Цього місяця ми завітали до сестер йосафаток, щоб ознайомити вас, дорогі читачі, з унікальним служінням і посвятою черниць УГКЦ.

Покровителем згромадження є святий Йосафат Кунцевич. Магістра сестра Агнета Заведюк (попередня настоятелька) здійснила дослідження й написала працю про святого. Тому почнемо з історії.

– Сестро Агнето, познайомте нас зі святим Йосафатом.

– Святий священномученик Йосафат, іменем якого назване Згромадження, з’явився на світ 444 роки тому, у 1580 році в місті Володимирі в побожній християнській родині Гавриїла та Марини Кунцевичів. При хрещенні батьки назвали свого сина Іваном. Дитячі та юнацькі роки Іван провів у Володимирі, де, як згадували пізніше старші мешканці міста, зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей. Одного разу, у віці 4–5 років, малий Іван, вдивляючись у розп’яття Ісуса Христа, що стояло в притворі церкви, відчув фізично, як вогняна іскра упала в його серце. Із цього часу він полюбив молитву та церковні відправи так сильно, що ніколи їх не пропускав. У 16-річному віці юнак покидає рідне місто та, за волею батька, їде до м. Вільна (сьогодні Вільнюс, Литва), щоб навчатися купецького ремесла. Його переїзд до Вільна збігся з дуже важливою подією в житті Церкви, адже саме 1596 року майже всі єпископи, окрім двох, на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою приступили до єдности зі Вселенською Церквою, втраченою в 1054 році, зі збереженням усіх обрядів і традицій Східної Церкви. Але більшість вірних не була заздалегідь підготовлена й не пішла за своїми пастирями. У Вільні до з’єднання прилучилися лише один василіянський монастир, який на той час був дуже занедбаний, та церква Пресвятої Тройці. Іван, роздумуючи над тим, який вибір йому зробити та до якої церкви ходити, починає шукати відповіді в молитві, читанні Святого Письма, історичних книг та в розмовах з духовними провідниками, професорами Віленської академії. Врешті доходить висновку, що сам Ісус Христос молився до Отця про єдність своїх послідовників, Церква від початку заснування була єдиною – і єпископи лише відновили втрачену єдність. Тому починає ходити до церкви Пресвятої Тройці та мріє про її розвиток, а в 24-літньому віці вступає до василіянського монастиря та приймає чернечу рясу з рук митрополита Іпатія Потія й монаше ім’я Йосафат.

– Чим відзначався молодий чернець на початку служіння Богові?

– У перші роки чернечого життя він увесь свій час проводить або в келії, або в каплиці святого Луки при Свято-Троїцькій церкві в молитві та читанні творів і життєписів святих отців і намагається наслідувати їхнє аскетичне життя. Улюбленими молитвами святого Йосафата були «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, грішного» та «Господи, подай святу єдність». Одного разу двоє хлопців, які проходили повз келію святого Йосафата, вирішили через шпарину у дверях підглянути, що Йосафат робить, і побачили, що він спочатку бичував своє тіло, потім ліг на підлогу й молився, а з ікон Розп’яття та Пресвятої Богородиці виходило світло, яке заповнило всю келію й огорнуло святого. Дуже скоро слава про ревного ченця розноситься по цілому місту, і до монастиря приходить щораз більше юнаків, які бажають присвятити своє життя Богові.

– Хто саме вступив до монастиря в часи Йосафата?

– Серед них був Іван Велямин Рутський, освічений богослов, разом з яким Йосафат згодом провів реформу Василіянського чину. 1609 року Йосафата було висвячено на священника, і він ще більше трудиться над спасінням довірених йому душ. Його проповіді притягують людей різних віровизнань, бо він говорив із великим запалом, а найскладніші правди віри умів пояснити в простий і доступний спосіб. Найбільше любив Йосафат сповідати людей, оскільки ця Свята Тайна не лише відновлює втрачену єдність з Богом, а й примирює людей між собою. Він сповідав усюди: у церкві, на міському майдані, на переправах, відвідував зі Святими Тайнами хворих, навіть супроводив засуджених на страту, спонукаючи їх до розкаяння за вчинені злочини. На сповіді був лагідним, давав каянникам невеликі покути, а якщо вважав, що провина вимагає більшого надолуження, то сам накладав на себе строгішу покуту. Йосафат часто проводив діалоги з грішниками та людьми іншого віровизнання, яких щиро любив, будучи водночас противником гріха та всякого розбрату. Він завжди виступав миротворцем між ворогуючими сторонами, намагаючись привернути їх до єдности й згоди. Його слова глибоко проникали в душу, завдяки чому спонукав багатьох нез’єдинених повернутися до Католицької Церкви. За справу єдности Церкви Йосафат був готовий навіть віддати своє життя.

