Представляємо вашій увазі новий проект «Сучасна євангелізація». Його мета — дослідити, як Церква сьогодні відповідає викликам сучасного світу у проголошенні Божого Слова.

Ми прагнемо через живий і глибокі роздуми показати важливість євангелізаційної діяльності Церкви, відкрити горизонти для нової пасторської місії та допомогти кожному християнину усвідомити свою діалогову роль у свідченні про Христа.

Сьогодні гостем нашого інтерв’ю є отець Роман Островський, видатний бібліст, якого Блаженніший Святослав призначив до координаційної групи з перекладу Біблії на українську мову, відповідно до Нового Завіту у проекті «Київська Біблія».

Запрошуємо вас долучитися до цієї важливої ​​розмови та разом із нами досліджувати, як Божа благодать діє через Церкву, щоб досягти серця кожної людини.

Текстова версія інтерв’ю:

От че Романе, щиро вітаємо вас і дякуємо, що знайшли час поділитися своїми роздумами та досвідом у справі сучасної євангелізації .

Дякую за запрошення, дуже радий бути в цьому об’єкті і поділитися тим, що я знаю і можу вам і нашим слухачам розповісти.

Першим нашим вступним питанням буде – сучасна є євангелізація – це виклик чи нова можливість для церкви?

Отже, насправді будь-яка євангелізація завжди є нова, бо ми маємо нову епоху, нових людей, виклики. Тому вона є постійно і актуальною, і водночас є викликом, як і для церкви, так і для суспільства. Бо церковна спільнота шукає нових, скажемо, підходів, нових, так би мовити, ідей для того, щоб говорити про відвічне слово, яке завжди актуальне, але його потрібно донести для сучасної людини новими формами, новими словами, новими виразами, але завжди про ту. саму Божественну істину.

Власне, ми згадували на початку, що ви є б ібліст, власне, як ваша праця як бібліотека працює на ваш підхід до євангелізації ?

Ну, напевно, те, що загалом багато біблістів нашої церкви досліджують Слово Боже, це феномен заставляє будь-яку церкву дивитися через Святе Письмо, через досвід, який був перед нами. Бо, власне, як каже Проповідник: «немає нічого нового під сонцем». Я свідомий, що мої слова, вони вже говорилися, вони є не мої, вони вже сказані попередніми поколіннями, але будь-який феномен, який я вже казав, чи це євангелізація, чи проповідь, вона вже відбувалася. Чи ми будемо говорити з вами про пророків, про мудреців, чи будемо говорити про апостолів, вони вже цей шлях проходили, і дуже важливо дивитися на них, як вони це зробили, і бачити, що ми можемо взяти від них, що ми можемо навчитися , щоби наше слово, наша євангелізація сьогодні сьогодні, вона була актуальною, вона була свіжою, і вона була, власне, суттєвою про Христа.

Що особисто вас над ними є в цьому процесі євангелізації? Можливо, у вас є якийсь улюблений у ривок Святого Письма, який ви часто використовуєте у своїх проповідях?

У мене є багато улюблених уривків, але такий, який я вважаю центральним, є той уривок, який я, власне, досліджував у своїй докторській праці. Це є Євангеліє Йоана, 15-та глава, 1-25-й вірш, де говорить Христос, «що я є виноградина, виноградна лоза, радше, виноградна лоза правдива, а ви є гілкиниці виноградені». І це, насправді, є такий образ дуже важливий для сучасного християнина, що він не є сам у світі, що він не є, немов би це, перекоти поле, яке жене вітер, сучасні ідеї, нові віяння, які філософські погляди. Але, насправді, якщо він закорінений у Христі, тоді його забезпечує забезпечення цим соком, життям і плодами, що є дуже важливим, згідно Йоана. Звичайно, і в Старому Завіті дуже багато гарних урівків, але, думаю, про них ми поговоримо також пізніше.

Чому, на в ашу думку, ця євангелізація сьогодні так необхідна, особливо серед молоді, про яку ми часто говоримо зараз?

