«Послання, що триває» — колишній керівник Ватиканської жандармерії про святого Івана Павла ІІ і Україну
«Послання, що триває» — колишній керівник Ватиканської жандармерії про святого Івана Павла ІІ і Україну
Доменіко Джані — про службу поруч із Папою, історичний візит 2001 року та значення слів “Не бійтеся” для України сьогодні
Минулого тижня УГКЦ відзначила 25-ту річницю історичного візиту святого Івана Павла ІІ в Україну (23–27 червня 2001 року) — події, яка стала знаковою не лише для Церкви, а й для всього українського суспільства.
У продовження цієї пам’ятної події пропонуємо інтерв’ю з людиною, яка була одним із найближчих свідків понтифікату святого Івана Павла ІІ. Доменіко Джані, тодішній Командувач Корпусу жандармерії Держави-Міста Ватикан, який багато років відповідав за безпеку Святішого Отця та супроводжував його під час численних апостольських подорожей, зокрема й під час історичного візиту до України у 2001 році.
Доменіко Джані очолював Корпус жандармерії Держави-Міста Ватикан, служачи трьом Папам — святому Івану Павлу ІІ, Бенедикту XVI та Франциску. Нині він є Президентом Мізерікордій Італії — однієї з найбільших мереж волонтерства, що об’єднує понад 100 тисяч волонтерів і близько 700 тисяч членів. Під його керівництвом організація активно розвиває гуманітарні програми, приділяючи особливу увагу Україні після початку повномасштабної війни, зокрема у співпраці з БО «Мізерікордія» Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, яка опікується найбільш уразливими категоріями населення.
— Пане Доменіко, щиро дякую Вам, що люб’язно погодилися на це інтерв’ю. Які особисті спогади Ви зберегли про історичний візит святого Івана Павла ІІ до України?
— Я зберіг надзвичайно яскраві й глибоко зворушливі спогади про той візит. Мав честь супроводжувати святого Івана Павла ІІ під час багатьох апостольських подорожей по всьому світу, але Україна посідає особливе місце в моїй пам’яті. Це була країна, яка ще утверджувала свою ідентичність після здобуття незалежності, несучи на собі рани десятиліть страждань, але водночас вирізнялася надзвичайною духовною силою.
Найбільше запам’яталося тепле й щире прийняття Святішого Отця українським народом. Усюди, куди він приїжджав, його зустрічали люди, які прагнули почути його слово, побачити його, відчути себе частиною великої спільноти. Було очевидно, що цей візит був не лише церковною подією, а й історичним моментом для всієї української нації.
Святий Іван Павло ІІ переживав цю подорож із великою особистою залученістю. Він глибоко знав історію Східної Європи й відчував особливу близькість до народів, які зазнали переслідувань і страждань під тоталітарними режимами. Його присутність в Україні стала потужним посланням надії, свободи та примирення — посланням, яке й сьогодні залишається надзвичайно актуальним.
Через двадцять п’ять років я переконаний, що найважливішою спадщиною цього візиту є саме нагадування Україні та всій Європі, що віра може бути силою, здатною єднати, зцілювати рани історії та підтримувати надію навіть у найскладніші часи.
— Що конкретно означає “захищати Папу” під час апостольської подорожі?
— Захищати Папу означає насамперед забезпечити йому можливість вільно здійснювати свою пастирську місію та зустрічатися з людом Божим. Безпека полягає не лише у запобіганні ризикам, але й у створенні умов, щоб Святіший Отець міг бути близьким до людей, слухати їх і передавати своє послання без перешкод.
За кожною апостольською подорожжю стоїть складна й ретельна організаційна робота, у якій беруть участь багато інституцій: Ватиканська жандармерія, влада країни, що приймає, поліція, служби екстреної допомоги та інші структури. Кожна деталь уважно планується — від пересувань і публічних подій до управління великими скупченнями людей.
У випадку святого Івана Павла ІІ це завдання набувало особливого виміру. Це був Папа, який прагнув безпосереднього контакту з людьми і часто шукав близькості з вірними навіть понад передбачені протоколи. Нашою відповідальністю було знайти правильний баланс між вимогами безпеки та його бажанням бути пастирем, близьким до народу. Це було складним завданням, але водночас — великою школою служіння.
