Лише 6,91% території України входить до природно-заповідного фонду. У нашому законодавстві задекларовано ціль підвищити цей показник до 15% до 2030 року. Та за нинішніх темпів створення нових заповідних територій для досягнення цільового показника знадобиться понад 100 років.

У грудні 2022 року у канадському місті Монреаль відбулась п’ятнадцята конференція сторін Конвенції ООН з біологічного різноманіття. Під час цієї зустрічі країни, які підписали цю конвенцію, включно з Україною, погодили Куньмінсько-Монреальський рамковий протокол.

Одна із цілей угоди передбачає, що до 2030 року 30% від усіх наземних, прибережних та морських екосистем світу мають бути під ефективною охороною та управлінням у мережах сполучених між собою природоохоронних територій.

Аналогічна ціль – охорона 30% територій та акваторій до 2030 року – була закріплена для країн ЄС ще у травні 2020 року Стратегією ЄС з біорізноманіття, яка є невід’ємною частиною Європейської зеленої угоди.

Чому це важливо? Розширення заповідних територій допоможе зберегти чисту воду, чисте повітря, родючі ґрунти, що безпосередньо впливає на наше здоров’я та добробут. Без належної охорони природних ресурсів Україні буде складно впоратися з екологічними викликами і забезпечити якість життя для майбутніх поколінь.

Ситуація в Україні: маємо інструменти, але не використовуємо їх сповна

Україна також має власні цілі щодо частки природоохоронних територій – не такі амбітні, як згадані вище, але від цього не менш далекі від досягнення. Вони стосуються планів розвитку природно-заповідного фонду України (ПЗФ) – національної системи природоохоронних територій,  яка захищає важливі природні території та водні об’єкти.

 

Приклад території природно-заповідного фонду України: заплава річки Уж у межах Древлянського природного заповідника. Фото із каталогу конкурсу «Вікі любить Землю», 18-237-5001

 

Законом України “Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року” передбачено досягнення частки земель ПЗФ на рівні 15% загальної території України до 2030 року та 12,5% – у 2025 році. Фактична площа ПЗФ на початок 2024 року становила 4,181 млн га, або лише 6,91% території нашої країни.

Крім  природно-заповідного фонду, в Україні існують природоохоронні території загальноєвропейського значення (території Смарагдової мережі), які охоплюють 13,7% площі нашої країни та створені на виконання Бернської конвенції (Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі).

Та це зовсім не означає, що загалом понад 20% України перебувають під охороною. Адже Смарагдова мережа має низку перетинів із ПЗФ, наприклад включає майже усі українські національні парки та заповідники. До того ж механізми охорони територій Смарагдової мережі досі не закріплені у національному законодавстві, що не дозволяє ефективно запобігати знищенню цінних видів та екосистем (природних оселищ) у межах цих територій.

Схожу ситуацію ми маємо з іншими природоохоронними територіями, які визначені на виконання міжнародних угод, наприклад водно-болотними угіддями міжнародного значення або біосферними резерватами. Їх реально охороняють лише там, де є перетини зі створеними раніше об’єктами природно-заповідного фонду. Або де було спеціально створено нові об’єкти ПЗФ для охорони міжнародно визнаних цінних територій.

На жаль, в Україні реально захищають природу лише тоді, коли існують чіткі обмеження на використання земель у їхніх межах. Проте навіть там часто трапляються порушення, як-от розорювання трав’яних екосистем у заказниках чи господарських зонах національних парків. Це відбувається через неефективний екологічний контроль та невисоку увагу держави до охорони природи.

А як ЄС досягає своїх цілей у захисті природи?

У 2022 році створені за національним законодавством природоохоронні території країн Європейського Союзу, разом із територіями загальноєвропейської мережі Natura 2000 (аналог Смарагдової мережі для країн ЄС), покривали 26,4% суходолу та 12,1% морських акваторій Євросоюзу. В окремих країнах ці показники варіюються від 13,3% до 55,8% для суходолу та від 2,3% до 45,4% для морських акваторій. Тобто ЄС наблизився до мети у 30% значно ближче, ніж Україна до  своєї мети у 15%, при цьому 9 країн ЄС вже перевищили цільовий показник для 2030 року.

 

Розподіл частки суходолу(вгорі) та морських аквтаторій (внизу) під охороною у країнах ЄС.

 

Зрозуміло, що статус Natura 2000 не завжди гарантує належну охорону цінних природних об’єктів на практиці. Та все ж він передбачає реальні механізми охорони природи, як-от розробку планів із чіткими заходами, які необхідно впроваджувати для досягнення доброго стану збереження охоронюваних видів та оселищ, тобто середовищ існування видів.