Загалом, я думаю, що не новим буде сказано, що євангелізація сьогодні потрібна для всіх верств населення. Тобто, чи ми говоримо про дітей, про молодь, про старше покоління, бо, власне, євангелізацію – це повернення до кореня, до основи, до того, що є сутністю моєї віри, а це є мої стосунки з Богом, з живим Богом. Чи справді я їх переживаю, ці стосунки, чи я є лише частиною доброї традиції, гарних, красивих обрядів, етнографії, чи справді воно є чимось для мене пізніше. І, звичайно, що молодь – це є ті, які є, так би мовити, рушіями певного прогресу. Вони завжди тими, хто відкликається на новіші ідеї, вони їх переосмислюють. І тому до них воно має бути звернене. Але ми не можемо затінювати всі інші групи людей, населення, незалежності від віку, від їхньої професії, від зайнятості. Я б навіть сказав, що тих людей, які є поза церквою, які себе називають чи невіруючими, чи агностиками, до них також має бути спрямована ця євангелізація. Бо ми говоримо про щось справді суттєве, про істину, добро і справедливість. А вона не може не торкати будь-яку людину.

Я к в і вважаєте, які елементи євангелізації в Старому завіті є найактуальнішими для сучасного суспільства?

Ну, скажемо так, весь Старий завіт, він є наповнений словом і словом Бога до людини. Звичайно, що ми в єврейській мові не використовуємо термін «євангелізувати». Але там є багато єврейських термінів, які тепер можна, немов би, перетворити чи адаптувати до терміну «євангелізація». Наприклад, коли Бог творить світ, використовуючи такий єврейський термін як «кара». Тобто Бог проголошує або називає. Він називає день днем, через його, творить. І, власне, оцей процес творення, він є першою євангелізацією, так би мовити, бо Бог задає творінню його логіку, для чого воно є створено. І, в принципі, людина в своїй праці продовжується, фактично, бути співтворцем. І, насправді, це дуже важливо розуміти, що ми сьогодні є відповідальні за все те, що відбувається в світі з природою, з нами, з нашими ближніми і нашими стосунками з Богом. Також у Святому Письмі є інші терміни, коли пророки промовляють, вони проповідують, вони навертають, закликають народ. Є дуже гарний термін «яда» – «пізнавати». І, власне, дуже часто його пророк Ісая вимагає, що «пізнайте правду Божу, дізнайтеся про Бога». Осія каже, що найбільша проблема в народу – це шлюб знання Божого. Це для нього неможлива катастрофа, тому що народ гине. І коли, власне, від цього зруйнування немає, немає бажання пізнати «а хто ж є мій Бог?», і тоді, власне, людство починає гинути. Ну, в плані Ісаї йдеться по Ізраїлю. Ось і тому в Старому Завіті ми можемо побачити очі ідеї пошуку цього контакту з живим Богом. І, власне, немов би пророки, мудреці штурхають народ, щоб шукали, щоб переглядали, шукали, скажемо, цього Бога, який схований вже в Новому часі.

Згадуючи про пророків, водночас виникають такі запитання, чи можна їх назвати першими є вангелізаторами?

Тяжко сказати, чи вони були першими, тому що, наприклад, коли той самий Адам називає тварин, він уже дає їм, немов би, суть для збереження. Коли, скажемо, Патріархи виходять, той самий Авраам із своїм милосердям виробляє про любов до інших народів, коли він просить Бога не знищувати Содом і Гоморру, він уже є свого роду євангелізатором, бо він бажає добра, він бажає спасіння, хоч його план і Божий трошки розмінюється між собою, як ми знаємо з цією розповіддю. І тому, можна сказати, що той Старий Завіт, він пронизаний ідеєю євангелізації, тобто проголошенням доброї новини, про Бога милосердного і про Бога справедливого. Але пророки, вони в своїх текстах дуже на це наголошують, для Ісая, Амоса, Осії, це немов би є база, тобто вони вважають, як тільки народ, спільнота, людина містить цю дорогу Божу, вона рухається і вона рухається до правди. вона з нею сходить, з нею починають потрапляти різні погані історії, вона тільки починає губитися і немов би Бог змушений тоді включати ось це, так би мовити, трохи негатив, щоб її навернути до неї, випробування, щоб вона, переосмисливши свій шлях, повернулася на правильну дорогу.

Власне, згадуючи про цю справедливість і милосердя від пророків, як ці теми можуть бути ключовими в сучасній євангелізації ?

