Ольга Юркова, для StopFake

Одним із ключових інструментів смислової війни є міфодизайн – технологія управління інформаційним простором задля впровадження в масову свідомість сталих моделей поведінки. Росія використовує цю технологію для створення та закріплення у масовій свідомості вигідних для неї наративів. Залежно від типу політичного режиму інструменти міфодизайну можуть застосовуватись або для вирішення соціальних завдань, або для маніпулювання свідомістю громадян. Як працює міфодизайн у Росії для маніпуляції свідомістю, як Україні вдається цьому протистояти і чи можна нейтралізувати деструктивну пропаганду – розповідає в інтерв’ю StopFake Рена Марутян, докторка наук з державного управління, доцентка, професорка кафедри глобальної та національної безпеки КНУ імені Тараса Шевченка, членкиня консультативно-дорадчих робочих груп при РНБО та Міноборони України.

Що таке міфодизайн і як він впливає на наше інформаційне поле?

Це соціокультурна теорія і практика, або ж психотехнологія, мета якої – проєктування нової реальності. Її основне завдання – впровадити в масову свідомість певні моделі поведінки так, щоб вони стали соціальною нормою. Це дозволяє державі та суспільству ефективніше реагувати на складні виклики. Наприклад, у питанні мобілізації методи міфодизайну можуть сприяти формуванню громадянського усвідомлення необхідності стати на захист Батьківщини.

Як це працює на практиці?

Подивіться на голлівудські фільми – туди часто «запаковують» сенси. Свого часу саме так популяризували сортування сміття: у коротких сценах головний герой, якого всі люблять, сортує відходи. Глядачі, особливо молодь, свідомо чи несвідомо починають повторювати таку поведінку. Інший приклад – серіал «Альф», створений для того, щоб навчити американців співжиття з мігрантами іншої раси, мови, культури. Довгий час суспільство їх не приймало. У фільмі типова біла американська освічена родина виховує інопланетянина Альфа – не злиться, не б’є, не виганяє, а поступово навчає жити за суспільними правилами, тобто соціалізує. З «чужого» він стає просто «іншим». Після виходу серіалу ставлення до мігрантів у США покращилося на 20–25%. Розважальний формат, або інтертейнмент, – один із найефективніших інструментів міфодизайну: коли людина розважається, вона легше сприймає інформацію й не помічає впливу.

Як Росія використовує міфодизайн у своїх інформаційних операціях проти України?
Напередодні виборів 2024 року Росія виділила мільярд євро на інформаційну війну та пропаганду, зокрема на зйомку фільмів із метою «підвищити рівень знань населення про позитивні зміни в житті людей Росії» та про «героїв наших днів». У фільмі «Слово пацана» одним із персонажів був «афганець», який давав поради підліткам і рознімав бійки. Стрічка мала створити враження, що в російському суспільстві відбулися суттєві зміни, і бійки «стінка на стінку», як у 90-х, залишилися в минулому – завдяки Путіну. У 2024 році вийшов серіал «ГДР», заборонений в Україні, який розповідає про радянського розвідника в Східній Німеччині та формує образ «чесного й справедливого» КГБшника. Одразу постає пряма аналогія з Путіним. На пропагандистське шоу Володимира Соловйова виділили 15 мільйонів євро. На тимчасово окупованих територіях України – у Донецькій, Луганській, Запорізькій, Херсонській областях, а також у Криму та Севастополі – запустили супутниковий проєкт «Русский мир», у межах якого російська влада закупила 63 тисячі супутникових тарілок і безкоштовно роздала їх місцевому населенню для доступу до російського телебачення.

Ще до повномасштабного вторгнення, у 2021 році, в Росії вийшли фільми «Турист» і «Граніт», де бійців ПВК «Вагнер» прирівняли до «афганців» — показали їх як «воїнів-інтернаціоналістів», які воюють в Африці за інтереси Росії й проти американського імперіалізму, що нібито намагається захопити нафту африканських народів. У масовій свідомості сформувався образ «робінгудів», яких потім у Ростові-на-Дону зустрічали з обіймами та піцою. Ці фільми – класичний продукт міфодизайну.

Які технології використовуються в міфодизайні?

Класичні. Питання в тому, хто і як їх використовує. Це як скальпель, який можна використати на шкоду і на користь. Можна просувати позитивні меседжі, згуртовувати суспільство, а можна створювати образ ворога з сусідньої держави або героїзувати «вагнерівців». 

Міф – не означає вигадка. Сучасний міф завжди будується на факті. Велика вітчизняна війна – це міф, але ІІ світова війна справді була, Гітлер напав на СРСР – це факти. Проте ми живемо в період постправди, де головне не факт, а його інтерпретація. До факту додають емоції, потрібні замовнику судження і запаковують у яскравий художній образ. Це робить інформацію легкою для сприйняття. 

