Св. Іван Золотоуст, який прийшов на світ 344 року в сирійськім місті Антіохії, був щасливою дитиною, бо мав розумну й побожну матір Антусу. Коли вона, після передчасної смерти чоловіка, осталася вдовою з двома маленькими дітьми, то не піддавалася шкідливому смуткові, але мужньо й розумно почала відразу виконувати всі обов’язки господині дому, матері й побожної християнки. Поганин Лібаній, учитель малого Івася, був такий захоплений розумом і чеснотою Антуси, що говорив: “Які чудові жінки знаходяться між християнами!”

Антуса старалася дати дітям якнайкращу освіту, і тому посилала їх на науку до найкращих учителів, які були тоді в візантійській державі. Але вона ще більше дбала про те, щоб дати дітям досконале християнське виховання, що є найціннішим скарбом людини. Завдяки такій дбайливості матері Івась здобув собі основне знання філософії, заблистів даром і знанням красномовства, а передусім збагатився досконалим знанням Христа, його вчення, прикладу й духа. Він навчився бути глибоко покірним, а також панувати над своїми грішними похочуваннями духа й тіла. З природи скорий до гніву, він постійною чуйністю й напруженням волі з успіхом опановував порушення своєї нетерпеливости. Його скромність обичаїв, лагідність, любов до ближніх і велика второпність робили його любимцем усіх тих людей, що з ними він входив у взаємини.

Природні таланти, висока освіта й велика чеснота робили Івана здібним до найвищих державних урядів, але він про них не думав, його думки були зайняті Богом, а бажанням його серця було життя на самоті, посвячене тільки Божій службі. Тим часом, заки це сталося, він почав займатися адвокатурою. В тому часі, в товаристві своїх молодих приятелів, він почав ходити до театру й інших розривкових місць. Не мавши ще тоді й двадцяти літ життя, він почав наражувати себе на моральний упадок. На щастя Бог чував над своїм вибранцем і скоро дав йому пізнати, що він увійшов на ховзьку дорогу. Налякавшись тієї пропасти, що над нею він опинився, він вирішив покинути негайно небезпечний для його душі світ. Щоб перервати свій зв’язок з легкодушними побратимами, він почав одягатися в просту, грубу одежу, багато постити, довго молитися та спати на твердім помості. Свій природний потяг до пустої людської слави він почав успішно перемагати прилюдним понижуванням себе. Коли давні приятелі почали насміхатися з нього, він цим радів, бо це було корисне для його душі. Його одиним предметом любови став тоді розп’ятий Христос, а його наймилішим зайняттям молитва й самозречення.

У тому часі був антіохійським патріярхом св. Мелетій. Пізнавши Іванову чесноту, він запросив його до своєї палати, де подавав йому різні поучення, а опісля висвятив на церковного четця. В тому часі Іван навчився передусім мовчання, що таке потрібне, щоб забезпечитися перед гріхами язика. По трьох роках перебування коло св. Мелетія, на настійчиве прохання матері, він вернувся додому, де однак дальше продовжав своє тихе й скромне життя. Коли по двох роках він почув, що на найближчім синоді єпископів мають його і його приятеля Василя вибрати на єпископів, він утік з Антіохії і вернувся аж тоді, коли довідався, що опорожнені єпископські престоли були вже обсаджені іншими людьми. В тому часі він написав шість цінних книг про священство. Мав він тоді двадцять шість літ.

Проживши ще чотири роки з матір’ю в Антіохії, Іван оселився між побожними пустельниками, що жили тоді близько Антіохії. Спочатку він боявся, що не зможе так тяжко працювати, молитися вдень і вночі, їсти раз-у-день, по заході сонця, сухий хліб, як це робили ті побожні самотники, що між них він зайшов, але згодом силою волі примусив себе вести з ними спільне життя досконалого самозречення та провів між ними шість щасливих літ. Він був би остався й довше між ними, але тяжко занедужав і мусів вернутися до Антіохії.