Вони, я думаю, є ключовими для кожного покоління. Особливо нам, зараз в Україні, в часі війни, є дуже місце відчувати і розуміти, що справедливість Божа, вона є, і вона є тою, яка потягає чи захистить справедливість людини. Бо, якщо ми сьогодні не побачимо справедливості щодо агресії, щодо агресора, щодо покарання і повного відновлення, тоді ми будемо мати величезну кризу. Ми не будемо розуміти, що ми тут робимо. Але разом з тим ми повинні пам’ятати і про милосердя, бо ми не можемо всі одночасно засуджувати. Так, воно є просто, воно є легко всіх засудити. І, в принципі, багато пророків також мали з тим проблему, знаєте, як розрізнити добрих і поганих. Але, насправді, для людини важливо вірити і знати, що справедливий Бог, він є тим Богом, який говорить, через людські руки, звичайно, втілювати цю справедливість, рухати її і, в принципі, робити так, щоб у цьому суспільстві з’явилася справедливість. Але є нюанси. Якщо серед нас, українців, немає справедливості, якщо ми один супроти іншого чинимо несправедливість, тоді ми не можемо Бога, скажемо, запрошувати, вимагати, щоб він був справедливий щодо інших народів, а нам дозволив чиніти несправедливість. Воно має бути зрівноважене, бо одне без іншого не працює. І так само з милосердям. Если ми чинимо милосерднє проти ближніх щодо наших, своїх, то ми маємо право, знаєте, і вимагати в Бога милосердя щодо нас. Тобто завжди ці речі є взаємопов’язання. Не можна лише для себе хотіти любові, благословення щастя, і зовсім не робити цього саме щодо іншого.

Окремо увагу цікаво також п риділити книзі Йон и . Думаю, всім відомого. Там, де описується його місія до Невії. Як ви оцінюєте цей приклад євангелізації до я зичницького народу? І які паралелі ви бачите з сучасними викликами?

Йона є просто прекрасним прикладом людини, людини сучасної, людини, яка має величезну рану. Можна сказати, сучасною мовою він має ПЦР. Тому що він знає, що Асірія можливо знищила його батьківщину, знищила, його, рідних. І, власне, Бог його посилає до цієї Невії, щоб він їм проголошував про покаяння, відповідно, навернення, відповідно, прощення. І для нього, так би мовити, це є тригером. Бо він не розуміє, як Бог таки може в ньому вимагати. Людина, яка справді важка, котрому справді важко. Він не бачить в Асірії жодного чи в Невії жодного ближнього. Він бачить ворогів, які мають справедливі покарання, тут і тепер. Тому, коли Бог йому каже, він стає і рухається в іншому напрямку. Він втікає, так би мовити, від своєї місії. І тому, немов би, перед Богом є два завдання. Як навернути Йону, щоб він навернув Асірію, тобто Невію. І те саме зараз є з нами. Нам дуже складно зараз зрозуміти, як Бог може терпіти оце зло. Оце зло, насилля, яке відбувається кожної хвилини. Крім того, в часі запису зараз наші розмови, інтерв’ю, ми знаємо, що є повітряна тривога, і ми не знаємо, куди воно прилетить, скільки людей знищити, скільки залишитися бездомівок. І ця несправедливість заставляє нас сумніватися, а водночас просити в Бога про це покарання. Жорстоке, неймовірне, але вже і тепер. Але Бог так не діє. Бог має свою методологію, яка для нас людей є заповільна. Вона нам не зрозуміла. Але ці Божі жорна, вони мелять дуже повно, але мають свою логіку. І, власне, Йоні, чи успішно це зрозуміти, дуже важко сказати. Книга Йони закінчується трьома крапками. Немає завершення. Немає, що так Йона каже: «Боже, справді, я це визнаю». Кожен читач сам розвертає на собі цю книгу і має дати відповідь. От я готовий, щоби Бог провадив цю історію, щоби Бог свою справедливість втілював повно, але дуже чітко. Бо, справді, як ми знаємо з історії світової, асирійська держава, імперія була знищена. Ніневія впала під натиском ще більшої, ще страшнішої імперії.Але Йона хоче цього по-іншому. Він хотів, щоб воно вже тут відбулося. Натомість Бог Ніневитянам нам дає шанс.І тут теж такий парадокс, що ізраїльтяни, до яких приходили пророки, говорили дуже часто, багато, вони не чули, вони не якась цілим містом. Натомість поганське місце Ніневія, воно в один момент починає каятися. Звичайно, що ми можемо говорити про це як про певну метафору.Ми, мабуть, трохи збільшені автором, де він хоче підкрасити оцю річ. Але дуже важливо є те, що ми маємо зрозуміти. Чи готові справді ми дивимося свої погляди і свої несправедливі вчинки їх змінюємо.Якщо ми це готові зробити, тоді справедливість Божа, думай, буде, і буде тоді, коли ми навіть не будемо очікувати.

