Коли важка хвороба приходить у родину, відповідальність за догляд часто повністю лягає на плечі одного чи двох близьких людей. У паліативній практиці ми часто спостерігаємо, що догляд за важкохворим родичем поступово виснажує доглядальника до стану емоційного та фізичного вигорання. Це непомітний процес, який починається з думки «я справлюся» і може завершитися повною втратою ресурсу — як у доглядальника, так і в якості допомоги, яку він здатен надавати.

Про те, як вчасно зрозуміти, що допомога потрібна не лише важкохворій людині, а й доглядальнику, розповідає Марія Трач, медична директорка Медичного центру «Карітасу» Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, лікарка-інфекціоністка.

— Пані Маріє, що найчастіше ви спостерігаєте у родинах пацієнтів паліативного стаціонару?

Працюючи щодня з пацієнтами та їх родичами я бачу, що паліативна допомога — це завжди історія не лише про пацієнта, а про всю родину. Близькі часто беруть на себе роль цілодобового доглядача без спеціальної підготовки. І з часом це призводить до явища, яке ми називаємо вигоранням доглядальника.

— Як це вигорання проявляється?

Зазвичай вигорання має чіткі ознаки. Це хронічна втома, яка не відновлюється навіть після сну, емоційне виснаження або навпаки — різка дратівливість, відчуття провини за власну втому, порушення сну та соматичні прояви стресу чи соціальна ізоляція та втрата інтересу до власного життя.

Найскладніше те, що це відбуваєть­ся поступово. Людина звикає жити «на межі ресурсу» і не помічає, як перестає мати сили навіть на базову підтримку близького.

— Чому це є небезпечним не лише для доглядальника, а й для пацієнта?

Тому що виснажена людина не може стабільно надавати якісну допомогу. Коли доглядальник перебуває у стані вигорання, зростає рівень помилок у догляді, емоційних зривів і конфліктів у сім’ї. Це прямо впливає на якість життя пацієнта. Тому ми завжди говоримо: потрібна підтримка всієї родини, а не лише хворої людини. Саме за таким принципом команда нашого медичного центру надає стаціонарну й мобільну паліативну допомогу.

— Що ви радите родинам, які зараз проходять цей шлях?

Передусім — визнати, що ви не зобов’язані витримувати все самостійно. У паліативній медицині ми говоримо про командний підхід. Це означає, що частину навантаження мають брати на себе медичні працівники.

Паліативна мобільна і стаціонарна допомога створені саме для того, щоб родина могла залишатися родиною, а не перетворюватися на медичний персонал «24/7».

— Чи є профілактика вигорання?

Так. І вона проста, але дуже важлива: дозволяти собі відпочинок без почуття провини, розділяти обов’язки з іншими членами родини, не відмовлятися від соціальних контактів, регулярно звертатися по медичну та психологічну підтримку та приймати допомогу як норму, а не як слабкість. Має бути баланс: «Той, хто доглядає, також потребує догляду».

— Що б ви хотіли сказати родинам, які зараз на межі виснаження?

Я хочу сказати дуже просту річ: ви вже робите надзвичайно багато. І Бог не очікує від людини надлюдської сили — Він очікує любові, яка не руйнує саму людину. У традиції християнсь­кого служіння, зокрема в дусі УГКЦ, турбота про ближнього завжди поєднана з турботою про власне життя і гідність. Бо виснажена людина не може довго нести любов. Просити про допомогу — це не поразка. Це форма зрілої відповідальності перед собою і тим, кого ви любите.

Якщо ви впізнали себе у цьому тексті — ви не самі. І вам не потрібно бути самотніми. Контакти Медичного центру «Карітасу»: +38 066 443 35 66 (стаціо­нарна та мобільна паліативна допомога).

Послуги надаються за пакетом НСЗУ для пацієнтів віком 65+ та на платній основі для пацієнтів віком 18+. Стаціонар розташований у с. Войнилів (Калуський район, Івано-Франківська область) — у тихому, безпечному місці, подалі від великих лікарень і міського шуму.

Послуги мобільної паліативної допомоги надаються для мешканців Войнилівської громади.

Сайт: www.medicalcentercaritas.if.ua

Fb: www.facebook.com/medicalcentercaritas.if

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело