Розглянувши у попередній публікації разу перебіг основних моментів під час третього соборового періоду, цього разу звернемо увагу на документи, що були прийняті за час його проведення.

Як було сказано попереднього разу, третій період ІІ Ватиканського Собору проходив в напруженій та інтенсивній праці над текстами соборових документів. Такі зусилля соборових отців привели до великих кроків вперед. Уже можна було серйозно думати про четверту сесію як про завершальний період Собору. Саме тому в січні 1965 року Папа Павло VI оголосив про дату початку четвертої сесії, що повинна була розпочатися 14 вересня. Він також повідомив про те, що це буде завершальна сесія ІІ Ватиканського Собору.

Однак, наразі повернемося до третьої соборової сесії, закриття якої відбулося 21 листопада 1964 року. У цей день, після тривалих виправлень, численних пропозицій та багатьох голосувань, відбулося урочисте проголошення трьох соборових документів: догматичної конституції про Церкву Lumen gentium (2151 голос на підтримку та 5 голосів проти), декрету про екуменізм Unitatis redintegratio (2137 голосів за та 11 проти) та декрету про східні Церкви Orientalium ecclesiarum (2110 за і 39 проти). Така майже одностайна підтримка кожного із цих документів, а особливо конституції про Церкву та декрету про екуменізм, свідчила про бажання соборових отців оновити еклезіологію. Розглянемо тепер детальніше кожен із цих проголошених документів.

Догматична конституція Lumen gentium, що українською мовою звучить «Світло народів», є однією із чотирьох конституцій, проголошених ІІ Ватиканським Собором та однією із двох догматичних конституцій, разом із тією, що стосується Божого Слова. Вона розпочинається таким твердженням:

“СВІТЛО НАРОДІВ – Христос; а тому цей Священний Собор, зібраний у Святому Дусі, дуже бажає ясністю Христа, яка сяє на обличчі Церкви, просвітити всіх людей, проповідуючи Євангеліє всякому творінню (пор. Мр. 16:15). І оскільки Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду, вона прагне, спираючись на вчення попередніх Соборів, чіткіше пояснити своїм вірним і всьому світові свою природу та свою вселенську місію. Обставини наших часів роблять цей обов’язок Церкви ще нагальнішим – щоб усі люди, нині тісно пов’язані між собою різними суспільними, технічними та культурними зв’язками, досягли також повної єдності у Христі.”

Ця догматична конституція має свої сильні сторони у перших трьох розділах, у яких Собор представляє Церкву як Таїнство в Христі і як світло народів, тобто як ключовий момент в історії спасіння, метою якої є досягнення Божого Царства. ІІ Ватиканський Собор вдало використав образ Церкви, який був дуже близьким для святого апостола Павла – Церква як Христове тіло, подавши його водночас в контексті багатьох біблійних прообразів Церкви: народ на шляху до здійснення спасіння. Із цим народом Господь відновив вічний союз, що досяг своєї кульмінації на хресті та у воскресінні Божого Сина. Через Ісуса та дію Святого Духа усі члени Церкви беруть участь у вірі в єдиному священстві, яке вони здійснюють передусім у Таїнствах, у взаємному сопричасті, у служінні людям відповідно до отриманх харизм. Відповідно до постанов Собору:

“… через відродження і помазання Святим Духом охрещені посвячуються, щоб стати духовним домом і святим священством, щоб усіма ділами християнина приносити духовні жертви і “звістувати похвали Того, хто їх покликав з темряви у дивне своє світло” (1 Пт. 2:4–10). Тому всі учні Христові, постійно перебуваючи в молитві та славлячи Бога (пор. Ді. 2:42–47), самі себе нехай приносять “як жертву живу, святу, приємну Богові” (Рим. 12:1), нехай по всій землі свідчать про Христа і всім, хто їх питає, дають відповідь про їхню надію на вічне життя (пор. 1 Пт. 3:15). Хоч царське священство вірних і священство службове, або єрархічне, розрізняються за суттю, а не лише за ступенем, все ж вони скеровані одне до одного, бо кожне по-своєму бере участь у єдиному священстві Христа.”

Далі документ говорить про те, що церковна спільнота живе в людському суспільстві та бере участь в його історії, і саме завдяки тому, що вона є вселенською та місіонерською – не ототожнює себе з жодними особливими станами: соціальними, культурними чи расовими. Христова Церква у своїй повноті реалізується в католицькій Церкві, яку очолює римський архиєрей, який водночас є центром колегії єпископів, однак вона не вичерпує себе лише цим. Відповідно до Собору, у Церкві з Божої волі перебувають служителі, влада яких полягає у служінні. Як наступники апостолів, встановлені самим Христом, єпископи продовжують їхнє служіння та творять єдину колегію.

Догматична конституція «Світло народів» являє собою крок вперед, у порівнянні із рішеннями І Ватиканського Собору та із деякими жорсткими папськими постановами наступних десятиліть.

У свою чергу соборовий декрет «Unitatis redintegratio» (Відновлення єдності) досить вдало виводив католицизм із багатовікової відсутності зусиль для відновлення християнської єдності. Затверджений під час голосування остаточний варіант тексту розпочинався із такого твердження:

“ВІДНОВЛЕННЯ ЄДНОСТІ між усіма християнами є одним із найголовніших намірів Другого Ватиканського Вселенського Собору. Бо Христос Господь заснував одну і єдину Церкву, хоч багато християнських Спільнот представляють себе людям як справжнє насліддя Ісуса Христа. Усі вони заявляють, що є учнями Господа, але мислять вони по-різному і йдуть різними шляхами, начебто сам Христос розділився. Таке розділення і виразній волі Христовій суперечить, і є спокусою для світу, і шкодить найсвятішій справі проповідування Євангелія всьому творінню.”

Згідно із цим духом, Собор визнавав необхідність подолати протиставлення відповідних доктринальних систем, визнаючи, що спосіб та метод звіщення віри можуть бути різними, взаємодоповнюючи одне одного, і що істини християнської доктрини мають різні ступені наближення до суті Божого об’явлення. Вони в жодному разі не повинні стояти на перешкоді екуменічному діалогові з іншими християнами. Застарілий підхід, відповідно до якого єдність можна досягнути лише через «повернення єретиків та схизматиків» до римської Церкви, нарешті був відкинутий. Особливо знаковим було окреслення моделі єдності, заснованої на різноманітності дарів та взаємодоповненні різних традицій, замість одноманітності та поглинання.

Врешті, короткий соборовий декрет про «Східні Церкви» (Orientalium ecclesiarum) оцінив особливість східних Церков, що перебувають в єдності з Римом. Вони були визнані як помісні Церкви, що наділені законною різноманітністю як на літургійному рівні (обряди, використання мови), так і на рівні інституційному (патріархати, синоди, вибір єпископів) та дисциплінарному (одружене священство).

Отже цього разу ми зосередилися над трьома документами, які були затвердженні та проголошені на завершення третього періоду ІІ Ватиканського Собору. Наступного разу розглянемо промову Папи Павла VI у день закриття цього соборового періоду.

 

Джерела:

Elio Guerriero. Il Concilio Vaticano II. Storia e significato per la Chiesa. Shalom editrice, 2022. с. 42.

Michele Antonio Corona, Il Concilio Vaticano II spiegato a tutti. Fondazione OasiApp, 2022. с. 81.

Giuseppe Alberigo. Breve storia del concilio Vaticano II. Il Mulino, 2021. c. 119-124.

о. Андрій Твердохліб

 

Джерело: vaticannews.va

Джерело