Як ви бачите, від власної ролі псалмів у є ван гелі з цього процесу. І чи можуть вони бути, власне, цим інструментом для глибшого розуміння Божого слова в сучасності?

Справді, псалми є дуже добрими такими зразками молитви, молитви для людей у ​​різному стані душевному, різному стані психологічному. Бо ми серед них маємо мудрі псалми, які нам проголошують про присутність Божого задуму в світі. Ми маємо псалми плачі.Псалми, коли людина розбита, їй тяжко. Народ розбитий, і вони моляться про Боже милосердя. І маємо псалми прокляття, які дуже важко читати.Мені, наприклад, було до моменту початку війни. Тепер, натомість, я дуже добре розумію цього автора, бо я знаю, як це відчуватися, коли ти не можеш відповісти тому, хто тебе атакує. Коли ти не маєш достатньо ні сили, ні засобів, щоб можливо бути, сказати, в рівних. І ці псалми, вони є тим, які допомагають людям висловитися. Вони допомагають витягнути оцей біль із собою і сказати його. І це дуже важливо, бо коли ми тримаємо в собі свій біль, свої переваги, емоції, вони середини нас спалюють.Справді, гнів, страх, вони люди задають біль середини. А псалми, вони допомагають їх витягнути. І що важливо? Показати їх Богові і сказати, але ти є Єдиний Справедливий Суддя.Ти є Той Єдиний, Котрий можеш з мене це вичистити і дати мені щось нове, нове серце, як говорить, наприклад, той самий Єзикиїл чи Єремія. Тому псалми, вони справді мають таку подвійну мету, з однієї сторони вони є молитвами, тобто вони і мене роблять, а з іншої сторони вони мені допомагають очиститися. І тому в нашій ситуації, думаю, кожен серед 150 псалмів точно знайде для себе той єдиний, який зачепить струни ті такими невідомими, які потрібно вилікувати.

І ще одне таке запитання, яке стосується Старого Завіту. Чи можемо ми знайти, власні, там підстави для міжрелігійного діалогу як форми євангелізації?

Бачите, у Старому Завіті складно говорити про міжрелігійний діалог у нашому сучасному розумінні. Тобто ми розуміємо, що ми знаходимося в зовсім іншому епосі і в зовсім іншому часі. І Ізраїль, особливо Старозавітній, він навпаки говорив про єдинобожжя як єдиний правильний центр будь-якого поклоніння і єдинобожжя, власне, ізраїльського. І це нормально для їхнього положення, коли довкола було багато, безліч, фактично, народів, які мали інших богів. Але в ньому є, особливо в Ісаї, 3 Ісаї, власне, в цій частині з 50 по 66 главу Ісаї, йдеться, власне, про те, що всі народи прийдуть до гори Господньої і там поклоняться. І тоді вони всі будуть банкетувати разом, визнаючи єдиного Бога.І це є такий період, коли вони розуміють, що є істина, хто є справжнім Богом, і хто, в принципі, є всіх тих, які їх разом садять за один стіл. Бо, насправді, в Біблії спільна трапеза – це поділ тих самих, скажемо, цінностей. Тобто я не сідаю за стіл із своїм ворогом.Я ніколи не приймав свій дім того, хто мені може принести небезпеку. Але коли ця людина сидить, зі мною ділити хліб, тоді я зобов’язаний його захистити. Я є, немов би, його оборонцем. І це, насправді, дуже велике, тому що релігії можуть об’єднатися, особливо монотеїстичні, в доброму, щоб захистити цінність, життя людське, справедливість та саме милосердя. І це так само є викликом сучасних релігій сьогодні, щоб почати свідчити правду. Говорити знову не в залежності від конформізму, політичної вигоди, але говорити правду, як вона є. І це те, що, я думаю, пророчий голос сучасних релігійних спільнот, особливо християнських церков, суспільство очікує. суспільством, тоді ми не можемо себе називати пророчим голосом в сучасному суспільстві. Ми розуміємо початок свідчення правди, таке ключове.

