25 червня 2025 року священнослужитель Коломийської єпархії УГКЦ о. Дмитро Щербатий, який є родом із села Гаврилівка Надвірнянського району, успішно захистив наукову роботу в Латеранському Папському Університеті (Pontificia Universitas Lateranensis) в Римі, де здобув ступінь ліценціата.

Про вибір теми наукової роботи, знайомство з науковим керівником, виклики та перемоги, особисті враження від навчання й новий пасторальний досвід – про все це о. ліц. Дмитро Щербатий розповів у своєму інтервʼю для Пресслужби Коломийської єпархії УГКЦ:

– Яку тему Ви обрали для своєї ліценціатської роботи і чому саме її?

Досліджував тему: «Як залишатися священниками та пастирями в час війни. Сучасні виклики та уроки минулого для Української Греко-Католицької Церкви». Італійською вона звучить: «Come rimanere sacerdoti pastori in tempo di guerra. Sfide attuali e lezioni dal passato per la Chiesa Greco-Cattolica Ucraina». Бажання обрати саме цю тему з’явилося з початком війни в Україні.

– У якому університеті Риму Ви навчалися?

Я навчався у Латеранському Папському Університеті (Pontificia Universitas Lateranensis). Він має багато різних теологічних напрямів. Особисто я вивчав галузь пасторального богослов’я.

– Як би Ви порівняли навчання в Україні й Римі? Як проходила взаємодія з викладачами?

У Римі кардинально інший підхід. По-перше, я багато знайомився. По-друге, я постійно спілкувався з італійцями, тому що повинен був добре вивчити італійську мову. В Україні я мав можливість вивчити загальну теологію. А тут я більше вивчав вузький спектр, зокрема пасторальне богослов’я: напрямок Церкви, взаємодію з вірними й церковними спільнотами, а також євангелізацію.

– Хто був Вашим науковим керівником і як проходила співпраця?

Співпраця проходила дуже добре. Моїм керівником був професор Паоло Асолан (Paolo Asolan). Він дуже освічена людина, яка завжди була відкрита до будь-яких моїх запитань та пропозицій. Він завжди підтримував мої ідеї як під час написання ліценціатської роботи, так і під час її захисту.

– Як Ви познайомилися з цим викладачем? Чи Ви самі обрали його як наукового керівника, чи Вам його призначили?

Ні, я сам захотів працювати з ним. Були й інші кандидати. Але професор Паоло Асолан дуже добре знав ситуацію в Україні, він був декілька разів на нашій землі, тому добре розуміє, що таке російсько-українська війна. Цей професор чув про Митрополита Андрея Шептицького, досліджував ті виклики, які переживає український народ. Він досліджував нашу історію та продовжує читати українські книжки. Відома книга, яку написав Паоло Асолан, — це розмова з Блаженнішим Святославом Шевчуком: «Скажи мені правду. Діалоги про сенс життя». Він той, хто, можливо, не знає нашої мови, але добре знає нашу культуру. Професор Паоло мені дуже допомагав і скеровував усі мої ідеї й думки у цю ліценціатську працю.

– З якими викликами Ви зустрілися під час написання наукової роботи?

Найперше були труднощі з літературою, бо тема стосується України, а я перебуваю в Італії. Доступ до джерел інформації був дуже обмежений. Доводилося просити знайомих чи друзів з України, щоб допомагали з пошуком наукової літератури. Наприклад, про українських священників, які були в полоні. Деякі вебресурси є недоступними для перегляду в Італії… У своїй роботі згадував про священнослужителів УГКЦ, які були в полоні: о. Івана Левицького та о. Богдана Гелету. На жаль, я не мав можливості зконтактуватися з ними, але радий, що існувала вже певна інформація на офіційному сайті УГКЦ. Духовний подвиг цих священників є важливим прикладом душпастирювання для молодих священників. 

– Як навчання за кордоном вплинуло на Ваше священниче служіння?

Ну, найперше, для мене це — розвинуте служіння. Адже в Україні я мав можливість спілкуватися тільки з українцями. Я знав лише одну культуру. А тут — усе по-іншому. Одного разу в Італії мене попросили замінити священника на парафії. В той момент я в повноті відчув, що означає бути в громаді українців греко-католиків в Італії. Люди потребують духовного проводу, потребують духовного батька. Через роботу парафіяни мають лише один-два дні на тиждень для зустрічі зі священником. Але вони чекають цього з нетерпінням. 

