25.01.2024

Олександр ҐАВА,
Заслужений артист України

Чому я проти перейменування вулиці Ромена Ролана на вулицю Л.Курбаса у Харкові.

Коротка творча біографія Зенона (Олександра, Леся) Курбаса.

У світлі Харківського театру ім. Т.Г. Шевченка.

Акторську кар’єру З.Курбас розпочав в аматорському гуртку товариства «Сокіл».
За участь у студентській демонстрації 3 листопада 1910 року його відрахували з Львівського університету.

Під час демонстрації було вбито Адама Коцко, громадського діяча, активіста.
Серед звинувачених у вбивстві був і сам З. Курбас, у нього навіть відібрали важку ломаку як знаряддя вбивства. Кілька тижнів його тримали під вартою, вели інтенсивні допити, причетність до вбивства зафіксовано в документах. Саме звинувачення в здійсненні кримінального злочину так і не було зняте до кінця життя З. Курбаса.

З. Курбас тікає від кримінального переслідування, зі Львова до Відня.
Переїхав до Відня і продовжив там навчання. Улітку 1911 року повернувся до Львова і на запрошення Г. Хоткевича влаштувався працювати в «Гуцульському театрі». Маючи освіту, максимум по одному курсу в двох університетах, невдовзі перейшов до професійного пересувного театру «Руська бесіда».

З. Курбас учень корифеїв українського театру. Долею так судилося, що шляхи привели його до керівників театральних труп, знаних корифеїв: Гната Хоткевича, Йосипа Стадника, Миколи Садовського. Він навчався в них, засвоїв досвід майстрів, грав у їхніх виставах, але раптом зрікся цієї школи й оголосив навчителям війну.

Створює в Києві власний театр і в 1919 р. просить захисту від «українських націоналістів» у командувача 45-ї дивізії Йони Якіра.

З 1920 р. Курбас з трупою зараховані до складу 45 дивізії, командувач Йона Якір, що дав наказ Котовському знищити 365 бійців війська УНР у м. Базар.

Курбас з артистами, їздять по селах контрольованих більшовиками і агітують селян за радянську владу.

У 1922 р.З.Курбас повертається до Києва і оприлюднює Статут мистецького об’єднання «Березіль». Засади МО „Березіль” базовано на більшовицькій ідеології, яка викреслювала з життя національну ідентичність. Більшовикам потрібні були маленькі ґвинтики до великого імперського механізму. У цій боротьбі немає місця національним ознакам людини є лише „Единая общность людей — советский человек”.

Хоча мистецьким його не можна було назвати тільки умовно — бо це по суті була агітбригада, підрозділ політвідділу дивізії у складі армії-дивізії, що вела постійні бої в роки громадянської війни.

У листопаді 1922 р. дали першу виставу для 45-ї дивізії у Києві, яку зробили буквально за 8 днів. Ця вистава називалась «Жовтень». На той час це була одна з перших аґіток. Театру було вручено Червоний прапор, на якому було написано: «Боротьба за пролетарську культуру» — гасло, якому Курбас залишився вірним до останнього дня.

Ми любимо 45-у дивізію. Ми пишаємося цією дивізією, з якою нам разом довелось працювати в тяжкі, але славні роки громадянської війни. Нам дорога ця дивізія, яка поставила нас на ноги і дала нам капітал, не грошовий, а великий ідейний капітал, величезну віру і переконаність у правильності гасел нашої великої революції.

Хай живе наша славна, непереможна Червона Армія! (Статут МО «Березіль»)

У статуті Мистецького Об’єднання „Березіль” були сформульовані головні ідейні засади: «…це громадська (не мистецька чи театральна! — В. С.) організація, просякнута класовою ідеологією пролетаріату; в своїй тактиці координується з комуністичною партією, працює в царині радянського будівництва засобами мистецтва і споріднених з ним ділянок; базуючись у своїй роботі на підвалинах марксизму-ленінізму, бореться за здійснення ідей соціальної революції, зокрема за комуністичну культуру».

Керуючись статутом, керівник МОБу, як засвідчує Ю. Смолич (справжнє прізвище — Гудман), тодішній координатор і формувач репертуарної політики України, З. Курбас «…діяв як перший руйнач старого, дореволюційного, традиційного психологічного театру».

Осінній сезон 1926 року “Березіль” уже розпочав в тодішній столиці України Харкові . І ознаменувався переведенням харківського українського театру до Києва. (Зараз Театр ім.. І.Франка).

За час роботи в Харкові, З. Курбас здійснив вісім вистав іноземних авторів. Коли ж він створив виставу М, Куліша «Народний Малахій», в якій головний герой не сприймає комуністичну ідеологію і критикує її, у Курбаса почалися політичні проблеми.

Відомий вислів, що революція пожирає своїх дітей, потвердився на долі самого З. Курбаса. Він — той, хто до останнього подиху служив революції, пропаґував зі сцени ідеї більшовизму, — став його жертвою.” З. Курбас став жертвою більшовицького режиму лише тому, що перестав виконувати ідеологічну програму більшовиків, а захотів відчути себе творцем, художником, вільною людиною.

Нам до кінця не відомі причини потрапляння З. Курбаса в немилість до влади, але з офіційних документів знаємо, що його справою особисто займався Павло Постишев і Курбаса 5 жовтня 1933 року було звільнено із займаної посади. Ще досі не встановлено, коли ж насправді не стало З. Курбаса. У часи хрущовської відлиги його дружина з 1919 року — Валентина Чистякова зверталася до вищих властей у Москві з проханням відповісти на запитання, де й коли загинув її чоловік. І таку відповідь вона отримала 16 травня 1961 року, у ній повідомлялося, що З. Курбас помер своєю смертю 15 листопада 1942 року. На жаль, В. Чистякова ніде не подавала копію відповіді, не повідомляла, ким вона підписана і де поховано її чоловіка. В останні роки набула поширення інша версія, її чули і з вуст Л. Танюка, що З. Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року на території Карелії, в урочищі Сандармох.