— Чи були якісь особливі виклики саме під час візиту в пострадянську Україну порівняно з іншими подорожами святого Івана Павла ІІ?
— Кожна подорож святого Івана Павла ІІ мала свої особливості та складнощі, але Україна 2001 року мала особливе значення. Країна переживала етап зміцнення своїх демократичних інституцій і все ще несла на собі сліди тривалого історичного періоду, позначеного радянським режимом.
З точки зору безпеки одним з головних складнощів була організація подій, які збирали сотні тисяч людей, у контексті, де багато структур і процедур ще перебували в процесі становлення. Тому надзвичайно важливою була співпраця між Святим Престолом і українською владою, яка продемонструвала високий рівень професіоналізму та готовності до взаємодії.
Однак найважливішим викликом були не лише технічні чи організаційні аспекти. Йшлося про розуміння символічного й духовного значення цього візиту. Багато вірних чекали Папу роками і сприймали його присутність як знак визнання, відновленої свободи та надії на майбутнє. У ті дні відчувалася надзвичайна участь людей і сильні колективні емоції.
Я пам’ятаю народ, який дивився на святого Івана Павла ІІ з любов’ю та вдячністю. Сам Святіший Отець, у свою чергу, глибоко відчував близькість до України та до страждань, які цей народ пережив упродовж ХХ століття. Тому цей візит набув виміру, що виходив далеко за межі організаційних питань: це була зустріч нації, яка перебувала на шляху становлення, і Папи, який зробив свободу, людську гідність та примирення серцем свого понтифікату.
— Яким, на Вашу думку, був вплив візиту Папи на Церкву та українське суспільство?
— Я вважаю, що візит святого Івана Павла ІІ став одним із найвизначніших моментів новітньої історії України не лише з релігійної точки зору, але й у людському, культурному та суспільному вимірах.
Для Церкви, і особливо для УГКЦ, це була подія надзвичайної ваги. Після десятиліть переслідувань, підпілля та страждань у радянський період присутність Святішого Отця стала визнанням свідчення віри мільйонів вірних, які зберегли свою релігійну ідентичність у надзвичайно складних умовах. Це був момент підтвердження, заохочення та надії на майбутнє.
Але вплив цього візиту виходив далеко за межі церковного життя. Він сприяв зміцненню в українському суспільстві усвідомлення власної гідності, історії та приналежності до великої європейської родини. Святий Іван Павло ІІ говорив про свободу, примирення, взаємну повагу та відповідальність за спільне благо — цінності, які були особливо важливими для країни, що будувала свій шлях після здобуття незалежності.
Я пригадую, що в ті дні відчувалося сильне почуття єдності та спільної участі. Багато людей, незалежно від конфесійної приналежності, сприймали Папу як авторитетний голос, здатний звернутися до серця нації. Його послання закликало дивитися вперед, не забуваючи минулого, і перетворювати пам’ять про страждання на силу для побудови майбутнього миру та солідарності.
Через двадцять п’ять років я переконаний, що найглибшим результатом цього візиту стало саме це — посів довіри. Довіри, яка допомогла багатьом українцям повірити у власні духовні й моральні ресурси і яка сьогодні залишається важливою опорою навіть у найтяжчих випробуваннях, які переживає країна.
— Сьогодні, через 25 років, що залишається найбільш живим у посланні Папи, і як Ви сьогодні інтерпретуєте слова святого Івана Павла ІІ «Не бійтеся», особливо для молодого покоління українців?
На мою думку, найживішим у посланні святого Івана Павла ІІ в Україні залишається заклик до надії. Святіший Отець прибув до країни, яка будувала своє майбутнє після десятиліть утисків, і хотів нагадати всім, що свобода — це не лише політичне досягнення, але також моральна й духовна відповідальність.
Його послання було глибоко вкорінене в гідності людської особи, свободі сумління, солідарності та примиренні. Він говорив до українців як до народу, покликаного берегти свою ідентичність і водночас будувати мости діалогу та миру.