Люди живуть емоціями – ми так побудовані. Торік всеукраїнське опитування показало, що понад 43% українців вірять або в астрологію, або в екстрасенсорні здібності, або в тарологію. Це показує, що ми живемо в світі історій (наративів). Все, що ми знаємо про світ і себе в ньому – це історії, які нам розповіли батьки, дитсадок, школа тощо. Все наше життя складається з переказу історій. Питання в тому, хто їх розповідає і якими фактами вони наповнені, який наратив несуть. 

Наратив – це не просто оповідь: це суміш фактів, емоцій, оціночних суджень. Національний наратив формує світогляд нації, лежить в основі національної ідентичності. Якщо нас запитають – хто ми, українці, ми починаємо розповідати про те, чим відрізняємося від тих же росіян. Кістяк цього наративу нам дає наша історія, культура, література. Наша війна сьогодні – теж складова національного наративу. Ми через неї розповідаємо світу, хто ми. Які ми стійкі, згуртовані, як волонтеримо, воюємо, знищуємо «другу армію світу». До речі, «друга армія світу» – також міф, який Росія постійно підживлювала фільмами на кшталт «9 рота». 

Міфи потрібно підживлювати?
Актуалізація міфу – важливий інструмент міфодизайну. Беруть уже сформований і дієвий міф, наприклад, про Велику Вітчизняну війну, й регулярно перезнімають фільми про ту війну з сучасними акторами та наративами, адаптованими до сьогоднішньої Росії. Українці в цих стрічках завжди зрадники, українки – ліміта, яка приїхала і працює служницею або повією.

Є й позитивні приклади такої актуалізації. Наприклад, фільми про Шерлока Холмса, які британці постійно перезнімають. Це – національний бренд, що об’єднує суспільство. Недарма британська корона надає титули режисерам або акторам, які втілюють цих героїв. Бенедикт Камбербетч – командор Британської імперії. Це – прояв стратегічного мислення: ці люди є частиною національного міфу. Радянському актору Василю Ліванову, який грав Шерлока Холмса, у 2006 році присвоїли лицарський орден. Фактично він просував англосаксонський міф у СРСР, де цей фільм мав шалений успіх.

Так само працює й міф про британські сили безпеки у фільмах про агента 007. Стрічка «Темні часи» — це міф про державне управління під час війни, «Дюнкерк» — міф про єднання народу з армією.

Які ключові елементи роблять наратив міфом? 

Крім факту й емоції, у міфі головне – символічний капітал, який формує бажання приєднатися до нього. Яскравий приклад – «Бессмертный полк» у Росії, що дає змогу звичайній людині стати частиною міфу про «Велику Вітчизняну війну» через марш із портретом діда-ветерана. Людина долучається до цього популярного міфу, до колективної ідентичності. У тоталітарному суспільстві це – обов’язкова вимога. Д доходило до того, що в супермаркетах продавали фейкові портрети дідів, які купували, аби не залишитися поза соціальними нормами й уникнути зайвих питань, а згодом просто викидали у смітник. Це – приєднання до соціального договору: я з вами, я частина більшості. Паралельно працює «м’яка сила»: фільми, мультфільми, історичні книжки тощо.

Які міфи використовує Росія проти України?

Поділ України на «сорти» – міф, сформований ще за часів Януковича російським політтехнологом Тимофієм Сєргєйцевим. Він і досі використовується для роз’єднання суспільства. Поширюється наратив про те, що Захід України нібито нав’язує свої цінності Сходу та Півдню. Російська пропаганда також експлуатує історичні постаті – наприклад, Володимира Великого, намагаючись привласнити його спадщину. Наративи про те, що українці – нація гречкосіїв, зараз успішно спростовує ЗСУ.

Чому такі маніпуляції працюють?
Під час воєн раціо вимикається, емоції активізуються. Росіяни добре вміють спекулювати емоціями. Спочатку це були гра на ностальгії, спогади про спільну історію, радянські фільми, пісні. Зараз бачу, що це потроху повертається – розмови, що російськомовних гноблять, є начебто націоналістичні тенденції. За 70 років Росії вдалося створити радянську людину. Союзу немає, а радянська людина як носій радянських цінностей залишилась. Це проникає у світогляд, стає патерном поведінки і мислення – те, що називають «совок головного мозку».
Як зламати пропагандистський міф?

Боротися з міфом – марна витрата часу і ресурсів. Краще створити власний. Але міфи стають частиною нашої свідомості і поведінки, тому варто їх «розпаковувати», викривати. Декомунізація – це розпаковка радянських міфів. ЗСУ допомагають нам розпаковувати міф про «другу армію світу». Але ми переможемо «русскій мір», лише коли створимо власний міф майбутньої візії України. Маємо вкладатися у власні стратегічні наративи. Звісно, у нас немає таких ресурсів, як у Росії, тому мусимо брати креативом.

Які креативні приклади українського міфодизайну ви можете навести?

Комп’ютерна гра S.T.A.L.K.E.R. містить кілька важливих сенсів: популяризацію ЗСУ, української музики та вивчення української мови. У грі принципово відсутнє російське озвучення. Росіяни, які не знали англійської, були змушені вивчати українську, щоб грати. Я заходила в їхні чати – там була просто істерика: вони не розуміли половини слів. Почали усвідомлювати, що українська мова – не діалект російської.
Під час війни з’явилася тенденція до персоналізації міфів – образи конкретних героїв. Це можуть бути як реальні постаті, наприклад, головнокомандувач Валерій Залужний, так і міфічні, як «Привид Києва». Пес Патрон став амбасадором мінної безпеки — про нього зняли мультики, де він навчає дітей не піднімати з землі підозрілі предмети. Так діти засвоюють правильні моделі поведінки. Кухонна шафа і керамічний півник з Бородянки, що вцілів серед руїн, – це символи нашої стійкості.
Яскравим українським міфом став образ «наших котиків»: вони «мімішні», їх можна погладити, але якщо наступити на хвіст — покажуть кігті. Кіт для всіх націй – свій, з характером, не піддається дресурі. Цей міф підтримують усі фото й відео військових із котами, які миттєво стають вірусними. Росіяни намагалися адаптувати цей міф до своєї армії, але безуспішно. Коли міф вдалий, його намагаються або вкрасти, або атакувати. На пса Патрона постійно йдуть інформаційні атаки: то запускають фейк про ікону з його образом у Володимирському соборі, то – про його загибель.

Чи є міфи, пов’язані з українською історією?

Сакральність нашої землі. Наприклад, острів Зміїний, згідно з міфом, є островом Ахілла, там жив легендарний герой. Про це писав ідеолог «русского міра» Олександр Дугін, коли росіяни захопили Зміїний. Ми чомусь цим не скористалися, коли повернули його собі. До речі, в ЗСУ є рота ударних безпілотників «Ахіллес». Добре, коли військові підрозділи беруть імена міфічних або реальних героїв. Це підсилює їхній символічний капітал.

Інший сильний міф – про козацький Великий Луг, який піднявся з глибин води. Колись говорили: Запорізька Січ – мати, Великий Луг – батько. Тому його затоплення було великою трагедією. Віталій Портников після катастрофи на Каховській ГЕС сказав, що народився український Геракл – росіяни звільнили богатиря. Сподіваюся, наша держава ще використає цей міф. 

Потужним є міф, що нам допомагають українські надприродні сили – мавки, відьми тощо. Це показує популярність пісні «Буде тобі, враже», фільм «Конотопська відьма».

Коли міфи можуть бути шкідливими?

Я поділяю міфи на позитивні й негативні. Серед негативних — міф про «хороших росіян». Ми вірили, що опозиція в Росії протестуватиме, намагалися щось їм довести, а потім зрозуміли, що це не має сенсу. Інший шкідливий міф — уявлення, що війна вже закінчилася і перемога ось-ось настане.
Росіяни активно використовують міф про нашу корупцію. Вона, безперечно, існує, але російська пропаганда додатково розкручує цей наратив. Він постійно фігурує в ефірах російських телеканалів, у TikTok і Telegram. У результаті цього під час соціологічних опитувань дехто з українців починає вважати корупцію більшою загрозою, ніж війна. Потім цей наратив поширюється на Захід. Це впливає навіть на небажання мобілізуватися: мовляв, навіщо йти на фронт, якщо влада краде, а я маю проливати кров? Дуже важливо досліджувати, як ці негативні міфи впливають на суспільну думку, і своєчасно реагувати.

Негативні міфи сильніші за позитивні?

Не можна так сказати. У нас дуже сильний позитивний міф, який давав нам можливість вигравати, особливо на початку війни. Нещодавно вийшов фільм про меми, які дуже добре працювали на знищення російського міфу про «другу армію світу». Це не стратегічні, а тактичні наративи. Але всі ці картинки, відео, розважальний контент працюють як інструмент міфодизайну. Просто є різні етапи війни. Зараз більше негативу. Нам потрібні нові позитивні міфи, за які можна вхопитись, нові моделі позитивної поведінки.

Які візуальні або мовні прийоми допомагають міфам закріплюватися в свідомості?

Я б назвала три. Перше – узагальнення, коли переносять частину об’єкта на весь об’єкт. Наприклад, коли на підставі картинок з танцями в національних костюмах говорять, що в СРСР всі народи дружили. Якщо згадаєте анекдоти про молдаван, чукч, вірмен, розвал Союзу, то очевидно, що жодної дружби не було, крім тієї, яка сформувалася вже на базі цих міфів. 

Росія використовує цей метод, коли в акції «Бессмертный полк» беруть участь люди з цитатами і фото Сталіна, Леніна і Миколая ІІ, ніби об’єднуючи усіх цих антагоністів, які належать до різних епох і політичних режимів. Тоді як насправді Ленін дав наказ вбити царя, а сам Путін після приходу до влади критикував Сталіна. Але потім у свідомості росіян створили узагальнений образ «великих правителів Росії» – від Рюрика до Путіна.

Друге – виключення. Є класичне американське фото, де солдати дають іракському полоненому воду під дулом автомата. Якщо повернути камеру праворуч, бачимо солдата, який турбується про людину, діє згідно з Женевською конвенцією. Якщо ліворуч – бачимо, що він збирається вистрелити в голову беззбройному. Так росіяни розповідають про сталінські часи. Не говорять про табори, а говорять про космос, олімпіади, Байкало-Амурську магістраль, освоєння цілини.

Третє – викривлення – це порушення причинно-наслідкових зв’язків. Наприклад, що всі, хто розмовляє російською, люблять Росію і чекають Путіна. Згадаймо також відому саркастичну фразу «а то Путін нападе» – він таки напав. Коли в Криму проводили псевдореферендум, робили пропагандистські розтяжки з мапою України, де малювали два варіанти вибору: або Крим у червоно-чорних кольорах зі свастикою або Україна у кольорах російського прапора на тлі блакитного неба. Сенс цієї маніпуляції в тому, що громадянам Криму натякали, що якщо проголосуєш за Україну у національних кольорах будеш жити у фашистській Україні, а якщо за російський трикольор – на тебе чекає чисте небо.

Чи є суспільства більш чи менш стійкі до пропаганди і з цим це повязано?
Немає суспільств, де люди не піддаються пропаганді, і чарівної пігулки, яка б цього навчила. Прямолінійну пропаганду не сприймають, а м’яку силу – так. Зараз ми стійкіші, ніж Європа. Захід страждає від російської м’якої сили – культурних впливів. Ми звикли, що свободу, рівність, волю потрібно вибороти. А західна думка вважає, що там ще в часи Французької революції все це вибороли, перестали боротися і почали будувати толерантне суспільство. Коли до них приходить пропаганда, вони кажуть, що її не можна забороняти, бо це свобода слова, велика російська культура. 

Ми ж постійно боремося за свою суб’єктність, тому вже виробили антидот принаймні до російської пропаганди. На жаль, зараз бачимо, як проти України відкривають ще один інформаційний фронт, вже американський. До нього не маємо такого імунітету. Ми звикли, що це демократичне суспільство, тому їм можна довіряти. Тому маємо створити нові національноцентричні міфи з національними інтересами України. Якщо розуміємо, що щось грає на нашу користь, захищає наші цінності, цю інформацію можна споживати. Але потрібно бути освіченим, щоб розрізняти, де національні інтереси країни, а де інтереси чиїсь особисті  чи бізнесові.

Головні гравці на полі національної ідентичності – освіта та культура. Держава має вкладатися і в медіаграмотність, і інформаційну гігієну. Я вже чую голоси про те, що після закриття USAID не треба ніякої медіаграмотності. Але ми не розуміємо, що після ухвалення перемир’я у Росії вивільняться кошти, і вона буде ще більше вкладати в пропаганду на знищення української ідентичності, буде це робити креативнішими методами, з застосуванням нових технологій. Треба також розвивати національні культурні та креативні індустрії, де інструменти міфодизайну особливо затребувані.

Як звичайній людині протидіяти маніпуляціям за допомогою міфів?
Насамперед обмежте кількість джерел, з яких отримуєте інформацію. Залиште лише ті, яким справді довіряєте. Наприклад, можна скористатися «білим списком» українських медіа на сайті Інституту масової інформації. Важливо також розумітися на темах, які ви слухаєте або читаєте. Принаймні перевіряйте, чи може людина, яка висловлюється, вважатися експертом: ознайомтеся з її біографією, освітою, досвідом у відповідній сфері.
Як тільки відчуваєте, що включаються емоції – скажіть собі «стоп». Уся маніпуляція тримається на емоціях. Зупиніться, не поширюйте цю інформацію, зачекайте хоча б кілька годин – можливо, її спростують.

Джерело