«Чому Ти мене сюди привів? Що Ти від мене хочеш?» — з такими думками Мар’яна колись сиділа на першій лавці в напівпорожньому занедбаному храмі в Чехії, намагаючись молитися старослов’янською мовою. Позаду залишилися рідна Львівщина, близькі серцю українські парафії, рідні люди і звичний уклад життя. Попереду — абсолютна невідомість.

Минули роки. Сьогодні Чехія стала для священничої сімʼї о. Мар’яна та їмості Мар’яни Курилів домом. Переживши тугу за Батьківщиною, вони стали підтримкою для багатьох українців у Пардубицях, які опинилися тут через війну. Майже 10 років разом будують живу парафіяльну громаду, збирають допомогу для ЗСУ та виховують трьох дітей у любові до України.

Це інтерв’ю — чесна розмова про прийняття свого покликання, втрату й віднайдення дому, силу родинної підтримки та довіру до Божого задуму.

«Ми повинні бути тут»: прийняття нової реальності

— Марʼяно, Ви майже 10 років живете в Чехії. Але родом з України. Звідки саме?

— Я родом із Нового Роздолу на Львівщині. Там проживала до 5 років. Потім тато отримав свою першу парафію, і наша сім’я переїхала. Спочатку ми жили в селі Вибранівка, а згодом — у селі Жирова, також на Львівщині.

— Не лише Ваш тато, а й брат священник. Де вони зараз служать? І як зростання у священничій сімʼї вплинуло на Ваше розуміння Церкви та покликання?

— Зараз мій тато є греко-католицьким священником у Празі. Він служить на парафії Святого Стефана. Брат — сотрудник на парафії Воздвиження чесного Хреста у Вроцлаві.

Зростання у священничій родині сформувало моє розуміння Церкви як живої спільноти людей, а не лише будівлі чи місця для богослужіння. З дитинства я бачила не тільки красу служіння, а й відповідальність, жертовність і щоденну працю священника та його сімʼї. Це допомогло мені усвідомити, що покликання — це не лише особистий вибір, а спосіб життя, який вимагає любові, терпеливості, довіри Богові та готовності служити іншим. Ставши дружиною священника, я ще глибше зрозуміла це покликання. Сьогодні сприймаю його як підтримку чоловіка у служінні та спільне свідчення християнських цінностей у нашій родині і громаді.

— Хто Ви за освітою? Чим займалися до одруження?

— За освітою я педагог — учитель початкових класів та англійської мови. Навчалася у Львові, а магістратуру закінчила в Тернополі. Після навчання близько року працювала в католицькому ліцеї «Школа святої Софії» у Львові.

— Ви одразу після одруження переїхали до Чехії?

— Так, ми переїхали відразу після одруження. Усе відбувалося дуже швидко. За тиждень після весілля чоловік уже поїхав до Праги готуватися до дияконських свячень, а ще за місяць мав прийняти священничі свячення. Незабаром і я переїхала до Чехії.

Тоді ми ще не знали, де саме служитимемо, якою буде наша парафія. Усе змінювалося буквально на очах, тому часу осмислити ці події майже не було. Це було непросто прийняти, але ми розуміли, що починається зовсім новий етап нашого життя.

— Чи було у Вас відчуття що це лише проміжний етап? Чи від початку розуміли, що це надовго?

— Я аналізувала свої відчуття і те, що тоді думала. Мені дуже хотілося вірити, що це ненадовго, що ми повернемося в Україну, будемо поруч із рідними. Але десь глибоко всередині розуміла, що, найімовірніше, це надовго. Чоловік також говорив, що ми повинні бути тут і що мені потрібно звикнути до цієї думки.

Тому, мабуть, у серці жили дві реальності: одна — та, у якій я мріяла про повернення додому, і друга — у якій уже знала, що саме тут Господь готує нам місце для служіння, що це назавжди.

— До якої церковної структури належить парафіяльна громада, де служить Ваш чоловік?

— Тут діє Апостольський екзархат, до якого належить і наша парафія.

— Отець Марʼян також родом з України?

— Так. Він також із Львівщини, народився на Перемишлянщині. Богословську освіту здобував уже в Чехії — навчався тут у семінарії.