Сьогодні, через двадцять п’ять років і з огляду на страждання, які переживає Україна, ці слова набувають ще більшої сили. Папа закликав не дозволяти, щоб нас визначали рани історії, а навпаки — перетворювати їх на силу, здатну творити майбутнє. Я переконаний, що саме це є найціннішим спадком його візиту: переконання, що віра, свобода і надія можуть витримати навіть найважчі обставини.
«Не бійтеся» — це, мабуть, одна з найвідоміших фраз понтифікату святого Івана Павла ІІ, але її часто трактують надто поверхово. Це не був заклик ігнорувати небезпеки чи труднощі. Це радше заклик до мужності, довіри та відповідальності.
Для української молоді сьогодні, яка зростає в умовах війни, невизначеності та великих жертв, це послання може стати надзвичайним джерелом сили. Воно означає не дозволяти страху ставати єдиною оптикою, через яку ми дивимося на теперішнє і майбутнє. Це означає продовжувати вірити у власні цінності, ідентичність і можливість будувати краще суспільство.
Святий Іван Павло ІІ особисто пережив досвід війни та тоталітарних режимів. Коли він говорив «Не бійтеся», він говорив з авторитетом людини, яка знала страждання і розуміла, що надія може вижити навіть у найтемніші моменти.
— Тож, чи не стало це послання пророчим, для українців, яких через 21 рік спіткають жахіття широкомасштабної війни?
У час війни страх є реальною і зрозумілою людською реакцією. Є страх за власне життя, за родину, за майбутнє і за все, що є дорогим. Саме тому послання святого Івана Павла ІІ набуває ще більшої сили і глибини.
Коли Папа говорив «Не бійтеся», він не пропонував загального оптимізму. Ці слова були нерозривно пов’язані з його закликом на початку понтифікату: «Не бійтеся! Відкрийте, ба більше того, відчиніть навстіж двері Христові!». Основою надії, згідно вчення Папи Івана Павла ІІ, була не проста довіра до власних сил, а зустріч із Христом, який робить людину вільною навіть у найважчих випробуваннях історії.
Тому в час війни його послання залишається надзвичайно актуальним. Відкрити навстіж двері Христові означає не дозволити, щоб ненависть, помста чи відчай мали останнє слово. Це означає берегти гідність людської особи, продовжувати вірити у правду, справедливість і мир навіть тоді, коли все це здається знівельованим.
У моєму теперішньому досвіді як президента Мізерікордій Італії я зустрічав багато людей, позначених трагедією війни в Україні. Я бачив біль і страждання, але бачив також надзвичайну внутрішню силу, здатність до солідарності та віру, яка допомагає не зламатися. У багатьох обличчях я впізнавав саме ту надію, про яку говорив святий Іван Павло ІІ.
Я переконаний, що його вчення й сьогодні нагадує нам: мир народжується не зі страху, а з довіри; не з байдужості, а з братерства. І що навіть у найтемніші моменти історії, коли відчиняються двері Христові, завжди відкривається простір для надії та майбутнього.
— Перехід від служби безпеки Папи до керівництва Мізерікордіями: що змінилося і що залишилося незмінним у Вашій місії?
На перший погляд це можуть здаватися дві дуже різні сфери досвіду: з одного боку — відповідальність за безпеку Святішого Отця та Держави-Міста Ватикан, з іншого — керівництво великою волонтерською організацією, яка займається допомогою та солідарністю. Насправді, якщо подивитися глибше, між ними є багато спільного.
Змінився оперативний контекст і змінилися щоденні обов’язки, але не змінилося саме відчуття служіння. В обох випадках ідеться про те, щоб ставити свої знання, досвід і зусилля на служіння людям і спільному благу. Як Командувач жандармерії моїм завданням було захищати особу, яка є духовною опорою для мільйонів вірних у світі; сьогодні в Мізерікордіях ми покликані захищати й підтримувати найбільш уразливих людей — тих, хто переживає страждання, хворобу, бідність або кризові ситуації.
