Такі зустрічі не бувають легкими. Слухати, спілкуватись з родинами наших воїнів. З тими, хто місяцями й роками живе в щоденній тривозі та очікуванні найдорожчої людини, яку з рідного дому забрала війна.

Одна справа – мати хоч якусь визначеність і знати, де твоя рідна людина. І зовсім інша – жити у невідомості. «Безвісти зник», чи «зникла». Як їм сприймати, як вирок, чи як надію?

Зайвих слів не треба, щоб відчути неймовірну радість рідних, коли визволені з російського полону нарешті повертаються додому і ступають на рідну землю. Але ті, хто щодня стукає в усі двері, чекає, вірить заслуговують найвищих слів подяки. Подякував за колосальне терпіння, за незламну віру, за те, що не опускають рук і продовжують чекати, незважаючи ні на що.

Наш спільний обов’язок – не забути жодного імені. Повертати з полону, шукати й робити все можливе та неможливе, щоб кожен і кожна повернулися додому.