​​Гауляйтер із так званої «лнр» сьогодні заявив, що «все жители республики испытывали ликование в день воссоединения с рф».

Саме так: не відчували тріумф, а випробували це почуття.

За вісім років, що минули від 2014-го до 2022-го, і наступні два, вони не випробували роботу побудованих цехів чи підприємств, або рух новою залізницею з сучасними вагонами, не стали користуватися пасажирськими літаками. Та ще й випробували себе на витривалість…

Так, жителі Лисичанська випробували, як бути без води і тепла протягом двох років. І, треба сказати, продовжують «испытывать» ці «комфортні» російські умови життя.

Як і населення сусідніх Рубіжного, Сіверськодонецька, Гірського, Кремінної. Багато хто втратив домівку.

300 мешканців Попасної, які залишилися в окупації, теж не «испытали ликования», бо не мають не лише комунальних послуг, а й усього міста. Його повністю зруйнували росіяни – прийшли і нічого не зробили, бо відновлення, на їхню думку недоречно. 300 попаснянців виживають у надекстремальних умовах. Майже 20 тисяч містян своєчасно наважилися на евакуацію, аби бути подалі від «руського миру».

Протягом серпня-вересня 2024 року без житла залишилися тисячі жителів Станично-Луганської та Антрацитівської громад, де будинки вигорали вулицями. Як і сьогодні вночі у Сокологірську. Окупанти не були готові до стихії. Роками не вживали ніяких превентивних заходів, доки не згоріли тисячі гектарів лісів і сотні будинків.

Без роботи залишилися десятки тисяч гірників, бо вугілля Луганщини на росії не потрібне. Як і добувні підприємства. Їх віддали інвесторам, які навіть перспективні шахти виріжуть на металобрухт. Професіоналів, досвідчених прохідників, звільняють і відправляють на штурм Білогорівки, який безрезультатно триває два роки.

Контракт з армією рф – це квиток в один кінець. Тому і пропонують його укласти школярам – завтрашнім випускникам, бо дорослих чоловіків вже замало. Десятки, а можливо і сотні тисяч чоловіків з окупованої Луганщини, загинули і їхні тіла росіяни не забирають з поля боя. Більш точну цифру ми дізнаємося лише після звільнення територій.

«Русский мир» рано чи пізно впаде, бо виявився він для луганчан випробуванням на міцність. Навіть багато з тих, хто «ждал», вже не сподівається на краще.

Але є ті, хто щодня мріє про повернення українського прапора – у Сватовому та Біловодську, у Старобільську та Луганську. Кадіївка, Алчевськ, Довжанськ, усі інші міста і села Луганщини – це Україна.

Ми повернемося!

Сотні тисяч переселенців-луганчан, що вимушено мешкають у Києві, Дніпрі, Львові, Харкові, Чернівцях.

Україна переможе!