Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпископа Стрийського в неділю святих Отців І Вселенського Собору, 24 травня 2026 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Всечесні отці, дорогі у Христі браття і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні Євангеліє промовляє словами первосвященичої молитви Христа: «Отче… Я об’явив Твоє Ім’я людям». Бог має Ім’я: «Отець». Щасливі ті, що знають Отця Ісуса Христа. І те, що ці люди справді щасливі, не просто риторична фраза, а реальність. Адже вони приймають життя в повноті: струмені води вічності, а не краплі часу, «хліб ангелів», а не лише крихти поживи тлінності.

Тому замість занурюватися в дрібниці повсякденних проблем, відкриваймо очі та простягнім руки щоб пізнати та прийняти дари Отця. І коли нам це бодай частково вдасться, тоді ми відчуємо щастя тих, котрі пізнали доброго Отця.

Усе, що Ісус отримав від Отця, усе, що Він зробив, через що пройшов, мало єдину мету – дарувати нам вічне життя. А вкінці Господь об’явив нам, що таке є це «вічне життя». Адже йдеться не просто про якесь нескінченне тривання, але про невимовну інтенсивність і повноту нашого буття: «Чого око не бачило, чого вухо не чуло, і що людині навіть на думку не спадало, те Бог приготував тим, хто Його любить».

Зміст справжньої любові спочиває у Бого-людській взаємності, якою у Христі Бог обіймає кожну людину. Це таїнство Ісус висловлює так: «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого Ісуса Христа». У біблійному розумінні слово «пізнання» означає більше, ніж ми звичайно в нього вкладаємо. Крім суто інтелектуального, розумового пізнання, воно виражає досвід, глибокі довірчі стосунки, переживання та занурення у безмежну Божу любов. Пізнавати – означає відкритися і приймати потоки Божественної любові, та залучивши все своє «я»: волю, розум та усі почуття, цілковито віддатися їй.

Лише у стосунках з Богом людина може пізнати безмежність Його доброти. Тому пізнання Бога відбувається у нашому житті посередництвом віри та любові, яка у вічності буде єдиним і абсолютним способом пізнання.

Саме про це найважливіше в першу чергу йшлося Спасителеві у стосунках з нами. Своїм життям Він ствердив, що любов вимагає цілковитої та безумовної вірності. Тому земний шлях слави Ісуса – це шлях хреста, Його царська корона – це терновий вінок, а Його возвеличення – це розп’яття на хресті. Те саме, хоч частково та по-різному, торкається життя кожного, хто вірно визнає Христа.

Це не обов’язково має бути діагноз невиліковної хвороби, втрата близької людини чи серйозна життєва криза… Часто це є виразом щирої вірності Христу там, де за це не отримують оплесків, а скоріше байдужість, чи навіть глузування та ворожість.

Бажання жити як найдовше у сучасному світі вже стало вірусним. Але це не те, що означає осягнути «вічне життя». Лише віра відкриває нам його розуміння і будить прагнення зайняти місце, приготоване для нас на небі. Та іноді нам здається, що це залежить лише від нас, що саме ми, своїми зусиллями, своєю працею, вирішуємо, чи досягнемо спасіння. Однак спасіння і вічне життя не залежать лише від нас. Чесно кажучи, вони взагалі не залежать від нас.

Вічне життя – це незаслужений дар, який ми отримуємо від Бога. Ми можемо його прийняти вірою у єдиного істинного Бога Отця, і ним посланого Ісуса Христа. Ми не досягнемо спасіння без пізнання Бога, але і не досягнемо пізнання без буттєвого єднання з Ним посланим Спасителем.

У словах молитви Ісуса відчувається якась свобода від обмеження часу, запрошення поглянути на себе і своє життя з перспективи вічності. Ця позиція є дуже важливою. Так само і ми повинні дивитися на себе. Чи зможемо відважитися на це? Ми в цьому світі лише тимчасово, а нашою батьківщиною є небо, і все наше життя є лише шляхом, яким ми туди повертаємося.

Зараз пам’ять про вічність якось вивітрюється з християнської свідомості. Здається «заїждженою», а споживацтво диктує своє: Ти мусиш мати! Здобути, володіти! І ми настільки тут вкоренилися, що нам взагалі не хочеться звідси йти! Це підтверджують наші вчинки: ми судимося, заздримо, обманюємо, крадемо, грабуємо, вбиваємо… І нераз це може тягнутися впродовж усього життя.

Аж раптом людина відходить у вічність, і з собою не може взяти нічого з того, що надбала впродовж життя. Лише пам’ять про добрі справи та гріхи. Вона відходить до справжньої домівки, і там зустрічає свою вічність! У вічності немає ні початку, ні кінця. Але для кожної людини, яка зі своєю правдою постане перед Божим судом, вона незворотно стає або початком її життя, або закінченням. Бо є її особистою вічністю. Але якою? І де? У раю чи пеклі?

Вічність є лише у Бозі та з Богом. У пеклі той, хто через поріг смерті не переніс «ніщо», сам стає «нічим». Все залежить від того, що ми підготували собі під час перебування на землі! У житті нам дуже бракує розуміння есхатологічного – позачасового виміру. Тому тривожним та неспокійним має бути наше серце, доки не спочине у Бозі.

«Я молюся за них, бо вони Твої. Тепер же іду до Тебе, і кажу те, у світі бувши, щоб вони радощів моїх мали у собі вщерть». Це молитва Ісуса за всіх віруючих. Отці І Вселенського собору в Нікеї, пам’ять про яких ми згадуємо, власне в боротьбі проти аріанства проголосили у Символі віри: «вірую в Єдиного Бога Отця». Цими словами вони вказали нам напрямок та суть спасіння.

Ми увірували, і це дар Отця. Ми прийняли науку Ісуса, і тим самим отримали те, чим Отець хотів нас обдарувати. Ми були хрещені щоб успадкувати вічність, і для цього Отець відродив нас водою і Духом завдяки заслугам Христа. Ми могли б ще довго перераховувати дари, якими нас обдарував Отець. Ми належимо Йому, «у Ньому бо живемо, рухаємося та існуємо», тому віримо, що Він піклується про нас як про Своїх дітей, і провадить нас пустелями цього світу дорогою любові до блаженної вічності з Ним. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Джерело