​​27 січня в багатьох країнах світу відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Генеральна асамблея ООН 1 листопада 2005 р. ухвалила Резолюцію №60/7, де зазначено, що «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…».

Україна на державному рівні вперше долучилася до вшанування пам’яті у Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту у 2012 році, відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 липня 2011 р. № 3560-VI «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру». Однак громадські ініціативи вшанування пам’яті жертв Голокосту 27 січня розпочалися відразу по ухваленню резолюції Генасамблеєю ООН.

Дату приурочено до звільнення 1945 року військами 1-го Українського фронту в’язнів нацистського концтабору Аушвіц, який став у сучасному світі символом нацистських злочинів. Аушвіц ‑ єдиний колишній концтабір, а нині – музей, який внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Щороку його відвідують мільйони туристів.

Нацистська расова політика базувалася на злочинних дискримінаційних заходах, що із часом переросли у масові страти. Першими жертвами цієї політики стало єврейське населення. Людей знищували лише за етнічну належність. План «остаточного вирішення єврейського питання» зазнавав змін у процесі краху нацистського «бліцкригу» в СРСР. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість (на територію Польщі ‑ в район Кракова, на Мадагаскар або за Урал) з розгортанням Другої світової війни виявилися примарними. Відтак нацисти вдалися до терору.

Методи Голокосту ‑ переслідування і масового винищення нацистами євреїв під час Другої світової ‑ на окупованій нацистами території СРСР дещо відрізнялися від тих, що застосовували в європейських країнах. Там євреїв заганяли в гетто, із часом могли відправити до місць масового знищення у газових камерах. А на українських землях, які стали складовою СРСР до 1939 р., більшість єврейського населення загинула від куль у протитанкових ровах. Частину ровів викопали ще за радянської влади, інші копали за окупації військовополонені, місцеве населення або самі жертви.

Одна з акцій «остаточного вирішення» відбулася наприкінці серпня 1941 р. Ідеться про масовий розстріл євреїв у Кам’янець-Подільському, де їх на початок війни мешкало близько 10 тис. осіб. У першій декаді серпня 1941-го угорська влада депортувала майже 18 тис. євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх іти маршем від Коломиї до Кам’янця-Подільського, де разом із місцевими євреями розстріляли протягом 26–29 серпня (разом 23,6 тис. осіб). Євреїв, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944-го вивезли до концтабору Аушвіц. Там переважна більшість з них загинула в газових камерах відразу після прибуття.

Аушвіц ‑ найбільший концентраційний табір нацистської Німеччини. Він існував на території Польщі (в м. Освенцим) упродовж 1940–1945 рр. До 1942 р. це був один з багатьох концтаборів Третього Рейху; від 1942 р. ‑ головний осередок масового винищення євреїв. Аушвіц став для світу символом терору, Голокосту й геноциду.

Вчені вважають, що за весь час у концтаборі було ув’язнено близько 1,3 млн осіб, з яких 1,1 млн знищили. Крім євреїв і поляків ‑ двох найбільш постраждалих етнічних груп – в Аушвіці утримували радянських військовополонених і представників інших національностей. Серед них були й українці та вихідці з українських земель, за припущенням дослідників – близько 100 тис. осіб.

Страхітлива політика терору проти євреїв на території окупованої України знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту на українських територіях стало близько 1,5 млн осіб.