Прийшовши до здоров’я, він почав послуговувати в церкві. Незабаром св. Мелетій висвятив його на диякона, а 386 року єпископ Флавіян висвятив його на священика та назначив своїм головним намісником. Впродовж дванадцяти років він заступав старенького єпископа, проповідав та з великою любов’ю опікувався вбогими. Тому, що в Антіохії було тоді сто тисяч християн, то він проповідав кілька разів у тиждень, а часто кілька разів денно. Погани, жиди й єретики відчули силу його слова. Він викорінював застарілі надужиття, усував гріхи і освячував ціле місто. Здавалося, що ніщо не може опертися силі його вимови, ревности й побожности. В часі Великого Посту 387 року, коли нарід зневажив був і порозбивав статуї цісаря й його родини, Іван виголосив двадцять одну сильну науку про статуї.

У 397 році, після смерти царгородського патріарха Нектарія, цісар вирішив покликати на опорожнений патріарший престіл Івана. Побоюючись одначе, що антіохійці не схочуть пустити від себе улюбленого душпастиря, казав потайки вивезти його з міста та привезти до Царгороду, де він був висвячений на єпископа і засів на патріяршім престолі (398 р.).

Першим кроком нового пастиря було те, що він зменшив домашні видатки, а заощаджені гроші призначив на підмогу для вбогих, передусім хворих. Одночасно казав збудувати багато лікарень, що їх він піддержував своєю допомогою. В палаті завів зразковий лад між службою, яку він сам дуже дбайливо добирав. Щоб піднести релігійність між народом, він видав різні розпорядження для духовної обнови свого духовенства, у чім однак поробив деякі помилки через свою суворість. У цій обнові духовенства було однак головне те, що він сам робив те, що приказував робити іншим.
Коли Іван став пастирем Царгороду, то скоро завважив, що тамошні жінки носили непристойну, занадто коротку й прозору одежу, через що наражували мужчин на спокуси й моральний упадок. Св. патріярх сильно виступив в обороні християнської моралі, осуджуючи тих легкодушних жінок, які були причиною згіршення. Він говорив їм: “Скажіть мені: кого світ осуджує? кого судді карають? Тих, що п’ють отруту, чи тих, що приготовляють її та дають шкідливий напиток? Це ви мішали той нещасний пугар; це ви подали смертоносне питво; ви більш злочинні від отруйників, бо смерть, що її ви спричинюєте, більш жахлива; бо ви вбиваєте не тіло, але душу. І це ви не робите ворогам ні примушені конечністю, ні побуджені кривдою, але з нерозумної марности й гордости.” Сильні слова правди св. пастиря западали жінкам у душі, і вони почали одягатися по-християнськи. Подібно він викорінював проклони, навертав поган і єретиків.

До грішників був св. патріярх надзвичайно ласкавий і приймав їх з любов’ю, кажучи: ‘‘Як ти впав другий раз, а може навіть тисячу разів у гріх, прийди до мене, і ти будеш уздоровлений.” Але перед нерозкаяними грішниками він не поступався. Був також сильний і суворий у вдержуванні церковної дисципліни. Як одного року люди пішли в Велику П’ятницю приглядатися кінським перегонам, а в Велику Суботу були в театрі, де була нагода до згіршень, то він так був цим засмучений, що на Великдень виголосив одну з найсильніших проповідей проти забав і вистав у театрі й цирку.
З батьківською любов’ю він опікувався посвяченими Богу дівицями та старався, щоб піднести по їхніх манастирях духовне життя. Вдів закликав до життя покути, відокремлення й побожности; між ними була славна св. Олімпія, яка була опікункою побожних удів, а одночасно старалася про харч для св. патріярха. Він їв звичайно сам один, пізно й мало; зате для гостей мав іншу їдальню, де кожний діставав усього подостатком. Однак у загальному він був проти виставних бенкетів.

Убогі мали в св. патріярсі щирого приятеля. Щоб мати на милостиню для них відповідний фонд, він казав попродати дороге устаткування зі своєї палати, а навіть повернув на ту ціль деяке церковне начиння, що похвалив св. Авґустин. Одночасно спомагав теж лікарні і казав збудувати кілька нових.