Перенесення дати смерті на п’ять років раніше, а саме на пік репресій 1937 року, можна сприймати з великим сумнівом і вважати правдивою лише в одному випадку — коли будуть одночасно опубліковані обидва документи, і не дуже вірити не підтвердженим документально свідченням окремих осіб, у тому числі й Л.Танюка. Визнаний в Україні науковець, автор багатьох книг з правової практики минулого і наших днів, заслужений юрист України, доктор юридичних наук, генерал—полковник міліції, народний депутат України багатьох скликань Олександр Бандурка є особою, яка як ніхто інший, має доступ до державних архівів. У своїй книзі «Тема преступности в литературе и искусстве» (Х.: Основа, 2006.— 416с.) О. Бандурка спростовує твердження Л. Танюка про розстріл Л. Курбаса 1937 року й на С.180 згадуваної праці називає дату смерти Л. Курбаса — 20 жовтня 1942 року. Розбіжність в один місяць жовтень або листопад можна не брати до уваги, якщо зважати на п’ятирічну різницю в датах про смерть.

Та ми змушені знову повернутися до З. Курбаса і його дружини. По смерти чоловіка Чистякова довго відмовлялася писати спогади про нього, і єдиною причиною цього, за її словами, була жорстока радянська дійсність і все пов’язане з нею, аж до театру включно.

У Харкові це єдиний український драматичний театр, і його весь час руйнували, добивали, калічили, знеславлювали… Колись один з головних режисерів цього театру Анатолій Літко сказав фатальні слова: «Якась бацила залишається в театрі, усі керівники в театрі погано закінчували». Лесь Курбас своєю школою «новаторства» буквально руйнував усе попереднє як хуторянське, провінційне, архаїчне, що пізніше визнавав сам жахливою помилкою пролеткультівського мистецтва. Зрештою настали часи незалежности і, здавалося б, у шевченківців настануть зовсім інші — світлі дні. Та сталось не так, як гадалося. Коток радянської минуччини ще був справний і в колишній спосіб продовжував розчавлювати все українське. Особливого руйнування театр зазнав на початку другого десятиліття незалежності.

В останній день жовтня 2002 року диктори чи не всіх харківських телеканалів повідомили, що директором і головним режисером Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка призначено Андрія Жолдака, який був людиною зі сторони, або жаргонною лексикою,— «парашутистом», якого скинули на землю згори.

І не просто Андрія Жолдака, а Андрія Жолдака-Тобілевича ІV. Тут вже мало роззявити рота од подиву. Із допасованим до свого прізвища звучним додатком «Тобілевич ІV», А. Жолдак, «ворвашісь в харьковскую культуру», геть забув українську мову, почав постійно «росіянити» з харківських телеекранів і це ввів у норму. Трохи забігаючи, зазначемо: коли Жолдака вдалося витурити з театру і він на тривалий час знайшов пристановище в Німеччині, то там враз почав «українити» і скиглити, що він нікому не потрібний в Україні.

Своє прагнення перейменувати театр він розпочав за всіма канонами бюрократичної казуїстики: начебто це була не його ініціатива, а вимога трудового колективу. Процедуру розпочали з того, ніби всі актори-шевченківці дійшли одностайного висновку, що справедливіше буде, якщо театр змінить свою назву. Для успішнішого вирішення справи була додатково використана «таранна зброя» — підключився сам голова Національної спілки театральних діячів України, московський киянин (або київський москвич) Леонід Танюк.

У березні 2003 року на харківських рекламних щитах з’явилися афіші, які сповіщали про прем’єру в театрі ім. Т. Шевченка за мотивами оповідання Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Під назвою п’єси було зазначено — «Театр шоку». Афіша привертала увагу ще й іншим, а саме:
а) сценарій Андрія Жолдака-Тобілевича ІV;
б) режисер — Андрій Жолдак-Тобілевич ІV;
в) музичне оформлення Андрія Жолдака-Тобілевича ІV;
г) художній керівник театру — Андрій Жолдак-Тобілевич ІV;
д) відеозйомка та фотографування — заборонено. Кількість місць — обмежена.

Згадано було, що прем’єра спектаклю здійснюється під патронатом голови облдержадміністрації Євгенія Кушнарьова та при допомозі з боку дуже важливих персон, з висловленням їм подяк звичайних і особливих. Цікавий перелік прізвищ осіб «шевченколюбів-українохвілів»», ними були — Євген Бистрицький, Олександр Давтян, Дмитро Святаш, Михайло Добкін, Тетяна Гавриш, Володимир Шумілкін, Анатолій Товстоухов й інші. Андрій Жолдак почав рекламувати в пресі неіснуючий заклад культури, тобто «Драматічєскій тєатр ім. Л. Курбаса». Подібні анонси почали афішувати на рекламних стендах, а також на шпальтах газет «Врємя», «Слобода», «Вєчєрній Харьков» й ін.

Процес знищення єдиного українського, психологічного театру в Харкові, вступив у новітню фазу, та вже на одинадцятому році незалежности України.

Використана література.:
В.Сватенко «Вериги української нації»
О. Ґава « Вічна таїна театру» -2011 р.
Й. Гірняк „Спомини”
Щоденники академіка С. Єфремова

Джерело

#Курбас #Олесь_Курбас #перейменування #Харків #театр #театр_Шевченка #Олександр_Ґава