1617 року у великій покорі та послусі Йосафат приймає призначення на уряд єпископа-помічника Полоцької єпархії, а через рік, після смерти правлячого єпископа, стає Полоцьким архиєпископом. Отримавши таку високу гідність, він не злагіднив попереднього способу життя: посту, молитви, чернечого правила, покути – і навіть під єпископською мантією завжди носив волосяницю. Як архиєпископ, Йосафат насамперед сприяв піднесенню освітнього рівня духовенства та поглибленню християнської віри серед мирян. Він проводив єпархіальні синоди, здійснив реформу священства, написав «Правила для священників», а для мирян уклав «Катехизм» у формі запитань і відповідей. Також Йосафат дбав про повернення церковного майна та віднову церков. З особливою турботою ставився до бідних, вдів та сиріт, яким давав щедрі милостині, а найубогіші часто обідали разом з ним за єпископським столом.

– Як будувалися взаємнини слуги Божого з духовенством, мирянами?

– Незважаючи на свою жертовну діяльність, Полоцький архиєпископ не знайшов розуміння у своїх сучасників, зокрема з боку представників Церкви, що не приступила до єдности. Тож єдиним способом припинити ревну працю Йосафата, як вони вважали, було вбити святого й тим самим не дати поширитися унії по всій Польсько-Литовській державі. Тому противники унії вчинили змову й 12 листопада 1623 р. у м. Вітебську вбили святого Йосафата, розрубавши йому сокирою голову, а тіло кинули в ріку Двину. Його було знайдено лише на шостий день завдяки стовпу світла, що, немов блискавка, сяяло над місцем, де було затоплене тіло. Свідки стверджували, що тіло святого було надзвичайно гарне, гарніше, ніж за життя. У сам день смерти Йосафата в жодній церкві обох обрядів Вітебська не було відслужено Святої Літургії. Під вечір цього ж дня міська управа прибула на місце мучеництва Йосафата. Увійшовши до церкви, урядовці побачили скриньку з церковними речами, зачинену на замок, від якого не було ключа, і наказали сторожам перенести її для безпеки до замку, оскільки все церковне майно було пограбоване й понищене. Коли сторожі проходили повз місце, де була пролита кров Йосафата, скринька випала з їхніх рук кришкою догори й сама відчинилася, з неї викотилася чаша й стала на тому місці, де була кров святого, а коло неї розмістилися дискос і хрест таким чином, як священник ставить їх до відправи Святої Літургії. У такий спосіб Господь показав, що прийняв жертву святого Йосафата як свідчення найвищої любови до Бога та людей. Це підтвердили й численні чуда, які почали діятися після його смерти: нетлінність тіла, навернення грішників на християнське життя, навернення нез’єдинених в лоно Католицької Церкви, розкаяння тих, хто брав участь у вбивстві Йосафата, а також численні оздоровлення з невиліковних недуг.

– Що було після мученицької смерті ахієпископа?

– Усе це зродило всенародне визнання Йосафата святим і вшанування його мощей. 16 травня 1643 р. папа Урбан VIII проголосив Слугу Божого Йосафата блаженним, а 29 червня 1867 р. папа Пій ІХ, за результатами канонізаційного процесу, проголосив блаженного Йосафата Кунцевича святим. Папа Лев ХІІІ у 1892 р. поширив вшанування пам’яти святого Йосафата на цілу Католицьку Церкву, внісши його ім’я до календаря латинського обряду.

Дуже цікавою є доля мощей святого Йосафата. Від дня смерти аж до 1705 р. (за винятком чотирнадцятилітньої відсутности, від 1653 до 1667 рр., коли була небезпека їх знищення) вони перебували в соборі Святої Софії в м. Полоцьку й були у всенародному пошануванні. На початку ХVІІІ ст. у Польсько-Литовській державі тривала боротьба за королівський трон, у якій взяли участь також Швеція і росія. У ході воєнних дій влітку 1705 р. російські війська зайняли м. Вітебськ (Білорусь), в якому взялися винищувати все, що мало зв’язок із блаженним Йосафатом і вшануванням його пам’яти. Побоюючись, що мощі блаженного можуть бути знищені, ченці василіяни заздалегідь вивезли їх – спочатку до Жировицького монастиря, а згодом до м. Білої на Підляшші (тепер м. Біла Підляська, Польща). Цар Петро І, прибувши до Полоцька, насамперед шукав за мощами Йосафата, і тому, що мощі були сховані, він особисто та його слуги жорстоко вбили чотирьох монахів, а їхні тіла спалили й порох викинули в ріку Двину, щоб народ не почитав їх як святих мучеників.

У Білій мощі блаженного Йосафата було передано в опіку князеві Карлові Радивилу, який помістив їх у каплиці свого замку й обіцяв повернути до Полоцька, коли настане мир. Однак пізніше ні він, ні його родина не захотіли віддавати святих останків. Після тривалих суперечок і переговорів з отцями василіянами Радивили пообіцяли, що побудують для них у м. Білій монастир і церкву, де перебуватимуть мощі. У 1747–1759 роках вони побудували церкву, але мощей не передали. 1764 р. князь Радивил, нащадок Карла Радивила, під час безправ’я в країні був змушений втікати з Польщі й наказав замурувати домовину з мощами священномученика у своєму замку в Білій. Ігумен василіянського монастиря, який знав про місце переховування мощей, побоюючись, що в мурі вони можуть зіпсуватися або що їх віднайдуть слуги царя, разом з кількома людьми таємно відмурував їх і перевіз до василіянської церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Білій. Через рік, на свято блаженного Йосафата, його мощі було виставлено для загального вшанування.

Після проголошення блаженного Йосафата святим та враховуючи значний вплив постаті святого Йосафата на вірних Унійної Церкви, російський уряд поставив собі за мету сховати його мощі. 1873 року доброю нагодою до усунення мощей став ремонт у церкві м. Білої, під час якого жандарми перенесли мощі в підвал церкви. Вони замурували двері, а вхід закидали сміттям і забили дошками. Випадковим свідком цього заховання став хлопчина Еміліян Радомінський, який протягом 42-х років зберігав таємницю і щойно в 1915 р. відкрив її австрійському старшині Федорові Зайцю, народному учителеві із Золочівщини, який перебував у військовому поході на Підляшші. Той передав цю інформацію отцям василіянам у Львові. Тодішній протоігумен о. Платонід Філяс відрядив у цій справі до Білої о. Павла Демчука, який разом із п. Еміліяном віднайшов святі мощі, автентичність яких підтвердило ще багато свідків. 1916 р. ченці василіяни перевезли мощі святого Йосафата Кунцевича до Відня, а 1949 р. їх військовим літаком переправлено до Рима, де 25 листопада 1963 р. виставлено для загального почитання в базиліці святого Петра.

Зараз настоятелькою згромадження є сестра Василія Чорниш.

– Сестроє, розкажіть історію Вашого Згромадження.

-Створення нашого Згромадження тісно пов’язане з постаттю святого Йосафата та вшануванням його мощів. 1792 р., коли мощі Йосафата Кунцевича були виставлені в церкві Різдва Пресвятої Богородиці у м. Білій для загального почитання, о. Тимотей Щуровський, тодішній ігумен василіянського монастиря, вирішив заснувати чернечу спільноту сестер, які, провадячи побожне життя, доглядали б за мощами блаженного Йосафата, а також займалися б оздобленням храму та вихованням молоді. Так постало нове Згромадження зі статусом ІІІ-го Василіянського чину зі спільним життям та чернечим одягом. Першою настоятелькою Згромадження стала с. Пелагія Катерина Бріль. Офіційне затвердження від Церкви Згромадження отримало в 1796 році. О. Щуровський написав для сестер правила монашого життя, визначив обов’язкові молитви, уклав молитовник українською мовою. Коли о. Тимотея перевели з Білої до Жировиць, сестри відчули брак духовного проводу, тому просили отця повернутися та взяти опіку над Згромадженням. Однак о. Тимотей переїздить до Парчева, де будує каплицю й два невеликі будинки: один для себе, другий – для сестер, куди вони згодом переїхали з Білої. У Парчеві сестри провадили школу святого Миколая, де навчали дівчат молитов, катехизму, німецької мови та жіночих робіт.

Через переслідування, а згодом і ліквідацію Унійної Церкви на Холмщині та Підляшші з боку Росії у 1836 – 1875 рр. Згромадження поступово припиняє своє існування на цих теренах.

У Галичині Згромадження сестер святого Йосафата розпочало своє існування 1911 р. в с. Кізлові Буського р-ну Львівської обл. за сприяння двох священників – о. д-ра Олександра Дикого та о. д-ра Івана Жигаля. Новостворене Товариство в Кізлові спочатку мало назву св. Йосифа Обручника, а першою настоятелькою стала Йосафата Марія Завалій. Навесні 1914 р. Товариство визначає свою харизму і змінює назву на «Товариство св. Йосафата». Сестри бажають молитися й присвятити свою діяльність справі єдности Церков, за що молився і віддав своє життя священномученик Йосафат. Основною діяльністю сестер було провадження захоронок (дитячих садочків), катехизація дітей, молоді та дорослих, розповсюдження релігійної літератури, опіка над хворими, дбання про окрасу церков.

1943 р. митрополит Андрей Шептицький затверджує оновлені правила Згромадження св. свщмч. Йосафата. Це дало змогу сестрам відкрити канонічний новіціат, а тим, що перебували в монастирі, – скласти довічні обіти й усталити своє чернече життя згідно з правилами. Ці правила підтвердив патріарх Йосиф Сліпий у 1975 р.

-Якою була доля Вашої спільноти в часи переслідування?

– У часи підпілля сестри невеликими спільнотами проживали в різних місцях у Львові та в Буську. Дім на Старому Знесінні був головним осередком життя Згромадження. 1956 р. тут засновано новіціат, духовним провідником якого став о. Матей Шипітка ЧСВВ. У 1960 р. сюди було перенесено головний осідок. Крім дому на Старому Знесінні, сестри мали ще кілька осередків. Невелика спільнота сестер проживала по вул. Корнякта, поблизу церкви Преображення Господнього. Найважливішим завданням сестер в часи підпілля була співпраця зі священниками й допомога в їхньому служінні. Також готували дітей до Святої Тайни Сповіди й заохочували людей до прийняття Святих Тайн. На Знесінню, у головному домі, в окремому приміщенні працювала підпільна фотодрукарня, де сестри роздруковували молитовники, церковні календарі, а потім розповсюджували їх серед вірних. Майже всі сестри працювали на державній роботі, переважно в лікарнях – санітарками, медсестрами. Цікаво, що в роки підпілля Згромадження поповнювалося жінками, які відчували покликання до чернечого життя, хоча ніхто з них не сподівався на те, що в скорому часі переслідування припиняться й Церква буде легалізованою.

Із відродженням Греко-Католицької Церкви відроджується й діяльність Згромадження. Сестри почали активно катехизувати дітей, молодь та дорослих при парафіях, у школах, садочках, підготовляли молоді пари до Тайни Подружжя. Допомагали отцям василіянам у проведенні місій, реколекцій, виїжджаючи з ними в міста й села різних областей України, брали участь у літніх таборах для дітей та молоді. Кількість членів Згромадження починає зростати, тож постає потреба в будівництві нового монастиря, яке й розпочали 1990 року у Львові. Від 2000-го року сестри мешкають у новій монастирській будівлі.

– Яке служіння виконують сестри?

– На сьогодні основною діяльністю сестер є праця з дітьми, яких сестри катехизують, із молоддю та дорослими. Одна сестра провадить два дитячі парафіяльні хори. Від 2004 року сестри почали випікати просфори для служіння Святої Літургії. Також одна сестра займається бджолярством. Минулого року, з нагоди 400-ліття від мученицької смерти святого Йосафата, сестри, на запрошення священників, відвідували різні парафії з мощами святого, де розповідали про життя й мученицький подвиг священномученика та разом із молодіжною комісією Львівської Архиєпархії УГКЦ провели єпархіальний день молоді. А святий Йосафат, до якого ми молилися і молимося, допомагав нам у ремонті й оздобленні каплиці при новозбудованому монастирі. Роботи ми змогли завершити завдяки доброзичливості й щедрості наших багатьох друзів і жертводавців.

-Кілька років тому сестри йосафатки приємно здивували тисячі вірних на різних платформах християнського життя новим євангелізаційним відкриттям. Ініціаторкою стала сестра Климентія Луків. Сестро, що це було? Відхиліть завісу унікальної місії.

–Дуже радо хочу поділитися з читачами одним чудовим проєктом із назвою «Католицизм», що його зреалізували сестри нашого Згромадження. Автором цього проєкту є відомий богослов, письменник і євангелізатор, американський католицький єпископ Роберт Баррон.

Я довідалася про цей проєкт від пана Анатолія Бабинського, на той час головного редактора журналу «Патріархат», у 2016 р. під час тренінгу для монашества на тему: «Як Церква може використовувати медіа для євангелізації в сучасному світі». Пан Анатолій показав нам уривок із фільму «Католицизм» англійською мовою і розповів, що цей фільм змінив його віру в Ісуса Христа та бачення Католицької Церкви загалом, і додав, що якби хто хотів переглянути цей фільм, то він може ним поділитися. І фільм, і свідчення пана Анатолія відразу справили на мене велике враження – я зрозуміла, наскільки цей фільм є глибокий і проникливий. Тому я почала мріяти, щоб перекласти його українською мовою, щоб і самій краще його зрозуміти, і допомогти іншим пізнати красу та велич християнства. Я мріяла про це два роки, спілкувалася з різними людьми – священниками та мирянами.

