Кримський академічний драмтеатр готує виставу за п’єсою російського письменника Михайла Умнова «Позивний «Світло». Про це раніше  вже повідомляли  Крим.Реалії.

Днями відбулася  прем’єра вистави, а також пресконференція за участю авторів та виконавців ролей. Колектив театру не оминув нагоди наголосити на своїх «творчих заслугах» у постановці.

Якщо раніше театр зазнавав різноманітної критики, то зараз зазначається, що «Кримський академічний російський драматичний театр імені М. Горького – один із найкращих на Півдні Росії  (! – авт.)  – і зараз опинився на висоті: тут здійснено, по суті, першу в країні велику театральну постановку, яка розповідає про героїв СВО»  (так російська влада називає повномасштабну війну проти України  – КР).

Виявляється, сьогодні театральна висота – це не протест проти війни та її звірств, а оспівування «нових героїв нового часу», вбивць і агресорів. У пресконференції взяли участь автор п’єси – письменник Михайло Умнов, режисер-постановник  Сергій Ющук, директор театру  Андрій Антонович, художник-постановник  Володимир Новіков  та актори, які виконують головні ролі.

Привертає увагу спроба керівниці літературно-драматургічної частини Кримського академічного драмтеатру  Людмили Касьяненко  перетягнути «ореол слави» на себе особисто. Виявляється, п’єса не тому потрапила до театру, що перемогла у всеросійському конкурсі Національної асоціації драматургів та Міністерства оборони РФ «Новий час. Нові герої» і була «спущена згори», а «відшукала» її сама Касьяненко.

У статті про це  написано так: «П’єса потрапила до репертуару театру завдяки щасливому збігу обставин: з осені минулого року Л. Касьяненко почала шукати твори, які б достовірно розповідали про події наших днів, про ставлення у суспільстві до спеціальної воєнної операції (так російська  влада називає повномасштабну війну проти України  – КР). Таких було чимало, але «багато» – не значить «добре». Керівниця літературно-драматургічної частини «відсіювала» п’єси одну за одною. І ось, нарешті, у лютому – еврика! На стіл лягла робота Михайла Умнова. Назва «Позивний «Світло» зачепила, як і сама п’єса. Так вона опинилася у репертуарі».

Людмила Касьяненко, всупереч реальності, вважає, що «одним із головних достоїнств п’єси є відсутність пафосу та повчань. Це надзвичайно глибока людська історія. Не можна сказати, що постановка «ось про те і про те». Буде занадто дрібно. Тому що будь-яка серйозна і талановита вистава (якою, безперечно, є «Позивний «Світло») – завжди про одне – про життя».

Виявилося, що автор та учасники вистави є прямими учасниками не лише ідеологічної агресії проти України, а й реальними учасниками війни. Автор п’єси розповів, що «у головного героя є прототип – художник-монументаліст  Олексій Буртасенков. Він займається активною волонтерською діяльністю, надає велику допомогу бійцям СВО»  (так російська влада називає повномасштабну війну проти України  – КР). Виконавець головної ролі актор  Михайло Онишкевич  сам нещодавно служив у російській армії, і тема п’єси йому дуже близька. Родичі та друзі чоловіка перебувають у зоні проведення спеціальної військової операції, його робота – патріотичний внесок у спільну справу. А зі своїм персонажем – художником Олексієм – він має прямі «родинні зв’язки».

А режисер Сергій Ющук «народився в Макіївці, яка зараз зазнає постійних обстрілів. Школа, в якій він навчався, розбомблена, стоїть без вікон та дверей. Про горе своїх земляків він знає не з чуток. Постановка п’єси – його внесок у спільну справу та велика відповідальність». Водночас питання про те, хто розбомбив його школу, і чому російська армія вбиває та руйнує чужу для неї країну, залишається за кадром. Питання про те, чи було б у Макіївці «горе» якби в 2014 році загони козаків із Криму на Донбас не привів російський феесбешник Гіркін, і на допомогу йому не прийшли російські спецпризначенці, які проголосили фейкову «ДНР» (структура, що контролює частину окупованої РФ територій Донецької області – КР), актори і спектакль також замовчують. Ось вам і реалізм, і відсутність пафосу.