Я к ви заключите термін євангелізації Нового Завіту, і чи він дуже відрізняється від староза в його?

Загалом, якщо порівняти, то в Новому Завіті, власне, термін «євангелізума», він мав цю ідею доброї новини. Якщо брати суто історичний зріз, то йшлося про будь-яку добру новину, яка могла лунати в будь-якій частині імперії. Це могло бути перемога імператора у війні важкій, це було народження спадкоємця для імператора, бути яка була подія святкування. все. Народжується Син Божий, і з Ним повністю міняється порядок людського життя, з’являється центр, який повністю дає сенс людському існуванню. І тому, дивлячись на Старий Завіт, я думаю, що радше воно доповнює.Бо ми розуміємо, що євангелізація не означає лише знати про Христа. Вона означає самому пережити свій досвід. То, що ми бачимо дуже часто, власне, в новозавітних персонажах.Павло є просто прикладом, знаєте, це, як людина з ревністю, але з нерозумінням вона робить дуже жорстокі вчинки, дуже складні вчинки. Але Господь, бачачи його ревність, використовує її, дає йому цей досвід, навіть, можна сказати, місичний досвід – бачити себе. По дорозі до Дамаска, і тоді Савло стає Павлом і міняється.І тоді та його ревність уже є націлена на те, щоб проповідувати, євангелізувати. Але ми бачимо ключовий момент – персональна зустріч. Допоки не відбулася персональна зустріч мене, людини, з Христом, з Богом, це є просто, знаєте, ми можемо знати, але воно ніколи не є частиною нашого, власного, нашого життя. говорити, вона має це за мету, власне, дати людині сенс, зустріти Бога, і дати людині спільноту, зустріти спільноту, маленьку спільноту, в який вона може цим поділитися, своїм досвідом, переживанням, своїми труднощами, і отримувати, так би мовити, фідбек, отримувати відповідь, і зустрічати всіх тих, хто цікавий.

От ч е, а у чому виникає унікальність підходу Ісуса Христа до євангелізації , і, власне, які принципи Його служіння можуть бути застосовані сьогодні?

Скажімо, Христос, як наш пастир і ідеал, Він взагалі намагався сам не лише промовляти, але сам показати апостолам, навчити, як Він робить, а тоді вже від них вимагати. Тобто Він перший йде з ними, Він не курається ходити Юдеєю, Галилеєю, приходить Самарію, де Його не хочуть впускати через села і так далі.Тобто Він робить все, щоб показати їм, чим має бути справжня проповідь євангелізації. А це означає йти до людей, йти навіть до тих, хто дуже хоче тебе слухати, зустрічати жінку-самарійку, зустрічати біснувати. Тобто Він йде туди, де нормально, умовно кажучи, адекватна людина не ходила би, де нормальний би пророк відмовився, аби можливо вийти.Але Христос і тим самим показує учням, що немає місця, немає часу, де Ви не можете євангелізувати. Тобто будь-яке місце, будь-який час, будь-яке середовище, воно потребує євангелізації. І якщо це готові робити, тоді, справді, я є наступник Христа.Якщо ні, тоді питання, чого я боюся і чому моє життя не є зв’язане з життям Христа, чому воно не насичено євангелізацією.

Ми знаємо, що Христос дуже багато говорив про любов. Власне, як любов, якою Христос закликав любити навіть ворогів, може бути центральною темою євангелізації сьогодні?

