там місяць по катуваннях. Тоді мама клала білу чи вишивану сорочку сину поверх чорного мішка, а хрестик запихала збоку.
Ту маму я запам’ятаю на все життя. Ніхто не довіряв мені дивитися на руки їхніх закатованих дітей, на прострелені ноги. І я не мала права обернутися. Я не дозволила собі навіть критися від страху чи огиди. Чи що там повинні відчувати живі, торкаючись мертвих?
Вона забирала тіло сина з моргу, щоби поховати… вчетверте. Спочатку його вбили росіяни і закопали десь у посадці, потім односельці виявили тіло і перепоховали, згодом з’явився священник і поховав по-християнськи. І ось ця згорьована мати забирає тіло свого сина, щоби поховати його вчетверте, бо коли їхнє село біля Бучі звільнили українці, тіло довелося ексгумувати ще раз, щоби перевірити причину смерті.
Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.