Два роки без…
Зіновій Козицький молодший «Скарби»

Скарби, що визначають сенс життя

Ні, не скарби, бо від скарбів радість і надія. А життя ними не обмежується.

Якшо йти полем ввечері у червні, коли сонце вже сильно зайшло, і тільки край неба світиться тьмяно-блакитним, помічаєш, що сам мимоволі поставив себе у ті обставини, у яких зараз йдеш: чи від заходу, чи від сходу, і не дуже важливо куди і звідки, ти прямуєш полем у червні ввечері, швидше всього, стежкою між засівами, або дикою травою, і голова твоя може бути похилена чи підборіддя припідняте, втомлений ти чи ні, джинсова на тобі куртка, шкіряна, а чи футболка – ти йдеш полем у червні ввечері, не сильно пам‘ятаючи, але знаючи чомусь, що завтра ранок, а потім жовтень, потім січень, потім квітень. Про червень знати не можна – він навколо тебе.

Дуже тяжко зрозуміти, що те, що зараз відбувається з тобою, колись повториться. В тому плані календар – велика брехня, бо жоден червень ще не був насправді червнем. Пори року плинні і не залишаються такими, як були, а натомість творять одна іншу і наступні. Люди плинні, і все створене ними, і чим вони є – перш за все, народи і сім‘ї, кола друзів і команди.

Народи і пори року не вміщуються в такі поняття, як статика, бо якщо пора року статична – настав кінець світу, а якщо статичний народ – його давно вже не існує на світі, і нема кому бродити по землі і розказувати звідки він, і нема кому чекати червня, і приїжджати теж нема до кого і куди. Статичне слово – Пангея, і Помпеї – статичні теж.

Багато сенсу я бачу у мінливості, яка не завжди приємна, а найчастіше дуже гірка, у взаємодії, що через цю мінливість виникає. Ми варті один одного тільки тому, коли і де ми зустрілись – бо наших зустрічей не було би, якби не було вигнанців з дому, шукачів золота, місцевих персонажів, «лисів микит», борців за справедливість, хоча найчастіше борець за справедливість – один з попередніх.

Невимовно складно мені у Львові було відпускати Катрусю і Катеринку, Сяню і Квітку, Марію і Юлю, Зосю і Ярину, Соню і Христину, Солю і Мереживо, Настю і Олю-Олену. І у Відні буде непросто відпустити Солю і Віку, Віку і Іру, Соню і Олю, Вероніку і Лізу, Ені і Надю, Аню і Соню, Настю і Мар’яну, Софію і Едіт, Ксеню і ше якусь сильно грудату дівку, шо вчила мене танцювати вальс, але імені якої я не запам‘ятав.

Для мене завжди було якесь Тримурті в тому, шоб бути при складанні віршів і ролей, рисах вищеперелічених жіночих облич і збірці тих понять, шо означають «Україна» на моїй пам‘яті. І в яких би обставинах в житті я не опинявся, завжди хотілося до цього вертатись по сильно і давно витоптаних шляхах від мого дому на львівський вокзал і від гуртожитку до станції віденської підземки Шведенплятц, шляхом нічних пригод і авантюр, помічання і придумування історій, повних попільничок, нехитрих компліментів, посадженого голосу від декламування, цілоденних репетицій весь липень і проваленої не одної вистави, шістнадцятигодинних нічних змін на львівському вокзалі під війною, актовим залом школи у тринадцять років, водіння дівок вночі додому, щоб батьки не чули, і може навіть трохи ше чогось.

Сенси для мене ловились у процесі, і ті, що ловились – не відпускають мене досі.
Найбільший сенс, шо мене не відпустив – думка про, те як мені вернутись.

Zenyk Art Gallery