Насправді, це дуже цікаве і важливе запитання, і водночас складно, бо потрібно розрізнити. Насправді, допоки людина не відчує, що Бог є її люблячим батьком, є її люблячим вчителем, вона не може з оцім Богом нічого мати спільного. Допоки Бог є чимось абстрактним, чимось далеким, навіть, можливо, жахаючим. Людей дуже часто жахають тексти Старого Завіту, що Бог такий ревнивий, Він знищує, Він переслідує.
Вже, Бог Нового Завіту робиться трошки більш зрозумілим. Але, допоки людина не познайомилася з Богом особисто, не відчула цю любов, вона не може далі рухатися. З іншої сторони, виклик для нас, для українців сьогодні, як жити з оціми заповідями любові: любити ворогів, підставляти щоку, прощати, віддавати сорочку – Як з цим бути сьогодні? Вперше, ми маємо розуміти, що коли Христос говорить про ці речі, Він говорить про контакт і досвід людини-людини. Натомість, у часі війни задійшли трошки інших законів. Тобто, закони, коли держава захищає себе, захищає своїх громадян, і вона є для цього викликана. Як каже апостол Павло в своїх посланнях, що меч даний для того воїну, щоб захистити, щоб зберегти життя. І тому ми не повинні боятися, не мов би, що ми – Христова любов, а з іншої сторони, ми змушені вбивати. Але насправді, сьогодні, скажемо, зупинка цього агресора таким способом, це є єдиний крайній шлях у сьогоднішній війні.
Бо іншому шляху немає, бо якщо ми відступимо, віддамо все, ми знаємо, що буде повне знищення, і тоді фактично ми самі себе прирікаємо на самогубство. А в Біблії самогубство ніколи не є допустимо. Воно є забороненим, і тому наша любов, вона зараз, сьогодні, має бути першою звернена на наших ближніх, на тих, хто є біля нас, тих, з ким нам досить складно. І потім, з часом, я думаю, Господь нам покаже, як ми можемо любити тих ворогів, які є далеко. Але не це, я думаю, що прийде час, і ми будемо його бачити.

Чи можна вважати святого Й оанна Хрестителя, власника, прототипом новозавітного є євангелізатора? І як його місія місії від Христа?

Дивіться, дуже цікаво, бо Іван Хреститель, я б його не протиставляв з Христом. Тобто, чим він не відрізняється? Я б сказав, що один підготовляє і діє повністю в стилі, в дусі старозавітних пророків, особливо в Іллі. Якщо ми візьмемо першу книгу царів і порівняємо, власне, Іллю та Івана Хрестителя, то в них є дуже багато спільного. Тобто, як і Ілля, Іван є різким щодо влади, щодо царів, він критикує гостро, він називає їхні проблеми, він попереджає, він закликає до покаяння.Христос, в принципі, також говорить про покаяння, критикує фарисеїв, того самого Ірода, але він це робить в інший спосіб. І Іван, немов би, приготувляючи дорогу, коли Христос приходить хреститися на Йордані, він відходить на задній план, він бо розуміє, що він здійснив свою місію. І це також цікаво, бо в нашому житті кожна християнина є ті, котрі нас приготували.Ті, хто нас навчив молитися, розповіли про церкву, про Ісуса, про Євхаристію. Але дуже важливо також вийти з тієї тіні і рухатися до контакту потім, власне, з Богом, зустрітися з ним і, власне, брати на себе цю місію євангелізації. Тому що про цю підготовку вона є важливою частиною, але ми не можемо залишитися лише на рівні підготовки. Ми мусимо ставати самі, умовно кажучи, вчителями. Знову ж таки, Павло про це говорить «Скільки можна вам бути дітям, дітям, які їдуть м’яку їжу, молочкову, коли треба починати їх тверду їжу і готуватися до дорослого життя», дорослого життя з дорослою вірою, яка має виклики, але котра, власне, відрізняється цим від дитячого стану, коли для дитини потрібен оцей провідник, який її веде за руку. Іван Христитель, він зробив свою місію, і він показує, що справді бути чесним, справедливим і гострим є потреба. Але бачити важливо місію Христа, який шукає інших і приводить також до себе.

Власне, негайно виникає наступне питання з цього. Цитата з Біблії : «Ідіть і навчіть усі народи». Я к Церква сьогодні реалізує, або мала б реалізувати це велике доручення?

Насправді, течі всіх тисячоліть створення Церкви, вона реалізує це покликання, вона його робить. В кожний період по-різному. І дуже цікавими є різні, я думаю, ви знаєте, коли Церква, скажемо, робила, як казав святий Франциск, робила перші шопки, зрозуміли, що це важливо, вона використовувала мистецтво, піснеспіви, вона використовувала будь-які засоби, щоби промовити до людини. Сьогодні Церква промовляє також через соціальні мас-медіа, через соціальні мережі. Тобто є багато каналів, способів промовляти. Важливо є, що пам’ятати, що є щось вічне. Це є оце Слово Боже, і це є ця істина, яку Христос нам доручив. Те, що ми будемо роздумувати в часі Різдва, про народження, про низхід Сина Божого до нас, і те, що він бере наше тіло. А вже спосіб є завжди новий. Тобто Церква завжди намагається знайти новий спосіб, щоб сказати до сучасної людини.

Як вважаєте, книга «Об’явлення» є таким застереженням чи надією для Церкви у виконанні цієї місії?