Цілком очевидно, що сьогодні російський, зокрема й кримський театр для кримчан, а головним чином для окупаційної влади відіграє роль такої собі віртуальної реальності, коли те, чого немає в житті, але дуже хочеться, можна створити на сцені, оголосити це правдою та реалізмом,  і насолоджуватися, весь вечір сидячи в кріслі, буцімто це й є життям.

Слід сказати, що Кримський академічний театр не обмежився постановкою віртуальної реальності про війну в Україні. Він намагається провести паралель між геноцидною й імперіалістичною війною президента РФ  Володимира Путіна  в Україні з визвольною радянсько-німецькою війною середини ХХ століття.

Виставу про війну в Україні театр підкріплює виставою за п’єсою  Олексія Дударєва  «Рядові». Поставили її практично ті самі режисери та ті самі актори, що й «Позивний «Світло» – режисер Сергій Ющук, художник-постановник Володимир Новіков.

Це така драматична балада, яку було написано до сорокаріччя Перемоги над Німеччиною (тобто ще 1985 року) за так званим соцзамовленням – коли перед драматургом поставили завдання показати війну образами простих солдатів і без героїчного глянцю. Іншими словами, це аналог фільму «А зорі тут тихі» з тією різницею, що його дійові особи не дівчата, а чоловіки.

Газета описує  спектакль так: «П’ятеро солдатів, пов’язаних однією фронтовою долею, які вони всі різні! Юний, щойно призваний на фронт хлопчик на прізвисько Кульбаба по-дитячому переймається, що мало ще повоював і немає в нього жодної медалі. А ось колишньому партизану Дервоєду вже нічого не страшне, адже на його очах фашисти по-звірячому вбили дружину та маленького сина. Третій рядовий – Соляник – ночами потайки молиться перед розп’яттям у зруйнованому храмі, намагаючись самому собі відповісти на запитання: що важливіше – порушити присягу чи заповідь «не вбивай»? Четвертий солдат поріділої роти – Буштець, якого забрали на фронт просто з власного весілля, буквально палає вогнем ненависті. Як же важко командиру роти старшині Дугіну знайти підхід до кожного підлеглого! Втім, бачив Дугін і важчі часи, у його послужному списку – відступ, позбавлення звання, штрафбат і гірка таємниця, яку не знає ніхто…»

Цю п’єсу, яка була в забутті сорок років, витягли на світ і поставили поруч із п’єсою Михайла Умнова, хоча «Позивний «Світло» й не тягне на порівняння за талановитістю та ідейністю з «Рядовими», щоб створити паралель: там війна в Україні, а там війна вже на території Німеччини. Начебто за значенням це одне й те саме?

Костянтин Станіславський  вважав, що  «театр – найсильніша зброя, але, як і будь-яка зброя, про два кінці: вона може приносити велике благо людям і може бути величезним злом».

Нинішня Росія – це країна, яка все, до чого вона торкається, перетворює на найбільше зло. Достатньо подивитися на зруйновані в Україні десятки міст і тисячі сіл, зруйновані школи та лікарні, пустелю після висадженої в повітря Каховської ГЕС, сотні тисяч убитих і покалічених з обох боків та зіставити з тим, хто до кого прийшов з війною, як ідеологічні питання знімаються самі собою.

Росія і свій театр перетворила також на найбільше зло. Сьогодні вже запізно питати: «Із ким ви, майстри культури?», оскільки майстри з Росії поїхали, а в Росії та в анексованому Росією Криму йдеться не про майстрів культури, а про підмайстрів влади.

Костянтин Подоляк, спеціально для Крым.Реалии

Джерело