Це дає поштовх зрозуміти, що якими би ми втомленими не були — наше священниче покликання є важливим у житті багатьох тисяч вірних. Воно приносить їм натхнення і любов. Перебування в діаспорі змушує постійно розвиватися, працювати не тільки інтелектуально, вивчаючи пасторальне богослов’я, але це також спонукає до утвердження нашого покликання: бути Божим голосом серед людей, бути добрим душпастирем. 

З приїздом до Італії навіть молитва переживалася по-іншому. Приємно бачити, як у студентів, котрі навчаються в Латеранському університеті, формують правильне бачення духовності й навчання. Завжди стоїть такий акцент: «Якщо я здобув освіту, то я можу нею з кимось поділитися», щоб це вийшло на користь.

– Чи плануєте Ви впроваджувати здобуті знання в душпастирському чи освітньому служінні в майбутньому?

Я знаю й розумію своє покликання, розумію свою мету і те, що я маю робити в житті як священник. Моє служіння включатиме проповідь, працю з людьми. Цього стосується і пастирське життя, особливо душпастирство сімей, адже всі наші парафії складаються із сімей. Зараз маю велике бажання ділитися власним досвідом із молодими священниками. Допомогти іншим навчитися долати труднощі, які є в житті.

– Як, на Вашу думку, може духовна та академічна формація за кордоном збагатити Церкву в Україні?

Найперше — богословами, молодими священниками, які є спеціалістами в тих чи інших галузях теології. У папських університетах є різні можливості. Варто пам’ятати: ми їдемо за кордон не тільки для того, щоб отримати досвід (досвід Католицької Церкви), але й щоб сприйняти всі ті науки, які викладаються там, аби в майбутньому ми, як науковці, стали мостом між Вселенською Католицькою Церквою і нашою Українською Греко-Католицькою Церквою. Священники можуть поширювати набуті знання на своїх парафіях. 

Ми не знаємо, куди в майбутньому нас покличе Бог. Але священник, який має нові знання, може дати нові ритми дихання парафіяльній спільноті. І все це — завдяки тим підходам, які можуть бути здобуті в папських католицьких університетах.

– Що стало для Вас найбільшим відкриттям або натхненням під час навчання в Римі?

Тут я познайомився з новими людьми та здобув багатьох друзів. Вони своєю доступністю й простотою задають такий поштовх, що потрібно завжди бути відкритим до всіх людей, які до тебе приходять. Не бути якимось консервантом, а хай двері нашого спілкування завжди будуть відкриті для кожного. 

Розкажу один приклад. Архиєпископ Латеранської базиліки і ректор Латеранського університету якось зустрівся зі мною на автобусній зупинці. Він привітався зі мною і, запам’ятавши моє ім’я з попередньої зустрічі, спитав: «Як у Вас справи?». Мене це дуже здивувало: Архиєпископ — людина з високим церковним становищем — так по-простому звертається до священника, який приїхав з України. Це приклад простоти і людяності.

– Яке послання Ви хотіли б залишити для молодих священників, які лише розпочинають своє служіння?

Найперше — не закопувати свої таланти, а завжди розвивати їх. Завдяки тісній співпраці з Богом — зрозуміти й віднайти сенс свого покликання. Для всіх молодих священиків — це завжди прагнути до розвитку: читати багато духовної літератури, бути «мандрівником» зі Святим Письмом, адже всі речі, на які ми не можемо дати відповідь, може відповісти Господь Бог. 

Якщо є можливість десь навчатися чи здобувати новий досвід — використовувати таку можливість. Але завжди пам’ятати про тісну співпрацю з Богом, бо без Нього все буде марним. Кожного дня старатися читати Слово Господнє, сіяти Боже зерно в людських серцях і перебувати в молитві.  

Потрібно завжди рухатися вперед. Коли ми стаємо на драбину, то ніхто з нас не зможе одразу з першої сходинки перейти на останню. Але тільки по кожній сходинці ми зможемо дійти до вершини. Так само і в нашому житті: кожен священник повинен по сходинці рухатися до тієї вершини, до якої його кличе Христос.

Наприкінці розмови о. Дмитро висловив вдячність Богові та Преосвященному владиці Василію Івасюку, єпарху Коломийському, за направлення на вищі студії, а також своїм рідним і всім тим, хто підтримував його протягом усього навчання.

 

 

Пресслужба Коломийської єпархії УГКЦ

Джерело