1 липня Українська Греко-Католицька Церква вперше відзначає День медичного капелана. Це не лише нагода подякувати священникам, які служать у медичних закладах, але й можливість глибше осмислити місію Церкви серед людей, які переживають хворобу, біль, втрату та боротьбу за життя. Про покликання медичного капелана, служіння в дитячому паліативному відділенні, духовну підтримку медиків, виклики війни та майбутнє душпастирства охорони здоров’я розмовляємо з протоієреєм Віталієм Воєцою – головою Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Київської Архиєпархії УГКЦ, медичним капеланом, зокрема дитячого паліативного відділення та волонтером.

Розмову провадить о. Мар’ян Довганик:

Отче Віталію, цьогоріч наша Церква вперше відзначає День медичного капелана. Що означає для Вас цей день?

Для мене це не просто ще одна дата в Церковному календарі. Це свідчення того, що Церква хоче ближче бути присутньою із людиною, яка страждає. Лікарня – це особливий простір. Тут людина відкладає всі маски. Тут уже не має значення професія, статус, чи щось інше. Перед лицем хвороби всі стають однаково вразливими. Саме тому медичний капелан покликаний бути знаком Божої присутності. Ми приходимо не лише зі Святими Тайнами чи молитвою. Ми приходимо, щоб сказати людині: «Ти не сам. Бог не залишив тебе навіть тоді, коли тобі здається, що світ завмер». Цей день є також словами вдячності всім медичним капеланам, які щодня, часто непомітно для інших, служать у палатах, реанімаціях, операційних, зокрема в госпіталях і паліативних відділеннях. Їхнє служіння неможливо виміряти статистикою. Воно вимірюється людською надією.

Як би Ви одним реченням описали, ким є медичний капелан?

Медичний капелан – це священник, котрий приходить туди, де медицина лікує тіло, щоб допомогти людині не втратити душу. Дуже часто від нас очікують відповідей на найважчі питання: «Чому саме я?», «Чому Бог допустив це?». Але досвід навчив мене, що набагато важливішою за правильну відповідь є правильна присутність.

Одного разу після важкої операції чоловік сказав мені: «Отче, дякую, що ви нічого не пояснювали. Ви просто були поруч». Саме тоді я ще раз зрозумів, що справжнє капеланство починається не зі слів, а з любові, яка не боїться людського болю.

Особливе місце у Вашому служінні займає дитяче паліативне відділення. Чого Вас навчили ці діти, їхні рідні, медики…?

Чесно кажучи, я дуже швидко зрозумів, що навчаюся надії саме від цих дітей та їхніх батьків. Одного разу маленька дівчинка запитала мене: «Отче, а Ісус теж лежав у лікарні?» Я усміхнувся і відповів: «Ні. Але Він дуже добре знає, що таке біль. І тому Він розуміє тебе краще за будь-кого». Вона на хвилину призадумалася, а потім сказала: «Тоді я вже не сама». Я виходив із палати і думав: іноді одна дитина може сказати про Бога більше, ніж ціла богословська книжка. У паліативному відділенні життя вимірюється не роками, а любов’ю. Там кожен день є безцінним подарунком.

Війна змінила життя кожного українця. Як вона змінила служіння медичного капелана?

Вона зробила його ще більш необхідним. Ми зустрічаємося не лише з фізичними ранами. Ми зустрічаємося з людьми, які втратили друзів, дім, здоров’я, іноді – сенс життя. У військових Госпіталях часто бачиш не лише біль тіла, а й поранене серце. Саме тому капелан сьогодні має бути не лише священником, а й уважним слухачем, людиною великої внутрішньої культури, делікатності та надії. Бо дуже часто мовчання, молитва і присутність промовляють голосніше, ніж найдосконаліша проповідь.

Часто говорять про присутність капелана серед пацієнтів. Але поруч із ними є лікарі, медичні сестри, молодший медичний персонал. Наскільки вони також потребують капелана?

Дуже потребують! І, можливо, навіть більше, ніж самі готові це визнати. Лікар щодня бере на себе величезну відповідальність. Медична сестра щодня бачить біль. Молодший персонал часто залишається непомітним, але саме він першим зустрічає людські сльози. Пам’ятаю одну медичну сестру після надзвичайно важкого чергування. Вона сказала мені: «Отче, мене вже лякає те, що я перестала плакати». Ми довго говорили. Не про медицину, а про людське серце, яке теж потребує лікування. Наприкінці вона сказала: «Дякую. Мені потрібно було, щоб мене просто вислухали»! Тоді я ще раз переконався: медичний капелан служить не лише пацієнтам. Він служить усім, хто щодня носить чужий біль на своїх плечах.

Ви очолюєте Комісію у справах душпастирства охорони здоров’я Київської Архиєпархії. Яким бачите розвиток медичного капеланства?

Ми лише на початку великої дороги. Медичне капеланство вже давно перестало бути приватною ініціативою окремих священників. Це має бути системне служіння Церкви. Потрібно готувати нових капеланів, навчати їх, формувати міждисциплінарну співпрацю з лікарями, психологами, адміністраціями медичних закладів. Мрію про той день, коли кожна велика лікарня матиме свого капелана, який стане невід’ємною частиною медичної команди. Бо духовне здоров’я людини так само потребує уваги, як і фізичне.

Що є найбільшим викликом для медичного капелана?

Найбільший виклик – не втратити живого серця. Коли щодня стикаєшся зі смертю, важкими діагнозами, людським відчаєм, дуже легко виробити внутрішній захист і перестати співпереживати. Але тоді закінчується справжнє капеланство. Тому медичний капелан також потребує молитви, духовного проводу, підтримки братів-священників і часу для відновлення. Неможливо постійно віддавати, якщо сам не черпаєш сили у Христа.

Що б Ви хотіли сказати медикам і медичним капеланам у день Медичного капелана?

Передусім – подякувати! Дякую всім лікарям, медичним сестрам, санітаркам, психологам, волонтерам і медичним капеланам. Ви щодня входите туди, куди більшість людей боїться навіть зазирнути. Ви стаєте свідками людського болю, але не дозволяєте, щоб цей біль переміг вашу людяність.

Одного разу мене запитали: «Коли закінчується служіння медичного капелана?» Я відповів: «Воно закінчується тоді, коли людина перестає потребувати любові». А це не стається ніколи!

Саме тому медичне капеланство – це не лише про лікарню. Це про Євангеліє. Бо Христос майже завжди зустрічав людину саме там, де їй було найболючіше. Він не боявся торкатися ран, не боявся людських сліз і не боявся смерті. Якщо ж через наше служіння хоча б одна людина відчує, що Бог не залишив її в найтемнішу хвилину життя – значить, ми виконуємо свою місію!

Нехай Господь благословляє всіх, хто лікує тіло, підтримує душу і несе світло надії туди, де його найбільше потребують!

Джерело