Якщо ж брати до уваги лише створені за національним законодавством природоохоронні території країн ЄС (аналоги нашого ПЗФ), то вони охоплюють у середньому 18,27% суходолу (майже втричі вище за показник України), а наприклад у Польщі – 32,2% території країни. Авжеж при порівнянні європейських аналогів з нашим ПЗФ варто враховувати, що категорії природоохоронних територій і вимоги до їхньої охорони сильно відрізняються від країни до країни. Та все ж навіть найслабший охоронний статус для цінної території буде кращим за його повну відсутність.

Як бачимо, Україна досить сильно відстає від ЄС за площею прироохоронних територій і тенденції останніх років не прогнозують суттєвого покращення ситуації. Так, протягом 2019-2023 років площа заповідних територій в Україні зросла всього на 189 тисяч гектарів (0,3% від площі країни). За таких темпів для досягнення цілі у 15% знадобиться ще понад 100 років.

Для порівняння, у проміжку 2014-2018 приріст складав 324 тис. га (0,58%), а у 2009-2013 роках – 677,4 тис. га (1,1%). Тобто в останні роки темпи розширення природо-заповідного фонду не лише не зросли, але навіть суттєво сповільнились. І повномасштабна війна тут не виглядає вагомим виправданням, бо проблеми почалися задовго до неї.

 

Динаміка зміни площі ПЗФ України протягом 2001-2023 років, у тис. га (за даними Міндовкілля).

 

Ключові проблеми мережі ПЗФ та їх можливі рішення

Хронічне відставання розширення площі природно-заповідного фонду від задекларованих цілей є наслідком поєднання декількох ключових факторів.

1. Необхідність погодження з власниками земель. Щоб створити або розширити будь-який об’єкт ПЗФ, потрібно отримати згоду від усіх власників земель, на яких його планують створювати (або розширювати). Заповідний статус передбачає низку обмежень, перелік та суворість яких залежать від категорії відповідного об’єкта ПЗФ, але є загальні для всіх категорій обмеження: не можна суцільно рубати ліс, розорювати степи та луки, осушувати болота, забудовувати цінні природні території.

У цих умовах землевласники і землекористувачі зазвичай не зацікавлені погоджувати заповідання своїх земель, зокрема і через фінансові чинники. Аргументи про важливість охорони природи для сталого розвитку і можливість отримувати прибутки від інших видів діяльності, наприклад від розвитку туризму, що вітається у ПЗФ, діють не завжди.

Необхідність погодження стосується навіть земель державної форми власності – у такому разі його надають (а на практиці відмовляються надавати) постійні землекористувачі, за якими закріплені відповідні ділянки, наприклад державні лісгоспи. І це виглядає дещо парадоксально. Адже з одного боку держава має задекларовані цілі щодо розширення ПЗФ і відповідальні держслужбовці працюють над цим, а з іншого – підпорядковані державі підприємства свідомо перешкоджають досягненню цих цілей.

2. Недостатнє фінансування охорони ПЗФ із державного та місцевого бюджетів. Працівники установ природно-заповідного фонду зазвичай отримують низькі зарплати і часто не можуть ефективно виконувати свою роботу через недостатнє технічне забезпечення. Це призводить до скорочення кількості ідейних працівників і формує у місцевих жителів образ установ ПЗФ, як неефективних інституцій, які лише заважають розвитку регіонів. Брак фінансування також не дозволяє забезпечити компенсації для власників земель, які заповідаються, що могло б допомогти у досягненні їхньої згоди.
3. Бюрократія і невиправдані затримки. Оформлення документів та ухвалення рішень для створення нових заповідних територій часто затягується (чи навіть блокується) через особисті непорозуміння чиновників із науковцями та недостатню кількість підготовлених і вмотивованих фахівців, які мають опікуватись питаннями створення ПЗФ на державному та регіональному рівнях.

 

Зрозуміло, що такі комплексні проблеми не мають простих і водночас ефективних рішень. Але декілька змін могли б суттєво покращити ситуацію:

1. Спрощення процедури створення нових заповідних територій та унеможливлення затягувань під час погодження заповідання з боку землевласників державної та комунальної форм власності.
2. Підвищення пріоритетності охорони природи в роботі Міндовкілля та обласних департаментів екології, що має супроводжуватись розширенням штату чиновників, які будуть займатись лише питаннями створення та належного функціонування об’єктів ПЗФ.
3. Збільшення державного фінансування природоохоронних територій, що дозволить їм реалізувати проєкти з відновлення деградованих територій, розвитку туризму та створення репутації центрів сталого розвитку громад.
4. Ускладнення скасування вже існуючих заповідних територій як механізм запобігання «дерибану» цінних природних територій, наприклад для забудови.

Джерело: Екодія

Джерело