Наприкінці 2017 р. настав час діяти: із благословення головної настоятельки ми написали листа-прохання про переклад фільму до єпископа Роберта Баррона, на що він відписав, що буде дуже радий, якщо фільм буде перекладено українською мовою. Тоді, взявши для подальшої праці благословення в нашого правлячого архиєпископа Ігоря Возьняка, митрополита Львівського, ми почали вести перемовини з організацією «Word on Fire» для полагодження всіх юридичних питань, укладання угоди тощо. Потрібно було також знайти спонсорів чи меценатів, які б допомогли полагодити фінансову сторону проєкту.

За порадою своїх друзів я звернулася з питанням про доцільність перекладу фільму до пана Богдана Батруха, директора кінодистриб’юторської компанії «B&H» і студії дубляжу «Le Doyen». А коли отримала його позитивну відповідь, то моєму щастю не було меж. Переглянувши одну серію фільму, пан Богдан сказав, що це шедевр медіамистецтва і що для нього було б надзвичайною приємністю працювати з таким матеріалом. Згодом на студії в Києві було здійснено дубляж фільму, більше того, саме пан Богдан виступив головним меценатом цього проєкту, за що ми йому надзвичайно вдячні. Окрім десятисерійного фільму, до проєкту «Католицизм» входить також книжка «Католицизм: мандрівка до серця віри», яка 2020 р. побачила світ у видавництві «Свічадо».

Загалом у проєкті взяло участь понад 30 осіб: насамперед це мої сестри, які молилися й дуже вболівали за проєкт, а ще і перекладачі, і редактори, і юристи, і менеджери, і священники, й актори, і дизайнери, і маркетологи. У нашій робочій команді над проєктом невтомно працював також отець-доктор Олег Кіндій, який є богословським редактором проєкту, та Юлія Боднарчук, моя подруга і вчителька англійської мови, яка провадила ділове листування, а єпископ Роберт Баррон заговорив українською мовою голосом талановитого актора пана Юрія Кудрявця.

– Розкажіть, про фільм і книжку

–Спочатку було знято фільм, що складається із 10-ти серій, відтак написано книгу – як доповнення й ширше опрацювання сценарію фільму. Кожна серія порушує окрему тему, як і кожен розділ книги. Тут є теми про Ісуса Христа, Пресвяту Богородицю, святих, про Церкву, Літургію, Пресвяту Євхаристію, а ще про те, що нас чекає після смерти.

Цей євангелізаційний проєкт передбачає не лише перегляд фільму, а й обговорення його в малих групах. Для цього розроблено навчальну програму, яка є частиною медіапроєкту і дає змогу впорядкувати й практично засвоїти інформацію, подану у фільмі та книжці. Навчальні матеріали також є чудовою нагодою поглибити здобуті знання, адже заохочують нас звертатися до Святого Письма, до «Катехизму Католицької Церкви» та іншої духовної літератури, яка допоможе відчути й побачити силу, життєву енергію і красу християнства.

В Україні «Католицизм» вперше транслював телеканал «Перший Західний», а також двічі транслював національний телеканал «Суспільне. Культура».

Із сестрою Терезою Прус ми неодноразово проводили презентації та зустрічі в різному форматі для священників і молодіжних спільнот з метою популяризації проєкту. У жовтні цього року розпочинаємо навчальну програму «Католицизм: моя мандрівка до серця віри» при церкві святого Онуфрія отців василіян у Львові.

Радіємо, що проєкт об’єднує багато різних і цікавих людей, спраглих пізнавати Бога, зрозуміти найважливіші істини та вчення християнства, знайомитися з постатями, які досвідчували особливий вплив Божої любови, Його присутности й благодати і є живими свідками віри.

-Які Ваші плани на майбутнє в контексті війни?

– Час війни є періодом, коли наша віра зазнає випробувань тяжкими викликами. Багато з нас мають велику потребу переосмислити підставові питання християнства. Тож запропонований курс є особливо потрібним й актуальним.

– Ваші побажання/прохання до уряду та вірних УГКЦ.

– Хочемо насамперед подякувати уряду УГКЦ за турботу й пастирську опіку, вірним – за плекання християнської віри, жертовність, наполегливість у молитві, а нашим захисникам та захисницям за те, що оберігають наше життя і спокій. Нехай Господь веде наш народ до перемоги над злом, допомагає стійко долати всі труднощі та з надією дивитися в майбутнє.

Дякую за розмову!

Спілкувався о. Христофор Ганинець ЧСВВ

Джерело