Ще більше лежало йому на серці добро душ. Він раз-у-раз молився за їхнє спасіння, а крім цього своїми сердечними науками старався просвічувати їх розум та порушувати їх серця, щоб вони тікали від злого, а робили тільки те, що добре й спасенне. З його пастирської ревности користали не тільки його вірні, але й люди по далеких країнах, як наприклад у Палестині й Персії. До скитів і готів вислав на проповідь Христової віри окремих єпископів.

Св. патріярх сам багато молився, і людей заохочував до частої молитви. Мужчин заохочував, щоб разом зі священиками приходили на нічні богослужби. Він говорив їм: ‘‘Багато ремісників устають вночі до праці, вояки стоять на стійках; чи ви не могли б зробити стільки для прослави Бога?” Жінок заохочував, щоб з дітьми вставали вночі й молилися по своїх домах; діти таким чином привикнуть до молитви, а тоді цілі доми стануть наче церквами. Зокрема виголошував сердечні науки про Пресв. Євхаристію й заохочував вірних до частого св. Причастя.

Коли деяким високопоставленим особам грозила кара смерти, він випрошував нераз для них у цісаря помилування; коли один збунтований військовий начальник хотів здобути Царгород, св. патріярх пішов до його табору і ласкавими словами намовив його до відступлення від облоги міста.

Св. патріярх мав багато страждань, що його спричинювали йому лихі єпископи, а передусім захланна цариця Євдоксія. Коли одного разу він виголосив проповідь проти легкодушности й виставности жінок в одежі, цариця, наче б то особисто зневажена цією проповіддю, постаралася про осудження св. патріярха та прогнання на заслання. Коли ж нарід цьому спротивився, а крім цього місто навістив землетрус, перелякана цариця сама попросила цісаря, щоб він скасував присуд і відкликав патріярха з заслання. Одначе його не довго оставили в спокою. Цариця, обурена на нього за його нову проповідь проти згіршаючих забав, що відбувалися під пам’ятником цариці перед церквою св. Софії, постаралася про друге прогнання св. патріярха з Царгороду.

Під час цього заслання його водили з місця-на-місце, так що він не мав спокою. Крім цього йому докучала велика спека, безсонність, гарячка й шорстка поведінка сторожі. Папа старався оборонити св. патріярха і в цій справі посилав післанців до цісаря, але це долю засудженого не поправило. Щобільше, його казали відвести на заслання аж над Чорне море. Однак св. патріярх вже туди не дійшов. У місті Комонах, у Кападокії, він від вичерпання й знущань тяжко занедужав, так що не міг далі йти. Його завели до молитовні св. мученика Василіска. Вночі йому явився св. мученик і передрік йому, що завтра вони вже будуть разом. Почувши таку вістку, св. патріярх непомірно зрадів. Він одягнувся в найкращу білу одежу, наче вибираючись на своє небесне весілля. Прийнявши передсмертне св. Причастя, він проказав свою останню молитву, що її він закінчив словами: “Слава Богу за все!” Сказавши “амінь”, він перехрестився і віддав спокійно Богові свою праведну душу. Сталося це 407 року.

За його цінні духовні твори св. Церква надала йому почесне названня “Учитель Церкви”, а за красномовні науки він став відомий у всім християнськім світі як — св. Іван Золотоуст.

По наших українських церквах ми майже кожного дня згадуємо св. царгородського архиєпископа Івана Золотоуста, як відправляємо Службу Божу, що її він упорядкував для вжитку в церквах східнього обряду.

“ЖИТТЯ СВЯТИХ”, Том ІV-ий, авторства Впр. о. А. Г. Труха, ЧСВВ, позволяється видавати.
Дано в Вінніпегу, Ман., 3-го лютня, 1960.
о. Б. Слобода, ЧСВВ. Протоігумен
Дозволяється друкувати.
Торонто, 26-го лютня, 1960.
+ Ізидор — Єпископ
Друкарня ОО. Василіян — Торонто, Канада.

13 листопада — День святого Івана Золотоуста.

#святий_Іван_Золотоуст #Іван_Золотоуст #Золотоуст #Іван #календар #УГКЦ #Церква