Книга «Одкровення» є взагалі дуже особливою книгою.
Це є книга, котра має дуже багато рівнів, скажемо, схованих в ній, але вона не є, скажемо, книга окультна. Вона, навпаки, є книга дуже відкрита, яка намагається показати історичний рівень, історичних церков, які існували власне в часи написання книги «Відкровення» та їхні проблеми, але також говорить і до кожного покоління християн у їхній епосі, показуючи, що у світі є зло. І зло є дуже реальне.
І воно і болісне, воно тяжке, воно знищує, воно здатне людину перемінити, змінити її спосіб мислення. Але разом з тим завжди мають бути ті, хто працює істину, хто приносить її і хто не боїться її говорити. І, власне, оцей Суд Божий, який відбувається в кінці, він немов би є оцим каменем, базою, що справедливість прийде. Прийде цей справедливий Господь, який допоможе людям це зробити.

Я к С тарій і Н овий завіт разом формують це цільне бачення євангелізації ? І, власне, як Церква може черпати натхнення з цих біблійних прикладів, про які ми сьогодні згадували, цих символів, образів, щоб ефективно свідчити про Христа сьогодні?

Я думаю, що першим це є значення читання Святого Письма на всіх рівнях створення Церкви. Починаючи від сім’ї, читання з дітьми, роздумів у подружжі, серед товаришів, читання в малих спільнотах, в храмах, читання, скажемо, в тій самій великій спільноті Церкви і роздуми.
Перш за все, якщо ми будемо входити в Слово Боже, його читати, роздумувати і запитувати себе, а що воно каже мені, конкретно до мене, до нашої спільноти? Що я можу відповісти на цей заклик Христа? Те, що ви казали: «Ідіть і навчайтеся», бо насправді цей заклик не є абстрактним. Він не сказаний так для всіх загалом.
Він не сказаний до кожної конкретної особи, до кожної християнини сьогодні. Якщо ми це чуємо, ми маємо дати відповідь: «Так, Господи, я йду, або ні, вибач, не сьогодні, не завтра. Це не моя міс». Тобто треба бути чесними. І, власне, Біблія має цю особливість.
Біблійні тексти вчать людину бути чесною, сказати справедливо і назвати зло зло, добро добро, і навіть свою літеплість назвати літеплістю, за що, власне, в Одкровенні докорює Йоанн церкви Лаодокеї. І тому власні, біблійні тексти, якщо їх почати читати, відкривати, розпаковувати, вони будуть зачіпати. Зачіпають дуже такі тонкі струни в людській душі, бо це є такий конденсований досвід розумів людини слова на Божих і над присутністю Бога в моєму житті, або його відсутністю.
Це також дуже важливо, бо цей вакуум Бога, Божого слова ми завжди будемо чимось заповнювати. Але скільки б ми це не заповнювали, нічого не дасть спокою, миру і відчуття повноти, окрім того, хто там має бути. Власне, Його.

Дякуємо вам за ці відповіді, за цю таку глибоку відповідь і на завершення, м ожливо, ви маєте слово до наших глядачів.

Дякую за цю передачу. І, звичайно, хочу відправити з дуже коротким словом до тих, хто нас слухає чи бачить. Отже, щоб не боятися поставити собі запитання, відкрити Святе Письмо, переглянути його, піти до того храму, який найближче зустрінеться з людьми, які для нас є важливими, зокрема, що стосуються наших духовних питань, сумнівів. Якщо в нас дуже багато сумнівів, не будьте запитувати, не будьте говорити, не будьте відкривати і шукати на сторінках Святого Письма відповіді-запитання і одночасно з ними проходити цей рік, скажемо, рік надії, а також рік євангелізації, бо це, так би мовити, лише старт, а далі Господь кличе нас до чогось достатньо більшого чого ми не бачили, чого ми не чули.
Щиро дякуємо Вам, отче Романе, за Ваш час, глибокі роздуми та натхнення, яке Ви принесли в нашу розмову про євангелізацію. Ваші думки, засновані на глибокому знанні Святого Письма та досвіді служіння, допомагають краще зрозуміти виклики та можливості сучасного свідчення про Христа.

Ведучий проект: бр. Святослав Красильников.
Зйомка та монтаж: бр. Назарій Жеплінський

Медіа-центр КТДС

 

Джерело