ВАЛЕРІЙ МАРЧЕНКО: «ТАКИЙ ЯК І ВИ. ЛИШЕ – КРАЩИЙ»

Ерудований, іронічний і красивий, завжди у джинсах і модних светрах – зовні він був схожим на кінокумира свого покоління, Жана Поля Бельмондо, і часто з цього приводу кепкував. Людина з феноменальною пам’яттю, знавець української та тюркських мов, перекладач, журналіст, публіцист. Це – Валерій Марченко.

Він народився у Києві 16 вересня 1947 року та при народженні мав прізвище Умрилов. Коли батьки розлучилися, взяв прізвище свого діда по матері, першого радянського ректора Львівського університету, Михайла Івановича Марченка.
Закінчив філологічний факультет Київського університету, вивчав тюркські мови у Бакинському університеті, друкувався у тамтешній пресі.

У 23-річному віці став співробітником газети «Літературна Україна», паралельно викладав українську мову і літературу у київській школі.
Критичний гострий розум та сміливість вільно висловлювати свої думки вирізняли його публіцистику на загальному тлі київських 70-х, про які сам він писав так: «За всю історію розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер…Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера, чи то пак «будівельника звитяжного сьогодення» («За параваном ідейності», 1972 рік).
Цей та інші його тексти («Київський діалог», «Страшний якийсь тягар») були кваліфіковані КГБ як антирадянські документи й інкримінувалися йому в суді як злочин проти радянської влади.

Вперше Валерія Марченка заарештували 25 червня 1973 року «за антирадянську агітацію і пропаганду» та засудили на 6 років колонії суворого режиму та двох років заслання. Там він познайомився з дисидентами, правозахисниками і, попри нелюдські умови утримання, продовжував писати: про безправ’я громадян «країни рад», про незламність воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Семен Глузман, який знав Марченка у вʼязниці, писав: «Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».

Марченко повернувся до Києва із заслання у 1981 році. Працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Багато перекладав, займався правозахисною діяльністю, різко реагував на «радянську дійсність» і підтримував звʼязок із діаспорою. Передаючи до діаспори текст постанови колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.), додав до нього коментар: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…».

Незмінно непохитна проукраїнська позиція Валерія Марченка стала причиною його другого арешту – 21 жовтня 1983-го. Йому інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів, спрямованих на підрив радянського державного ладу.
На той момент Марченко важко хворів на хронічний гломерулонефрит, але попри це його визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання. Це було рівнозначно смертній карі.
«Можна було дати і менше, я стільки не проживу», – сказав Валерій судді, почувши вирок.

У тюрмі Марченко провів менше року – помер від відмови нирок 7 жовтня 1984 року в тюремній лікарні у Ленінграді.

Тіла померлих в'язнів родичам не віддавали, але завдяки розголосу на Заході та наполегливості матері Ніни Михайлівни тіло Валерія Марченка вдалося забрати із вʼязниці і поховати в українській землі. Вічний спочинок він знайшов на Київщині, у селі Гатне, де похований поруч із могилою свого діда, Михайла Івановича Марченка.