— Яким був Ваш перший спогад про новий дім або парафію?

— Перші враження були дуже неоднозначними. З одного боку, ми винайняли гарну квартиру, облаштовували своє перше сімейне гніздечко, купували нові речі. Для молодої сім’ї це був особливий і радісний час. А з іншого — мене дуже пригнічувала наша парафія. Храм був занедбаний. На Літургію приходило шестеро стареньких жінок зі Словаччини та Чехії і лише в неділю на молитву доєднувалося ще декілька українців.

Я ж приїхала зі Львівщини. Звикла до переповнених храмів, гарного співу, живих парафій, різноманіття молитов. Під час навчання кілька років жила в сестер салезіанок, тому мала дуже гарний досвід спільної молитви й церковного життя. А тут усе було зовсім інакше.

Памʼятаю, як сиділа за першою лавкою з похиленою головою, а в душі була порожнеча… Я не могла молитися.

Мені було настільки важко, що в думках я сварилася з Богом: «Чому Ти мене сюди привів? Що Ти від мене хочеш? Невже саме цього Ти для мене бажав?».

Це був дуже непростий період, коли потрібно було вчитися приймати зовсім іншу реальність.

— У своєму блозі Ви ділилися, що в еміграції так сильно сумували за домом, що святкували два Різдва і два Великодні, щоб дім здавався ближчим. Ви обоє так гостро переживали ностальгію за Україною?

— Ми обоє сумували, але кожен по-своєму. Чоловікові, мабуть, було трохи легше, адже він уже навчався в Чехії, добре знав мову, мав тут друзів і легко знаходив спільну мову з людьми. Він дуже комунікабельний.

Згодом я зрозуміла, що йому теж було непросто. Він бачив, як мені важко, і хотів підтримати, переконати, що все буде добре.

Мені ж дуже бракувало дому. Особливо це відчувалося на свята. У Чехії Різдво святкують 25 грудня. У цей день місто сяє вогниками, всюди святкова атмосфера. Але вже наступного дня свято ніби закінчується: ялинки прибирають, вогники гаснуть, люди повертаються до звичного життя.

А потім наставало наше Різдво[за старим стилем — ред.]. Телефонували батьки, показували Святу вечерю, колядників, рідний дім. І тоді ми вирішили святкувати двічі. 25 грудня — разом із людьми, серед яких жили, а 7 січня — разом із нашою родиною, хоч і через відеозв’язок. Ми готували кутю, вареники, сідали до столу в той самий час. Це допомагало хоча би трохи відчути, що ми разом.

«Я почувалася найнижчою, неприйнятою»

— Що було найважчим у перші роки життя за кордоном? Як Ви знайшли сили втриматися на цьому життєвому етапі?

— Мені навіть важко виділити щось одне. Важким було все.

Найбільше пригнічувало те, що я не могла висловити свою думку. Не знала мови настільки добре, щоб пояснити, що відчуваю, чи захистити себе, коли зустрічала не надто доброзичливе ставлення. Люди ж бувають різні.

Непросто було і з медициною. Я постійно порівнювала все з Україною. Особливо це відчула, коли завагітніла. Ми звернулися до лікаря, але він сказав, що через нашу страхівку не може мене прийняти, і скерував в інше місце. Коли ми туди прийшли, то опинилися у підвальному приміщенні, де на підлозі сиділи одні безхатьки. Я почувалася найнижчою, неприйнятою…

Навіть коли мене щось боліло, я не могла нормально пояснити свій стан. Здавалося, що залишаєшся зі своїми проблемами сам на сам.

Звичайно, були й побутові речі, які здаються дрібницями, але в той момент теж мали значення: знайти свого лікаря чи перукаря. Коли ти переїжджаєш в іншу країну, навіть такі прості речі доводиться починати з нуля.

— У який момент Ви відчули, що Чехія стала для Вас домом?

— Мабуть, як би дивно це не звучало, після початку повномасштабної війни в Україні. Сюди приїхало дуже багато українців. З’явилися друзі, лікарі, майстри, люди, які говорять тією ж мовою, переживають ті самі події і розуміють тебе без зайвих слів. Це справді дуже велика підтримка — мати поруч своїх людей.

— Розкажіть про місто, у якому Ви зараз живете.

— Ми живемо в Пардубіце. Це місто передовсім відоме своїм знаменитим рецептом пряників. Тут є давня традиція розмальовувати і дарувати їх один одному незалежно від пори року. Тому, якщо хтось приїжджає з Пардубиць, то обов’язково привозить пряник.

Ще одна особливість міста — знамениті кінні перегони. Раз на рік сюди з’їжджаються люди з різних країн світу. Це — дуже красиве й особливе дійство, на якому нам теж вдалося побувати одного разу.

Саме місто дуже спокійне. Спочатку мені здавалося, що аж занато, бо після Львова бракувало вуличних музикантів, затишних кав’ярень, того міського руху, до якого я звикла. Скаладалося враження, ніби я повернулася на 20 років назад. Але з часом навчилася любити Пардубіце саме таким, яким воно є.

Від маленької громади з кількох людей до живої української парафії

— Як називається парафія, на якій разом із чоловіком Ви покликані служити? Чим живе Ваша спільнота вірних?

— Наша парафія названа в честь Богородиці Семистрільної. Спочатку ми служили в дуже маленькому храмі, де вміщалося приблизно 100 людей, та й то дуже тісно. Але після початку повномасштабної війни громада значно зросла, тому вже близько 2 років недільні богослужіння звершуємо ще в одному храмі, який орендуємо в римо-католицьких співбратів.

Найбільше тішить те, що сьогодні в нашій громаді дуже багато молодих сімей із дітьми, для яких щонеділі проводимо катехизацію.

Від початку ми думали, як запросити українців до церкви. Їх у місті було багато, але люди боялися зробити перший крок. Тому започаткували вечори з молитвою Прослави. Співали під гітару, запалювали свічки, створювали теплу атмосферу. Люди приходили спочатку просто послухати музику, дехто ділився, що записував пісні на диктофон і потім слухав на роботі. Але щоразу вони поверталися.

Крім цього, у нас діє спільнота «Матері в молитві» і щотижня провадимо біблійне коло. Але це не лише спільне читання Святого Письма. Після зустрічі заварюємо чай, хтось приносить щось до столу — домашніх пляцків [галицька випічка — ред.], печиво чи щось з українського магазину. Люди спілкуються, знайомляться, підтримують один одного. Вони дуже цього потребують.

Мені здається, що багато дружніх стосунків у нашій парафіяльній громаді народилися саме тут.

Якщо сьогодні запитати когось із наших парафіян, де вони знайшли своїх друзів у Чехії, дуже багато хто відповість: «У церкві».

— Ваш чоловік один служить на парафії чи має сотрудників?

— На парафії він служить сам. Окрім того, має біритуальні повноваження, тому допомагає в римо-католицьких парафіях і є медичним капеланом у шпиталі Пардубіце та сусіднього міста Хрудим. Там він служить не лише українцям, а всім пацієнтам, які потребують духовної підтримки.

— Дружина священника часто залишається невидимою стороною його служіння. Саме на ній нерідко тримаються дім, діти, коли він на служінні. Вона перша і, може, єдина, хто розділяє переживання і те, що болить священника. У чому Ви допомагаєте своєму чоловікові в його служінні? Можливо, є якісь окремі напрями, за які відповідальні?

— Мені здається, що ми служимо навпіл. Чоловік часто радиться зі мною, запитує моєї думки. Він — мій найкращий друг і це взаємно.

Дуже часто після розмови з людьми, особливо з жінками чи сім’ями, він каже: «Вам треба поговорити з моєю дружиною», — і дає мій номер телефону. Так було вже багато разів. Ми разом підтримували людей, допомагали їм пережити складні періоди, адже чимало українців за кордоном часто відчувають самотність і тугу за домом.

Останнім часом мене особливо тішить ще одна справа. Оскільки чоловік є лікарняним капеланом, ми домоглися, щоб у лікарнях з’явився простір для молитви. В одній із них відкрили кімнату тиші, але без жодного хреста чи ікони. Я пам’ятаю, як зайшла туди вперше: усе було сіре — стіни, підлога, стеля, кілька стільців посередині.

Тоді я сказала чоловікові: «Якби я прийшла сюди в депресії, то вийшла б із ще гіршим станом. Тут нема за що зачепитися поглядом».

Саме після цього він звернувся до керівництва лікарні й пояснив, що каплиця повинна мати хрест. Його почули.

А в іншій лікарні мені вже довірили спроєктувати каплицю. Ікони для неї привезені з України. Сподіваюся, що вже у вересні її відкриють. Для мене це дуже велика радість і відповідальність.

— Чи були моменти, коли Ви не розуміли свого покликання? Як Господь проводив Вас через такі періоди?

— Звичайно, були. На початку я часто запитувала Бога: «Для чого я тут? Що я маю робити?». У нас не було друзів, я не бачила свого місця й не розуміла, навіщо Господь привів мене саме сюди.

Але щоразу, коли ставила Йому це запитання, відповідь приходила через конкретних людей і життєві ситуації. Я почала розуміти, що наше покликання — не лише служити на парафії, а й бути поруч із тими, хто переживає самотність, втрату, розпач чи потребує простого людського тепла.

Через такі зустрічі Господь поступово відкривав мені, що ми опинилися в Чехії не випадково. Саме там я зрозуміла: іноді достатньо просто бути поруч із людиною, щоби змінити її життя.

Моє запитання: «Чому я тут?» — поступилося глибокому внутрішньому переконанню, що Господь знає, куди провадить.

— Ви багато робите для підтримки України: організовуєте благодійні концерти, ярмарки, збори. Звідки щоразу берете сили починати знову?

— Коли ми беремося за щось масштабне — концерт чи благодійний захід, то завжди дуже втомлюємося.

У нас троє дітей, і вони всюди з нами: на репетиціях, в авто, коли весь день їздимо і вирішуємо організаційні питання, робимо декорації, на закупах до святкувань. Після кожної такої акції сміємося й кажемо, що то був останній раз, коли ми на таке підписалися.

За ці роки нам вдалося організувати чимало благодійних концертів за участю українських артистів. До нас приїжджали Олександр Пономарьов, Михайло Хома, Ірина Федишин, Роман Скорпіон, Оля Цибульська, гумористичний проєкт «Вар’яти». Усі кошти, зібрані під час цих заходів, ми передавали на потреби Збройних сил України. Особливо запам’ятався концерт Руслани. Ми тоді зібрали велику суму на закупівлю бронежилетів для українських військових.

Але найбільше надихає навіть не результат, а те, скільки людей об’єднується заради добра. Один приносить щось для ярмарку, інший допомагає організувати концерт, ще хтось долучається фінансово. І цей спільний рух добра забирає всю втому.

Ми живемо в безпеці і не можемо зараз бути в Україні, але натомість можемо допомагати. І якщо маємо таку можливість, то просто зобов’язані це робити.

Я завжди кажу своїм дітям: віддавати набагато приємніше, ніж отримувати. Напевно, саме це нас і наповнює.

— Звідки до Вас приходять запити про допомогу? Як обираєте, кому допомагати?

— Найчастіше — від людей, яким ми довіряємо. Зокрема, від отця Макарія Дутки [ієромонах Свято-Успенської унівської лаври, волонтер. На 2024 рік передав на потреби ЗСУ понад 16 млн грн — ред.]. Через нього ми підтримуємо і військових.

Але дуже часто нас зворушують і конкретні людські історії. Так було, наприклад, коли ми збирали кошти для Богданчика Ільківа, який хворіє на м’язову дистрофію Дюшенна. Ми організували кілька благодійних заходів, і це був дуже особливий досвід.

Особливо запам’яталася одна історія. Коли разом з отцем Макарієм ми збирали кошти на протез для пораненого військового, наш син почав розпитувати, як виглядає «залізна нога» і як воїн зможе з нею ходити. Потім сів, намалював малюнок і каже: «Якщо я стану біля церкви з плакатом: „Нам дуже потрібна залізна нога. Люди, допоможіть!“ Це спрацює?». Я відповіла: «Давай ще до цього спечемо печиво».

Так усе й почалося. Ми пекли печиво, плели браслети, люди купували їх, а потім організували ще й благодійний концерт, на якому співали діти.

Для мене найцінніше було навіть не те, скільки коштів ми зібрали, а те, що організували благодійний концерт, у якому брали участь не тільки наші діти, а й парафіяни.

— Як, на Ваш погляд, змінилася українська громада в Чехії після початку повномасштабної війни?

— Дуже змінилася. Передусім значно збільшилася кількість наших людей у парафіяльній спільноті. Але справа не лише в цифрах. Мені здається, що війна ще більше об’єднала українців. Люди почали гуртуватися навколо церкви. Саме тут вони можуть допомагати, організовувати збори, знаходити однодумців і відчувати, що вони не самі.

Від початку, коли ми переїхали до Чехії, також займалися допомогою Україні — збирали одяг й гуманітарну допомогу для «Міста добра»[найбільший в Україні Міжнародний кризовий центр та шелтер для матерів, дітей і літніх людей — ред.]. Але після 2022 року все це набуло зовсім іншого масштабу.

«Я не хотіла показувати красиву картинку чи ідеальне життя»: як народився блог

— Ви почали вести блог не так давно, ще немає року. Що стало поштовхом?

— Насправді, я ніколи не планувала ставати блогеркою. Я з тих людей, які люблять тримати все під контролем. Тому мої сторінки в соцмережах завжди були приватними, бо мала знати, хто дивиться мої фото або читає дописи.

Усе почалося завдяки подрузі. Вона запросила мене на свій курс із монтажу відео, оскільки знала, що я дуже люблю знімати. Мені справді подобається фільмувати дітей, сімейні моменти, підбирати музику, зберігати спогади зі сенсами. Це — моє хобі.

На одному із занять нам дали завдання відзняти перше відео. Подруга запропонувала показати свою ранкову рутину, на що я одразу сказала: «Ні». Я достатньо закрита людина. Не можу показувати людям як п’ю каву, вмиваю лице чи чищу зуби. То було не про мене. Тоді вона порадила: «Знімай те, що тобі справді близьке і відкривай сторінку». Так і народився мій блог.

— Не було страху відкриватися незнайомим людям?

— Ні. Найцікавіше, що я не боялася осуду чи того, що хтось сміятиметься. Звичайно, були люди, які не розуміли, навіщо це. Але значно більше було тих, хто підтримав.

Після першого відео я отримала дуже багато повідомлень із проханнями знімати ще. Люди ділилися, що їм ті сенси дуже відгукнулися.

Після Літургії до мене підходили парафіяни й казали: «Дякуємо, що розповіли, як Вам було важко на початку. Ми думали, що це тільки нам так».

Саме тоді я зрозуміла, що це потрібно.

Я не хотіла показувати красиву картинку чи ідеальне життя. Хотілося чесно говорити про досвід, який може підтримати когось іншого.

Курс давно завершився, зараз часу на блог менше. Але я обов’язково хочу до нього повернутися.

— Яким було Ваше перше відео?

— Воно було про нашу сімейну різдвяну традицію — як ми разом прикрашаємо ялинку. Це було дуже просте відео, але саме з нього все й почалося.

Бути українцями далеко від дому

— Чи є у Вашій родині особливі українські звичаї або традиції, які свідомо зберігаєте за кордоном?

— Так, і для мене це дуже важливо. Ми намагаємося зберігати всі українські родинні традиції. Святкуємо Різдво з дванадцятьма стравами, колядою, дідухом, збираємося всією родиною за Святвечором. Так само святкуємо Великдень: разом печемо паски, розписуємо писанки, сідаємо за великодній сніданок.

Але українське виховання для мене — це значно більше, ніж свята.

Мені було принципово, щоб діти ще до чеської школи навчилися читати українською мовою. Це був мій свідомий вибір. Я хотіла, щоби вони знали, хто вони.

Одного разу діти сказали: «Ми ж народилися в Чехії». Зізнаюся, ці слова мене дуже боляче зачепили. Але за хвилину вони самі додали: «В українських батьків народжуються українські діти. Значить, ми українці». Для мене це був дуже важливий момент.

Ми багато читаємо українських книжок і казок, говоримо про українських письменників, пояснюємо дітям нашу історію. Я розповідаю їм про Голодомор, про війну, про те, що зараз переживає Україна. Звісно, без страшних подробиць, відповідно до їхнього віку. Але вони повинні знати правду й розуміти, хто вони і звідки.

У нас навіть є маленька сімейна традиція. Коли діти їдуть до чеського літнього табору, я щодня пишу їм листи українською мовою. Нещодавно син повернувся і сказав: «Мамо, це так класно, що ти пишеш українською. Хлопці заглядають, питають, що там написано, бо прочитати не можуть».

І тоді я розумію, що всі ці маленькі речі мають сенс. Бо українськість передається не лише через слова. Вона передається через щоденне життя сімʼї.

Вірити, навіть якщо не розумієш, куди веде дорога

— Якби сьогодні молоде подружжя священника отримало благословення єпископа на служіння за кордоном, що б Ви — із власного досвіду — сказали дружині такого священника?

— Кожна історія унікальна, тому мені важко давати універсальні поради. Але, мабуть, найголовніше — не здаватися. Якою би важкою не була дорога, дуже важливо залишатися поруч із чоловіком, підтримувати його і будувати міцну сім’ю.

Господь не завжди веде нас за тим сценарієм, який ми самі собі написали. Якщо Він покликав вас у певне місце, значить, там ви потрібні. Просто ми не завжди відразу розуміємо для чого. Відповідь може приходити не відразу, іноді, щоб усе осягнути потрібні роки — п’ять, десять…

Тепер, коли чоловік служить медичним капеланом, він майже щодня повертається додому з історіями людей, які потребували лише одного — щоби хтось був поруч, вислухав і підтримав.

Чоловік часто запитує: «А що, якби нас тут не було?».

Те саме стосується й нашої парафіяльної спільноти. Інколи найважливіше — просто бути там, куди тебе покликав Господь, навіть якщо спочатку дуже важко.

Нещодавно ми ще раз це особливо відчули. У нашій парафії є подружжя, яке 10 років мріяло про дітей. Вони багато молилися, їздили на прощі, але дітей не мали. Здавалося, Господь не почув… Згодом вони вирішили всиновити дитинку. Проходили довгу процедуру навчання, перевірок і підготовки, але дитинку на всиновлення не отримували… Зрештою, подружжя змирилося з думкою, що їхня дитина десь на них чекає, просто для цього ще не настав час, що на все Божа воля.

Нещодавно вони розпочали генеральний ремонт у своїй квартирі і в той час пролунав довгоочікуваний дзвінок.

Подружжя звернулося до мого чоловіка із проханням допомогти знайти тимчасове помешкання. Оскільки інших варіантів не було, ми влаштували сімейну «нараду» і вирішили, що батьки з немовлям можуть пожити в нас.

Саме в такі моменти я особливо відчуваю: Господь недаремно привів нас сюди. Коли можеш комусь допомогти, коли стаєш для когось підтримкою, приходить неймовірне відчуття радості й миру.

— Якщо озирнутися на весь шлях, який Ви пройшли в Чехії, як думаєте: чого Господь навчав Вас через цей досвід? До чого провадив?

— Найперше — довіряти Йому. Це, мабуть, найбільший урок, який я отримала за всі ці роки.

Я люблю, коли життя йде за моїм планом. Але Господь постійно вчив мене відпускати те, що від мене не залежить, і приймати те, що Його задум може бути зовсім іншим.

Бували моменти, коли я розчаровувалася, коли здавалося, що все складається не так, як мало б. Але згодом щоразу бачила: Господь уже мав для нас кращий сценарій. Просто я ще не могла його побачити.

Тому сьогодні можу сказати: найбільше Він навчив мене довіряти. Вірити, що навіть тоді, коли я не розумію, куди веде дорога, Він уже знає її кінець. І якщо залишатися поруч із Ним, усе, зрештою, стане на свої місця.

Розмовляла Діана Мотрук
Департамент інформації УГКЦ
Фото з особистого архіву Марʼяни Курило

Джерело