«Бог і сьогодні чекає врожаю зі свого виноградника від тих, кого послав на нього працювати, тобто від усіх нас», – владика Тарас
Проповідь Преосвященного владики Тараса, в 13-ту Неділю по Зісланні Святого Духа, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию, 3 вересня 2023 року.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа Амінь! Слава Ісусу Христу!
У сьогоднішньому Євангелії Ісус розповідає притчу про виноградарів, які спочатку вбивають слуг, а потім і сина господаря, щоб заволодіти його спадщиною. Центром є Боже Слово, яке розповідає правду про минуле і пророкує про майбутнє, яке сталося з Ісусом, коли лідери Ізраїля не прийняли його як Месію. Слухали цю притчу також первосвященики та фарисеї. Ісус звертається до них, щоб дати їм зрозуміти, «як низько вони впали», тому що «їхнє серце не відкрите для Божого Слова». Вони вхопилися за Боже слово, та зробили його своїм, підкорили своїм інтересам, ідеологіям, теологіям… А щоб слово служило лише їм, кожен трактував його відповідно до свого зарозуміння та бажання. Такою є драма цих виноградарів. Вони готові навіть вбити, лиш щоб усе залишилося згідно їх волі. Первосвященики та фарисеї зрозуміли, що Ісус говорить про них. Тому хотіли його схопити і вбити, що таким чином ув’язнити Святого Духа в клітці власних бажань.
Проте серед цього спротиву є дійсність, яка дає нам надію. Слово Боже померло в серцях цих людей, але воно не зникне зовсім, бо живе в серцях простих і скромних людей, у Божому народі.
Але що притча має сказати нам сьогодні? Як ми це розуміємо через два тисячоліття? У цьому драма цих людей – і наша драма теж!
Щоб не вбити Слово Боже в наших серцях, та не ув’язнити Святого Духа, потрібні дві прості речі: смирення, та праведне життя з молитвою. Фарисеї були впевненими в собі, вважали себе непомильними інтерпретаторами Бога. Вони були готові вбивати, щоб захистити слово, яке вважали Божим. Але в дійсності це слово вони цілком пристосували для себе.
Згідно Старого Завіту спасіння було насамперед наслідком Божого заповіту, укладеного з вибраним народом. З нього мав прийти не тільки Месія, але спасіння мало поширитися по всій землі. Бог реалізує спасіння окремих людей в історії через новий вибраний народ. Цим новим народом буде Церква, яка має опосередкувати спасіння всім.
Ісус говорить про Церкву, яка має нести у світ реальність Божого царства, хоча сама не є Божим царством. Отже, це про нас. Але чи ми відповідаємо критеріям Ісуса, чи ми є частиною Церкви, Христового виноградника, який посадив його власник, Бог. Церква є воістину Божою справою, вона виростає з тих, кого Бог звільнив від гріха, прийняв за своїх і обдарував своїм Духом. І хоч це очевидні речі, іноді здається, що багато християн бачать це навпаки. Вони поводяться так, ніби Бог і вся церква повинні радіти, що вони все ще залишаються християнами, і мають були нагороджені за це. Але це насправді не так. Бути християнином означає бути обдарованим від Бога. По-царськи і незаслужено. Це означає бути посадженим, прищепленим до найкращого і найблагороднішого Божого виноградника.
Хто має право «забрати» врожай, як не Бог, який посадив виноградник і доглядає за ним? Кому ще ми в боргу? Справа не в тому, чи будемо суджені, чи достатній ми зібрали врожай. Йдеться про те. кому ми зобов’язані. Щоб ми самі не поводилися як господарі, яким є винен сам Господар. Притча не є моралізаторським закликом «приносити плід»: адже Христос не дорікає старшим і за те, що вони не принесли плодів, а за те, що вони фальсифікували Боже слово.
З самого початку людину спокушає одна основна спокуса: «Будеш як Бог». Така зміна ролей дуже небезпечна. Головним є не «принесення плодів», і не докір, що виноградник не дав плоду. Навпаки, виноградник приніс плоди. Центральною темою є те, що виноградарі не прийняли Божих посланців: Божого слова, висловленого пророками і самим Сином.
«Принести плід» – означає «жити в праведності», прийнявши Боже слово. Все починається зі слухання та завершується молитвою, висловленою особистим способом життя.
Царство Боже – виноградник – не знищується, а залишається, тільки буде відданим новому народу, бо цей не приніс плодів, але збунтувався проти Бога і відплатив йому зрадою. Повстали виноградарі, а не виноградник: невірні люди, а не сама земля. Змінюватися має не Божий план, а його адресати. Вони не могли прийняти парадоксальної логіки Бога, а саме, що Господь творить речі через тих, ким інші люди зневажають; що Він рятує світ через приниження через яке Він є безпорадним і розіп’ятим Месією.
Ми є Церквою, виноградником Господнім. Але чи Бог сьогодні також не пересаджує виноградник за мовчазне відкидання Сина? Бога не цікавить, чи залишається християнська культура на першому плані, але його цікавить, чи залишається віра в Ісуса Христа і прийняття Його слова.
Цією притчею Ісус надзвичайно вказує своїм слухачам на відповідальність, і не потрібно вважати, що це застереження стосується тих, хто відкинув Ісуса в той час. Однак, це стосується кожного часу, в тому числі і нашого. Бог і сьогодні чекає врожаю зі свого виноградника від тих, кого послав на нього працювати, тобто від усіх нас. Виноградник Господній, а не наш. І покликання – це довіра, яку необхідно оправдати для блага всіх і для поширення Євангелії.
Таким чином ми будемо багатшими і багатшими на плоди святості і будемо прославляти Отця, який любить нас безмежною ніжністю, Сина, який продовжує обдаровувати нас спасінням, і Духа, який відкриває наші серця і рухає нас до повноти доброти. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський