«Моє найбільше бажання — щоб війна в Україні закінчилася, щоб запанував мир, щоб ніхто не гинув, щоб люди могли повернутися до своїх домівок, відбудувати їх і спати спокійно, не боячись, що вночі їх підірве повітряна тривога», — наголошує єпископ Володимир Ющак, який 19 червня відсвяткував 25-ту річницю єпископських свячень.

В інтерв’ю KAI єпископ Вроцлавсько-Кошалінської єпархії Української Греко-Католицької Церкви розповідає, серед іншого, про історію Церкви за часів комуністичного режиму, ситуацію в єпархії, найбільші виклики, а також про війну в Україні та допомогу біженцям. «Після початку війни в Україні я завжди зустрічаю велику доброту і відкритість з боку римо-католицьких єпископів. Про це свідчить той факт, що в багатьох парафіях ми маємо можливість відправляти Літургії, нам надали в розпорядження церковні будівлі», — зазначає владика Ющак.

Кшиштоф Томасік (KAI): 25-та річниця прийняття Вами єпископської хіротонії є доброю нагодою для підбиття підсумків. З якими думками і почуттями Ви пов’язуєте свій ювілей?

Владика Володимир Ющак: Кожен ювілей змушує нас замислитися над минулим і над тим, що чекає нас у майбутньому. Для нашої єпархії 25 років, що минули, були часом розбудови структур нашої єпархіальної Церкви. Першим єпархом (єпископом) став Теодор Майкович у 1996 році. Він очолював єпархію лише два роки і помер у 1998 році. У той час всі структури єпархії перебували в зародковому стані. Насамперед треба було створювати єпархіальні структури. Ми вчилися їх будувати, всі разом: я, священники і вірні. За 25 років ми досягли певного етапу розвитку, який я вважаю стабільним. За цей період були моменти, коли ми мусили бути особливо мобілізованими і не мислити стандартно, бо цього вимагала ситуація. Я маю на увазі, зокрема, час пандемії коронавірусу, війну в Україні та масову хвилю біженців. Зараз, слава Богу, маємо відносно стабільну ситуацію.

Зліва-направо: владика Аркадій Трохановський, владика Євген Попович, Владика Іван Мартиняк, владика Володимир Ющак

Пригадаймо, що після падіння комуністичного режиму в Польщі у 1989 році ви будували Церкву з нуля. Це було нелегко. Як Ви, Владико, згадуєте ті часи з теперішньої перспективи?

У 1947 році, після операції «Вісла», наших вірних, переважно українців, переселили на західні та північні території Польщі. Це була спроба комуністичної влади покінчити з нашою Церквою і ліквідувати її. Нам було заборонено відправляти Літургії у східному обряді. Лише в 1957 році були видані перші дозволи на відправлення Божественних Літургій українською мовою. На той час ми мали лише 20 парафій. Перш за все, найбільшою проблемою був брак священників, їх було мало і це були переважно люди похилого віку. Поволі, з кінця 1960-х років, почали з’являтися нові покликання з наших родин. Так церква функціонувала до 1989 року. До того часу вона не мала юридичної особи, не мала права володіти парафіями чи церквами. Через комуністичні переслідування вона мусила надолужувати втрачене.

У 1988 році відбулася велика проща до Ясної Гори в Ченстохові на святкування 1000-ліття хрещення Русі-України за участю греко-католицького та римо-католицького єпископату також з України, що вважається символічною подією, початком відродження нашої Церкви в Польщі. У 1989 році було висвячено першого єпископа, а в 1991 році Перемишльську єпархію було відновлено і приєднано до латинського митрополичого престолу у Варшаві, що викликало протести з боку наших вірних. Тому в 1996 році було створено дві єпархії: Перемишльсько-Варшавську та Вроцлавсько-Ґданську в межах нової Перемишльсько-Варшавської митрополії.

Що було і залишається найважливішим для Вас як єпископа за останні 25 років, що можна вважати успіхом?

Насамперед, побудова спільноти священників і вірних. Раніше ми мали певне відчуття самотності. Тепер маємо три єпархії: Перемишльсько-Варшавську, Вроцлавсько-Кошалінську та Ольштинсько- Ґданську, і творимо справжню спільноту вірних і священників. Кожен з вірних має відчуття приналежності як до єпархії, так і до всієї Церкви. Ми маємо свої структури, а відтак і свої форми діяльності.

Потім нам вдалося взяти під свою душпастирську опіку українців, які приїжджають до Польщі впродовж останніх десяти років, після Революції Гідності. Половина парафій нашої єпархії — це нові парафії. Ми пішли з душпастирським служінням туди, де раніше не було греко-католиків, переважно в центральну Польщу. Ми маємо там парафії і громади, а також, що важливо, можливо частково, матеріальну забезпеченість, особливо, коли йдеться про приміщення, але ми вже досягли певного рівня стабільності.

Як Церква ми ведемо людей до вічного спасіння і в цьому контексті сакраментальне життя динамічно розвивається. Ми уділяємо Таїнства Хрещення, Подружжя та інші, і їх кількість зросла до десяти разів. Всі громади мають своїх священників. Вже не буває так, що священник приїжджає один чи два рази на місяць до якоїсь із парафій. Регулярні Божественні Літургії служаться скрізь, щонеділі та у свята.

Яка ситуація зі священичими покликаннями?

Ситуація зі священичими покликаннями нестабільна. Покликань стає все менше і менше, як і в Римо-Католицькій Церкві. Кілька днів тому я отримав інформацію, що з однієї з наших парафій є кандидат до Люблінської семінарії. Це дуже радісна новина. Покликань з Польщі небагато, але є покликання з українських родин, які приїхали і оселилися в Польщі. Крім того, у нас є більше десятка священників з України. Минулого року я висвятив трьох священників, що для нас вже є чималою кількістю. Звичайно, потреби набагато більші. На жаль, ми не можемо використовувати священників з України. Через війну чоловіки призовного віку від 18 до 60 років не можуть виїхати.

Великим викликом для єпархії та Церкви є війна в Україні та сотні тисяч біженців. Як ви справляєтеся з цією проблемою?

У Польщі перебуває близько мільйона біженців з України. Деякі з них не знають, що в Польщі є Греко-Католицька Церква, тому ми самі їдемо до більших осередків і там намагаємося формувати спільноту та провадити душпастирську працю. Така громада створена, наприклад, у Бидгощі, де місто надало нам будівлю, і зараз у ній будується каплиця, щоб ми мали власне місце для молитви.

Звичайно, багато священиків у римо-католицьких парафіях виявляють нам гостинність, за що ми їм дуже вдячні. Однак громада функціонує по-іншому, коли має власний храм чи каплицю, і не лише кілька годин на тиждень. Ми намагаємося мати будівлі, приміщення, призначені тільки для нас, де є можливість безперешкодної діяльності та молитви. Наприклад, у Верхній Сілезії, де маємо десяток громад, ми дуже часто використовуємо нижні, невикористовувані костели, що дає нам відчуття великої незалежності.

Загалом в єпархії зараз маємо 90 парафій і душпастирств. Багато з них були створені ще до початку повномасштабної війни в Україні.

З перспективи 25 років, як Ви оцінюєте відносини з Римо-Католицькою Церквою? Вони не завжди були простими.

У минулому були непорозуміння, особливо на парафіяльному рівні, але в останні роки, особливо після початку війни в Україні, я завжди зустрічав велику доброту і відкритість з боку римо-католицьких єпископів, доказом чого є те, що в багатьох парафіях ми змогли служити Літургію і отримали в наше розпорядження церковні будівлі. У багатьох випадках наші священники також отримали можливість жити в парафіяльних будинках Римо-Католицької Церкви. Нас постійно зустрічають з відкритістю і великою добротою.

Чи присутня Греко-Католицька Церква в Польщі в медіа-просторі і якою мірою?