Я завжди розглядав кожну посаду як форму служіння, а не як привілей чи статус. Саме це залишилося незмінним у моєму життєвому шляху: переконання, що влада має цінність лише тоді, коли вона реалізується як відповідальність перед іншими.
— Якою сьогодні є конкретна роль Мізерікордій в Україні? Чи могли б Ви розповісти про співпрацю з Архієпархією та Мізерікордією Івано-Франківська?
Від самого початку війни Мізерікордії Італії відчули обов’язок бути поруч з українським народом через конкретні та безперервні дії. Наша роль полягає не лише у доставці матеріальної допомоги, але передусім у побудові мережі солідарності, здатної відповідати на реальні потреби людей, які постраждали від конфлікту.
У ці роки ми організовували гуманітарні місії, відправляли медикаменти, медичне обладнання, карети швидкої допомоги, предмети першої необхідності та логістичну підтримку громадам, які найбільше постраждали. Особливу увагу приділяли найвразливішим категоріям: літнім людям, дітям, хворим, вимушено переміщеним сім’ям і людям, які перебувають у стані соціальної або матеріальної нестабільності.
Наша присутність покликана також бути знаком людської близькості. У таких складних обставинах солідарність вимірюється не лише переданою допомогою, але й здатністю створювати стосунки, слухати та підтримувати надію. Мізерікордії прагнуть бути мостом між італійськими та українськими громадами, щоб ніхто не почувався забутим.
Війна спричинила величезні страждання, але водночас показала силу співпраці між народами. Саме в цьому дусі ми продовжуємо нашу діяльність, переконані, що солідарність є однією з найконкретніших відповідей на насильство та руйнування.
Співпраця з Архієпархією та Мізерікордією Івано-Франківська є одним із найважливіших досвідів нашої присутності в Україні. Від перших контактів ми зустріли партнерів, які мають глибоке відчуття відповідальності за свою спільноту та надзвичайну здатність служіння у дуже складному контексті.
Наявність місцевої структури, вкоріненої в територію, є надзвичайно важливою, адже вона дозволяє точно визначати потреби людей і робити допомогу більш ефективною. Завдяки цій співпраці вдалося підтримати медичні, соціальні та гуманітарні ініціативи, спрямовані особливо на внутрішньо переміщених осіб, сім’ї у складних умовах та найбільш уразливих людей.
Найбільше мене вразило свідчення відданості місцевих волонтерів і працівників. Попри те, що вони самі живуть у реаліях війни, вони щодня продовжують служити іншим із великою щедрістю та духом самопожертви. Це показує, що солідарність може ставати силою, здатною об’єднувати людей навіть у найважчих обставинах.
Співпраця між Мізерікордіями Італії, Архієпархією та Мізерікордією Івано-Франківська є не лише операційним партнерством, але передусім досвідом живого братерства. Це доказ того, що поза географічними межами спільні цінності милосердя, служіння та гідності людини здатні створювати міцні та тривалі зв’язки, які приносять допомогу й надію тим, хто страждає.
— Яке послання Ви хотіли б залишити молодим українцям, які беруть участь у святкуванні ювілею візиту Папи до України?
Молодим українцям, які беруть участь у цьому ювілеї, я передусім хотів би сказати, що вони не є лише отримувачами послання, але є головними дійовими особами історії, яка продовжує писатися. Пам’ять про візит святого Івана Павла ІІ у 2001 році — це не просто спогад, який потрібно зберігати, але відповідальність, яку слід втілювати у сьогоденні.
Святіший Отець прибув в Україну, щоб утвердити народ у вірі та гідності в момент великих суспільних змін. Сьогодні, у час, позначений новими випробуваннями і ще драматичнішими стражданнями, це послання не втрачає сили, а оновлюється: надія ніколи не є абстрактним словом, це щоденний вибір.
Я б сказав молодим: не дозволяйте вкрасти у вас довіру до майбутнього. Навіть коли реальність ніби заперечує будь-яку можливість миру, завжди існує простір внутрішньої свободи, який жоден конфлікт не може знищити. Саме там народжується найглибша стійкість.
— Якою є роль молоді у побудові миру?
Роль молоді у побудові миру є вирішальною, але часто її помилково сприймають як щось віддалене, пов’язане лише з майбутнім. Насправді мир будується вже сьогодні — через наші рішення, мову та взаємини.
Молодь може бути будівничою миру щонайменше у трьох ключових вимірах.
Перший — це вимір свідомості та освіти: знати власну історію, розуміти історію інших, уникати спрощень, які живлять протистояння. Мир завжди народжується з розуму, вихованого до складності та поваги.
Другий — це вимір стосунків і діалогу: навчитися ніколи не ототожнювати іншого з ворогом, навіть коли переживаєш біль війни. Це складно, але саме тут вирішується можливість іншого майбутнього.
Третій — це вимір конкретної дії: у громадському житті, у волонтерстві, у солідарності з тими, хто страждає. Не існує побудови миру без уваги до найвразливіших. І саме тут такі організації, як Мізерікордії, показують, як солідарність може стати конкретною формою пережитого миру.
У цьому сенсі молодь не є спостерігачем історії, а однією з її найважливіших рушійних сил. Їхня енергія, поєднана з пам’яттю та відповідальністю, здатна перетворити навіть найглибші рани на шлях відновлення.
— Після років поруч із Папами та у гуманітарному служінні, що сьогодні для Вас означає «служити людині»?
Служити людині сьогодні означає насамперед визнавати, що кожна особа несе в собі гідність, яка є вищою за будь-яку роль, соціальний статус, національність, релігійну приналежність чи стан вразливості. Це переконання я сформував протягом років служіння поруч із Понтифіками, особливо спостерігаючи їхню увагу до кожної людини, яку вони зустрічали під час подорожей, аудієнцій, публічних і приватних моментів.
Поруч зі святим Іваном Павлом ІІ я зрозумів, що служити означає не лише добре виконувати свою функцію, але й берегти людину в її цілісності: захищати її, слухати, поважати, обстоювати її свободу та гідність. Папа мав надзвичайну здатність дивитися не на маси як на щось абстрактне, а на конкретні обличчя, історії, страждання і надії людей.
Цей досвід залишився для мене фундаментальним і в гуманітарному служінні, і в діяльності Мізерікордій. Сьогодні служити людині означає бути поруч там, де когось ризикують забути: хворого, самотнього літнього чоловіка чи жінку, сім’ю у скруті, дитину, постраждалу від війни, біженця, поранену спільноту. Це означає не відвертатися тоді, коли страждання здається далеким або надто великим.
З часом я зрозумів, що справжнє служіння ніколи не народжується з думки «зробити щось для когось» зверху вниз, але з уміння бути поруч. Це близькість, відповідальність і готовність пройти частину шляху разом із тим, хто страждає. Це стосується безпеки, дипломатії, волонтерства, надзвичайних ситуацій і щоденної благодійної допомоги.
Для мене служити людині також означає будувати мости: між інституціями та громадами, між різними народами, між тими, хто має ресурси, і тими, хто потребує допомоги, між тими, хто може підтримати, і тими, хто чекає простягнутої руки. У цьому сенсі служіння ніколи не є лише матеріальною допомогою; це також послання надії, бо воно говорить людині у вразливості: ти не самотній, твоє життя має значення, твоя гідність залишається незмінною навіть у випробуванні.
Я вважаю, що це одна з великих настанов святого Івана Павла ІІ для нашого часу: людина завжди повинна залишатися в центрі. Не ідеології, не інтереси, не страхи, не логіка сили — а людина з її непорушною гідністю, свободою, прагненням миру і майбутнього.
Саме тому, після багатьох років у різних контекстах, я відчуваю, що глибинний сенс мого служіння не змінився: берегти, захищати і служити. Робити це з покорою, конкретністю і вірою, знаючи, що кожен вчинок милосердя, навіть найменший, може стати знаком надії для того, хто проходить через важкий час.
Розмовляв о. Іван СТЕФУРАК,
керівник Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ
для часопису “Нова Зоря”