Згадаю комуністичні часи, коли для Греко-Католицької Церкви не було місця в медійному просторі. Я знаю, про що говорю, бо сам був переслідуваним у ті часи, що визнано IPN.

Після падіння комуністичного режиму ситуація, очевидно, покращилася. На громадському телебаченні ми маємо п’ять трансляцій на рік великих свят, таких як Великдень, Різдво, Йордан та прощі у Білому Борі та Хшанові. Від початку пандемії ми щонеділі транслювали Божественну Літургію на TVP Kultura, а згодом на TVP Historia. На жаль, від початку цього року вона скоротилася до однієї трансляції на місяць. Нас позбавили трансляції недільної Літургії, якою під час пандемії користувалися майже всі, а після пандемії цією можливістю не можуть скористатися літні та хворі люди, які, на жаль, не мають змоги ходити до церкви. Саме тому ці люди постійно просять нас про це. Під час наших колядницьких візитів це питання було під номером 1. Я особисто втручався в це питання у Варшаві, звертався, зокрема, до Президента Єпископської Конференції, до керівника редакції католицьких програм і до багатьох інших. Поки що нічого не змінилося. І це дуже прикро. Адже мова не йде про якусь саморекламу з нашого боку, але наші вірні таким чином позбавлені доступу до Літургії, яка є основою життя Церкви.

Крім того, наша Літургія також давала можливість усім полякам дізнатися про життя Греко-Католицької Церкви, що є дуже цінним і плідним. Неодноразово я зустрічав єпископів, священників та римо-католицьких вірних, які дякували нам за нашу Літургію, про яку вони дізналися завдяки телевізійним трансляціям, молилися та брали участь у ній. Це допомогло нам пізнати один одного, зблизитися і примиритися.

Також двічі на місяць на TVP 1 виходить програма про життя нашої Церкви «Повнота віри». Програма виходить у добрий час, і багато людей її дивляться і цінують. Але вона не має того літургійно-молитовного характеру, якого так бажають наші старші та хворі вірні.

На завершення дозвольте запитати Вас про Ваші мрії на наступні роки Вашого єпископського служіння…

Дозвольте мені почати з матеріальних питань. Звичайно, одне з них полягає в тому, що наша єпископська курія у Вроцлаві повинна мати краще приміщення. Я також думаю про свій вихід на пенсію. Для єпископа-емерита Вроцлавсько-Кошалінської єпархії не завадило б якесь помешкання. Карітас нашої єпархії, який дуже динамічно розвивається, також повинен мати гідне місце в столиці Нижньої Сілезії. Мрію про завершення реставрації нашого катедрального собору у Вроцлаві, передусім про завершення вітражів, реконструкцію хорів, відновлення крипти князя Генріха Побожного та підготовку крипти єпархіальних єпископів.

Але найбільша мрія — щоб наші українські вірні знайшли свій справжній духовний дім у нашій Церкві. Щоб вони приходили до Церкви не лише з нагоди великих свят Різдва та Великодня, але щоб вони були залучені до щоденного життя парафії та Церкви. Звичайно, мрія, щоб священників було більше і більше, щоб вони могли служити якомога більшій кількості наших вірних, особливо у великих міських центрах, де їх найбільше. А ще я думаю про самих священників, щоб вони мали гідне житло, зважаючи на те, що більшість з них мають сім’ї. Я також хочу, щоб молоді покоління нащадків дідів і батьків, які пережили акцію «Вісла», не втратили своєї релігійної та національної ідентичності. Нам потрібна максимально можлива інтеграція, але не асиміляція. Звичайно, я хочу якнайкращих екуменічних стосунків, які є добрими, але не завжди.

Однак на сьогодні моє найбільше бажання — щоб війна в Україні закінчилася, щоб був мир, щоб ніхто не гинув, щоб люди могли повернутися до своїх домівок, відбудувати їх і спати спокійно, не боячись, що вночі пролунає сигнал повітряної тривоги.

Переклад з польської мови
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело